Мальська М.П., Худо В.В., Цибух B.I. Основи туристичного бізнесу: Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004. - 272 с.
8.1. Проблеми залучення іноземних інвестицій в Україну
Економічні реалії в Україні, передусім жорстка фінансова політика і неплатежі до бюджету, викликали найгостріший дефіцит бюджетногЬ каналу інвестування державних і змішаних підприємств. Чимало галузей промисловості потребують відновлення зношених основних засобів, рівень розвитку інфраструктури істотно відстає від потреб країни. Прогноз інвестиційної потреби на найближчі п’ять років в економіці країни становить, за оцінкою Всесвітнього банку, 40 млрд. доларів. Однак економічна ситуація у країні вилучає притоки інвестиційних ресурсів з держбюджету.
Певна частина реального припливу інвестицій покривається коштом амортизації основних засобів. Однак, на відміну від минулих років, на більшості підприємств значно складніше відстежувати реальні видатки, накопичені у вигляді амортизаційних відрахувань.
Інший канал внутрішніх інвестицій - національна фондова біржа, тобто обіг акцій підприємств, - не може бути істотно використаний через недостатню платоспроможність корпоративних інвесторів і низького попиту з боку населення. У світовій практиці великі міжнародні проекти з участю державних коштів здійснюються значно рідше, ніж купівля ліквідних акцій на фондовому ринку. Ця форма інвестування широко розроблена і традиційно добре відома, права акціонерів захищені в більшості країн не тільки законом, а й повсякденною юридичною практикою, і тому значну частину усіх фінансових ресурсів капіталовкладення становлять портфельні інвестиції, тобто вкладення в ліквідні цінні папери, щоб одержати дохід у вигляді дивідендів.
Статистика свідчить, що частка портфельних інвестицій в різні роки становить приблизно від 45 до 70 відсотків усіх приватних інвестицій розвинених країн. У закордонних інвестиціях частка портфельних вкладень коливається в різні роки від ЗО - 40 до 60 - 65% усіх приватних інвестицій.
У цих обставинах зросте значення іноземних інвестицій в українську економіку. Приплив капіталу з-за кордону міг би значно послабити „інвестиційний голод”, якби його масштаби можна було порівняти з іноземними інвестиціями в інші країни Центральної Європи, що стали на шлях економічних реформ майже одночасно з Україною. Однак і це джерело фінансування економічного розвитку дуже незначне. Приплив іноземних інвестицій - єдина можливість для України полегшити ситуацію, яку можна назвати важкою інвестиційною кризою.
Існує принциповий погляд, що іноземні інвестиції вигідні не тільки інвесторові, а й економіці країни, яка приймає капітал.
Використання іноземних капіталовкладень дає змогу:
-оживити економіку;
- одержати доступ до передових технологій і методів керування;
- протидіяти збільшенню зовнішнього боргу держави, надаючи кошти для його погашення;
- стимулювати розвиток власних продуктивних сил ^ суспільства;
- сприяти ефективному виробництву і розвиткові економіки, її інтеграції у світову економічну систему внаслідок виробничої та науково-технічної кооперації.
До непрямих переваг іноземних інвестицій належать:
- залучення нових технологій, устаткування і „ноу-хау”;
- можливість підготувати кадри фахівців, керівників і підприємців, які володіють сучасними технологіями керування й організації виробництва;
- активізація експортного потенціалу країни-донора;
- розвиток ресурсів регіонів.
Ця ж ідеологія є основою більшості законодавчих і нормативних актів, які належать до регулювання іноземних інвестицій в Україну. Згідно з нормативними актами, залучення іноземних інвестицій в українську економіку сприятиме розв’язанню таких проблем соцїально-економічного розвитку:
- освоєння незатребуваного науково-технічного потенціалу України, особливо на конверсійних підприємствах військово- промислового комплексу;
- просування українських товарів і технологій на зовнішній ринок;
- сприяння в розширенні й диверсифікованості експортного потенціалу та розвитку імпорто-заміщувальних виробництв в окремих галузях;
- створення нових робочих місць і освоєння передових форм організації виробництв;
- освоєння освідуцивілізованих відносин у сфері підприємництва;
- сприяння розвиткові виробничої інфраструктури.
Розглядаючи процес залучення капіталу з-за кордону,
потрібно врахувати, що капітал іноземних інвесторів прагне в ті країни, де існує сприятливий інвестиційний клімат. Це поняття містить у собі чимало параметрів:
- податкове законодавство країни-донора;
- можливості ефективного вкладення капіталу, ступінь розвитку загальної (транспорт, зв’язок тощо) і спеціальної (фондовий ринок, наявність у країні-донорі представників авторитетних для інвестора консалтингових і аудиторських фірм) інфраструктури;
- рівень кваліфікації трудових ресурсів і керівного персоналу;
- запаси корисних копалин;
- ставлення іноземних капіталовкладень місцевої влади і громадськості.
Одним з інтегральних показників інвестиційного клімату є відомості про вивезення капіталів з України на Захід. Справді, було б дивно очікувати припливу іноземних інвестицій тоді, коли досі за кордон вивозять, порушуючи українське законодавство, капітал. Вивезення капіталу з України повсюдно розглядати як свідчення низької привабливості ринку для українських інвесторів. Ці інвестиції (переважно в об’єкти нерухомості й акції великих компаній) означають економічне зростання, виплату
податків, створення нових робочих місць, підвищення добробуту населення.
Надмірно ліберальний підхід стосовно переведення капіталів за кордон в Україні радше виняток, аніж правило для країн з економікою, що реформується. Для прикладу можна нагадати, що країни, які проводили економічні реформи, законодавчо забороняли вивезення капіталу за кордон і жорстко стежили за дотриманням такої заборони. Приміром, законодавство Японії, яка проводила свої економічні реформи в 1950-ті роки, аж до кінця 1965 р. забороняло вивозити з країни понад 100 тис. дол. США, (у 1965-1968 - 500 тис. дол. США, 1969-1972 - 1 млн. дол. США), на дрібніші суми (відповідно понад 50 тис., 100 тис. і 500 тис. дол. США) треба було щоразу одержувати особливий дозвіл Міністерства фінансів країни.
Обмеження на експорт власного капіталу з Японії або зовсім не поширювалися на вивезення прибутку, отриманого від іноземних інвестицій, або істотно полегшували вивезення такого прибутку порівняно з експортом капіталу. Схожі обмеження були прийняті в періоди економічних реформ у Бразилії, Чилі, Мексиці, вони досі діють в Індії, Польщі, Чехії, Угорщині, Китаї. Застосовуючи такі заходи, згадані країни ефективно розвивають свою економіку, не відчуваючи серйозних проблем дефіциту інвестицій, до того ж створюють додаткові мотиви залучення іноземного капіталу.
Отже, перше завдання у сфері залучення іноземного капіталу в економіку України полягає у тому, щоб припинити відтік українських капіталів за кордон і - в ідеалі - повернути український капітал з-за кордону. Однак, якщо першу частину завдання вирішити відносно легко, змінивши законодавство, що регулює відтік капіталів за кордон, розробивши ефективні заходи контролю й жорстких санкцій стосовно порушників законодавства і застосовуючи до усіх без винятку, то для розв’язання другої її частини потрібно цілеспрямовано створювати умови вигідного розміщення капіталів усередині країни і роками послідовно проводити політику „амністії” для капіталів, що повернулись у країну.
Другий важливий аспект створення сприятливого інвестиційного клімату полягає в стабільній податковій системі, що передбачає невисоке обкладання прибутків і побудованої на тих же логічних засадах, що й системи оподатковування в розвинених капіталістичних країнах. Потребу раціонально побудованої податкової системи усвідомлюють в Україні вже давно, її відсутність є причиною сучасного стану економіки країни. Ситуація може поліпшитися тільки тоді, коли буде прийнято Податковий кодекс України. Найбільший вплив на непривабливість України для західних інвесторів має не лише високий рівень податків, а повне свавілля у введенні та скасуванні податків (пільг), незаконна податкова ініціатива місцевої влади, яка намагається в такий спосіб вирішити свої проблеми.
Позитивними характеристиками інвестиційного клімату є ємний товарний ринок і можливості виходу на ринки інших країн СНД, більш-менш кваліфікована й дешева робоча сила, великий науково-технічний потенціал, транспортна й енергетична система.
Негативні характеристики інвестиційного клімату в Україні
такі:
1. Недосконалість правового поля. Цей чинник, зазвичай, називають першим, оскільки перешкоди адміністративно-правового характеру - це ті, з якими передовсім зіштовхується інвестор. Йдеться про нестабільність, суперечливість, заплутаність регуляторного поля, численні підзаконні акти, бюрократизм та корупцію, криміналізацію економіки, неврегульованість системи захисту прав власності, слабкість судової системи.
2. Політична нестабільність. Часта зміна урядів, обіцянки різко змінити політичний курс та умови ведення бізнесу - аж до націоналізації майна інвесторів, які виголошують різні політичні сили, політичні скандали, і, особливо, передвиборчий період, посилюють настороженість іноземних інвесторів.
3. Непередбачуваність і непрозорість державної політики. Цей чинник суттєво утруднює довгострокове планування діяльності компанії. Інвестори скаржаться, зокрема, на раптовість ухвалення деяких рішень, прийняття актів, які набувають
чинності або негайно, або й мають зворотну дію. А інформація про перспективи динаміки економічної політики держави подається дуже обмежено.
4. Неврегульованість законодавчого забезпечення процесу інвестування. Йдеться про часті зміни умов залучення іноземних інвестицій.
5. Надмірна фіскальна активність держави. Потужним важелем стримування іноземних інвестицій в Україну є вкрай нерівномірний розподіл податкового тиску, який є надмірним суб’єктів, що працюють легально. І це попри існування в країні величезного „тіньового" сектору економіки. Незважаючи на те, що переважна більшість іноземних інвесторів намагається вести цілком прозорий та легальний бізнес, „тінізація” економіки суттєво утруднює їхню співпрацю з українськими підприємствами, які не завжди ризикують вести прозорі й легальні операції. Велика частка вилучення прибутку, нестабільність податкових ставок та правил нарахування перешкоджають ефективному веденню бізнесу в Україні.
6. Вузькість та неструктурованість внутрішнього ринку. Низький рівень доходів підприємств та населення призводить до недостатнього рівня внутрішнього попиту та, що не менш важливо, унеможливлює кваліфіковану поведінку покупців, які змушені здебільшого вибирати якнайдешевшу продукцію. Це спонукає українські підприємства вести нечесну конкуренцію, призводить до неадекватних моделей конкуренції іноземних компаній, які давно перейшли від цінової до переважно продуктової конкуренції.
7. Обтяжлива митна політика. Інвестори звертають увагу на перешкоди для ввезення потрібних устаткування, сировини та комплектувальних, і вивезення продукції. У цьому контексті слід зазначити, що послаблення митних бар’єрів для підприємств з ПІІ все ж потребує серйозного державного регулювання. Свіжим є приклад масових зловживань пільгами щодо митного і акцизного обкладення спільних підприємств.
8. Недосконалість галузей інфраструктури. Незважаючи на порівняно високий рівень розвитку, мережа автомобільних доріг та залізниць, системи енерго- та водопостачання, зв’язку тощо
потребують в Україні суттєвого вдосконалення. На поліпшення інфраструктурних умов спрямовано, зокрема, низку проектів Світового банку в Україні.
9. Нерозвиненість інституційної інфраструктури ринку. Світова практика сучасного бізнесу пов’язана з постійною співпрацею з різними аудиторськими, консалтинговими та іншими фірмами. Відсутність середовища таких фірм, гідних, з позицій іноземного інвестора, довіри, суттєво погіршує його враження від підприємницького клімату в Україні. Серйозні інвестори вважають також за краще мати справу з іноземними фінансовими установами, банками. Це спонукає їх здійснювати іноземні інвестиції у банківську сферу та відкривати філії іноземних банків. Проте в стратегічному контексті таке відокремлення фінансових потоків українського та іноземного капіталів ослаблює фінансову систему країни. Інвестори також звертають увагу на нерозвиненість державних інституцій, які мають здійснювати супровід іноземних інвесторів.
10. „Клановість” економіки, нераціональність економічної поведінки. Іноземні інвестори відзначають потребу укладати „неформальні” стосунки з представниками державних органів.
11. Низька якість життя. Йдеться про можливості надати житло, побутові, транспортні послуги, гарантувати особисту безпеку іноземців на території України. Якщо в Києві та інших обласних центрах є щодо цього суттєві позитивні зміни, то на решті території України ситуація незадовільна.
Більшість перешкод, як зрозуміло, стосується макро- економічних чинників інвестиційного клімату, які не можна усунути виключно заходами з удосконалення системи державного управління.
Вагомою системною перешкодою для інвестування та ведення бізнесу на території України є високий рівень питомих витрат виробництва, за яким Україна сьогодні неконкурентоспроможна порівняно з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Поряд із суб’єктивними, тут діють й об’єктивні чинники - незадовільний технічний рівень транспортної інфраструктури, висока вартість будівництва, а також висока ціна енергоресурсів та нестабільність енергопостачання, невиправдано
висока вартість кредитних ресурсів. Останній чинник заважає розвиткові суміжних виробництв, що обмежує кумулятивний ефект іноземної інвестиції.
Перелічені чинники роблять вигіднішим імпорт в Україну порівняно з вкладанням капіталу в організацію внутрішнього виробництва. Саме це і пояснює домінування чинника оволодіння ринками перед мотивами інвестування в українську економіку. На сучасному етапі в умовах України будь-яке зменшення тарифних і нетарифних бар’єрів на шляху імпорту, на чому постійно наполягають іноземні радники і представники МВФ, об’єктивно сприяє зменшенню притоку іноземних інвестицій. Певну цінність для іноземних інвесторів, насамперед російських, становитиме лише енерготранспортна інфраструктура - транзитні нафто- і газопроводи.
Втім, основною метою будь-якого інвестора є отримання певної віддачі від вкладення капітальних ресурсів, а головною характеристикою інвестиційного клімату є саме спроможність економіко-правового поля забезпечити цю віддачу. У цьому зрізі поняття інвестиційного клімату збігається з поняттям підприємницького клімату. Проте ці два поняття в жодному разі не тотожні. Адже цілком можливою є ситуація, за якої економіко- йравові умови несприятливі для отримання високого прибутку, проте інвестор розглядає інвестиції як такі, що можуть мати значну віддачу у стратегічній перспективі завдяки оволодінню ринками збуту, ресурсами, зайняттю вигідного геортратегічного положення. І навпаки, умови можуть сприяти швидкому збагаченню внаслідок спекулятивної, або й напівзаконної діяльності, користування пільговими умовами, наданими іноземному інвесторові, проте останній не розглядатиме свого вкладення як довгострокового і прагнутиме до якнайшвидшої репатріації максимальної частки прибутку. Отже, одним з базових орієнтирів державної економічної стратегії має бути максимальне зближення параметрів підприємницького та інвестиційного клімату.
Дія цих чинників інвестиційного клімату дає підстави більшості аналітикам ставитися до українського ринку як до мало привабливого інвестиційного рйнку.
Вихід із цієї ситуації вбачаємо у тому, щоб скорегувати державну програму залучення іноземних інвестицій щодо питання про сертифікацію інвестиційних проектів. Державним органам, компетентним у залученні іноземних інвестицій, варто розгорнути підготовку фахівців зі складання й аналізу бізнес- планів, проводити сертифікації й конкурси бізнес-планів інвестиційних проектів, переможцями яких визнавати ті проекти, реалізація яких одночасно максимально задовольняє пріоритети економічного розвитку країни і здатна принести максимально можливий прибуток іноземному інвесторові.
Такі проекти за підсумками конкурсів мають потрапляти у спеціальний „пільговий портфель проектів”, що збирається для цільового залучення коштів іноземних інвесторів за допомогою агресивної тактики залучення. Зарубіжний досвід підказує, що навіть такі країни, як США використовують агресивну тактику залучення іноземних капіталовкладень в окремі регіони. Така тактика, наприклад, має на увазі формування спеціальних делегацій, що виїжджають у країни - потенційні донори на цільові конференції за участю передбачуваних корпоративних інвесторів. На цих конференціях представники ділових кіл і органів влади країни, яка приймає капітал, пропонують увазі майбутніх інвесторів докладні проекти спільних інвестицій, обговорюють деталі інвестиційного клімату країни. Можливості інвестиційних проектів обговорюють як у Спеціалізованій, так і в загальній пресі, по телебаченню і т.п. У рамках цієї тактики ведуть низку широких рекламних кампаній, значною мірою - за рахунок держбюджету.
Певна частина реального припливу інвестицій покривається коштом амортизації основних засобів. Однак, на відміну від минулих років, на більшості підприємств значно складніше відстежувати реальні видатки, накопичені у вигляді амортизаційних відрахувань.
Інший канал внутрішніх інвестицій - національна фондова біржа, тобто обіг акцій підприємств, - не може бути істотно використаний через недостатню платоспроможність корпоративних інвесторів і низького попиту з боку населення. У світовій практиці великі міжнародні проекти з участю державних коштів здійснюються значно рідше, ніж купівля ліквідних акцій на фондовому ринку. Ця форма інвестування широко розроблена і традиційно добре відома, права акціонерів захищені в більшості країн не тільки законом, а й повсякденною юридичною практикою, і тому значну частину усіх фінансових ресурсів капіталовкладення становлять портфельні інвестиції, тобто вкладення в ліквідні цінні папери, щоб одержати дохід у вигляді дивідендів.
Статистика свідчить, що частка портфельних інвестицій в різні роки становить приблизно від 45 до 70 відсотків усіх приватних інвестицій розвинених країн. У закордонних інвестиціях частка портфельних вкладень коливається в різні роки від ЗО - 40 до 60 - 65% усіх приватних інвестицій.
У цих обставинах зросте значення іноземних інвестицій в українську економіку. Приплив капіталу з-за кордону міг би значно послабити „інвестиційний голод”, якби його масштаби можна було порівняти з іноземними інвестиціями в інші країни Центральної Європи, що стали на шлях економічних реформ майже одночасно з Україною. Однак і це джерело фінансування економічного розвитку дуже незначне. Приплив іноземних інвестицій - єдина можливість для України полегшити ситуацію, яку можна назвати важкою інвестиційною кризою.
Існує принциповий погляд, що іноземні інвестиції вигідні не тільки інвесторові, а й економіці країни, яка приймає капітал.
Використання іноземних капіталовкладень дає змогу:
-оживити економіку;
- одержати доступ до передових технологій і методів керування;
- протидіяти збільшенню зовнішнього боргу держави, надаючи кошти для його погашення;
- стимулювати розвиток власних продуктивних сил ^ суспільства;
- сприяти ефективному виробництву і розвиткові економіки, її інтеграції у світову економічну систему внаслідок виробничої та науково-технічної кооперації.
До непрямих переваг іноземних інвестицій належать:
- залучення нових технологій, устаткування і „ноу-хау”;
- можливість підготувати кадри фахівців, керівників і підприємців, які володіють сучасними технологіями керування й організації виробництва;
- розвиток ресурсів регіонів.
Ця ж ідеологія є основою більшості законодавчих і нормативних актів, які належать до регулювання іноземних інвестицій в Україну. Згідно з нормативними актами, залучення іноземних інвестицій в українську економіку сприятиме розв’язанню таких проблем соцїально-економічного розвитку:
- освоєння незатребуваного науково-технічного потенціалу України, особливо на конверсійних підприємствах військово- промислового комплексу;
- просування українських товарів і технологій на зовнішній ринок;
- сприяння в розширенні й диверсифікованості експортного потенціалу та розвитку імпорто-заміщувальних виробництв в окремих галузях;
- створення нових робочих місць і освоєння передових форм організації виробництв;
- освоєння освідуцивілізованих відносин у сфері підприємництва;
- сприяння розвиткові виробничої інфраструктури.
Розглядаючи процес залучення капіталу з-за кордону,
- податкове законодавство країни-донора;
- можливості ефективного вкладення капіталу, ступінь розвитку загальної (транспорт, зв’язок тощо) і спеціальної (фондовий ринок, наявність у країні-донорі представників авторитетних для інвестора консалтингових і аудиторських фірм) інфраструктури;
- рівень кваліфікації трудових ресурсів і керівного персоналу;
- запаси корисних копалин;
- ставлення іноземних капіталовкладень місцевої влади і громадськості.
Одним з інтегральних показників інвестиційного клімату є відомості про вивезення капіталів з України на Захід. Справді, було б дивно очікувати припливу іноземних інвестицій тоді, коли досі за кордон вивозять, порушуючи українське законодавство, капітал. Вивезення капіталу з України повсюдно розглядати як свідчення низької привабливості ринку для українських інвесторів. Ці інвестиції (переважно в об’єкти нерухомості й акції великих компаній) означають економічне зростання, виплату
податків, створення нових робочих місць, підвищення добробуту населення.
Надмірно ліберальний підхід стосовно переведення капіталів за кордон в Україні радше виняток, аніж правило для країн з економікою, що реформується. Для прикладу можна нагадати, що країни, які проводили економічні реформи, законодавчо забороняли вивезення капіталу за кордон і жорстко стежили за дотриманням такої заборони. Приміром, законодавство Японії, яка проводила свої економічні реформи в 1950-ті роки, аж до кінця 1965 р. забороняло вивозити з країни понад 100 тис. дол. США, (у 1965-1968 - 500 тис. дол. США, 1969-1972 - 1 млн. дол. США), на дрібніші суми (відповідно понад 50 тис., 100 тис. і 500 тис. дол. США) треба було щоразу одержувати особливий дозвіл Міністерства фінансів країни.
Обмеження на експорт власного капіталу з Японії або зовсім не поширювалися на вивезення прибутку, отриманого від іноземних інвестицій, або істотно полегшували вивезення такого прибутку порівняно з експортом капіталу. Схожі обмеження були прийняті в періоди економічних реформ у Бразилії, Чилі, Мексиці, вони досі діють в Індії, Польщі, Чехії, Угорщині, Китаї. Застосовуючи такі заходи, згадані країни ефективно розвивають свою економіку, не відчуваючи серйозних проблем дефіциту інвестицій, до того ж створюють додаткові мотиви залучення іноземного капіталу.
Отже, перше завдання у сфері залучення іноземного капіталу в економіку України полягає у тому, щоб припинити відтік українських капіталів за кордон і - в ідеалі - повернути український капітал з-за кордону. Однак, якщо першу частину завдання вирішити відносно легко, змінивши законодавство, що регулює відтік капіталів за кордон, розробивши ефективні заходи контролю й жорстких санкцій стосовно порушників законодавства і застосовуючи до усіх без винятку, то для розв’язання другої її частини потрібно цілеспрямовано створювати умови вигідного розміщення капіталів усередині країни і роками послідовно проводити політику „амністії” для капіталів, що повернулись у країну.
Другий важливий аспект створення сприятливого інвестиційного клімату полягає в стабільній податковій системі, що передбачає невисоке обкладання прибутків і побудованої на тих же логічних засадах, що й системи оподатковування в розвинених капіталістичних країнах. Потребу раціонально побудованої податкової системи усвідомлюють в Україні вже давно, її відсутність є причиною сучасного стану економіки країни. Ситуація може поліпшитися тільки тоді, коли буде прийнято Податковий кодекс України. Найбільший вплив на непривабливість України для західних інвесторів має не лише високий рівень податків, а повне свавілля у введенні та скасуванні податків (пільг), незаконна податкова ініціатива місцевої влади, яка намагається в такий спосіб вирішити свої проблеми.
Позитивними характеристиками інвестиційного клімату є ємний товарний ринок і можливості виходу на ринки інших країн СНД, більш-менш кваліфікована й дешева робоча сила, великий науково-технічний потенціал, транспортна й енергетична система.
Негативні характеристики інвестиційного клімату в Україні
такі:
1. Недосконалість правового поля. Цей чинник, зазвичай, називають першим, оскільки перешкоди адміністративно-правового характеру - це ті, з якими передовсім зіштовхується інвестор. Йдеться про нестабільність, суперечливість, заплутаність регуляторного поля, численні підзаконні акти, бюрократизм та корупцію, криміналізацію економіки, неврегульованість системи захисту прав власності, слабкість судової системи.
2. Політична нестабільність. Часта зміна урядів, обіцянки різко змінити політичний курс та умови ведення бізнесу - аж до націоналізації майна інвесторів, які виголошують різні політичні сили, політичні скандали, і, особливо, передвиборчий період, посилюють настороженість іноземних інвесторів.
3. Непередбачуваність і непрозорість державної політики. Цей чинник суттєво утруднює довгострокове планування діяльності компанії. Інвестори скаржаться, зокрема, на раптовість ухвалення деяких рішень, прийняття актів, які набувають
чинності або негайно, або й мають зворотну дію. А інформація про перспективи динаміки економічної політики держави подається дуже обмежено.
4. Неврегульованість законодавчого забезпечення процесу інвестування. Йдеться про часті зміни умов залучення іноземних інвестицій.
5. Надмірна фіскальна активність держави. Потужним важелем стримування іноземних інвестицій в Україну є вкрай нерівномірний розподіл податкового тиску, який є надмірним суб’єктів, що працюють легально. І це попри існування в країні величезного „тіньового" сектору економіки. Незважаючи на те, що переважна більшість іноземних інвесторів намагається вести цілком прозорий та легальний бізнес, „тінізація” економіки суттєво утруднює їхню співпрацю з українськими підприємствами, які не завжди ризикують вести прозорі й легальні операції. Велика частка вилучення прибутку, нестабільність податкових ставок та правил нарахування перешкоджають ефективному веденню бізнесу в Україні.
6. Вузькість та неструктурованість внутрішнього ринку. Низький рівень доходів підприємств та населення призводить до недостатнього рівня внутрішнього попиту та, що не менш важливо, унеможливлює кваліфіковану поведінку покупців, які змушені здебільшого вибирати якнайдешевшу продукцію. Це спонукає українські підприємства вести нечесну конкуренцію, призводить до неадекватних моделей конкуренції іноземних компаній, які давно перейшли від цінової до переважно продуктової конкуренції.
7. Обтяжлива митна політика. Інвестори звертають увагу на перешкоди для ввезення потрібних устаткування, сировини та комплектувальних, і вивезення продукції. У цьому контексті слід зазначити, що послаблення митних бар’єрів для підприємств з ПІІ все ж потребує серйозного державного регулювання. Свіжим є приклад масових зловживань пільгами щодо митного і акцизного обкладення спільних підприємств.
8. Недосконалість галузей інфраструктури. Незважаючи на порівняно високий рівень розвитку, мережа автомобільних доріг та залізниць, системи енерго- та водопостачання, зв’язку тощо
потребують в Україні суттєвого вдосконалення. На поліпшення інфраструктурних умов спрямовано, зокрема, низку проектів Світового банку в Україні.
9. Нерозвиненість інституційної інфраструктури ринку. Світова практика сучасного бізнесу пов’язана з постійною співпрацею з різними аудиторськими, консалтинговими та іншими фірмами. Відсутність середовища таких фірм, гідних, з позицій іноземного інвестора, довіри, суттєво погіршує його враження від підприємницького клімату в Україні. Серйозні інвестори вважають також за краще мати справу з іноземними фінансовими установами, банками. Це спонукає їх здійснювати іноземні інвестиції у банківську сферу та відкривати філії іноземних банків. Проте в стратегічному контексті таке відокремлення фінансових потоків українського та іноземного капіталів ослаблює фінансову систему країни. Інвестори також звертають увагу на нерозвиненість державних інституцій, які мають здійснювати супровід іноземних інвесторів.
10. „Клановість” економіки, нераціональність економічної поведінки. Іноземні інвестори відзначають потребу укладати „неформальні” стосунки з представниками державних органів.
11. Низька якість життя. Йдеться про можливості надати житло, побутові, транспортні послуги, гарантувати особисту безпеку іноземців на території України. Якщо в Києві та інших обласних центрах є щодо цього суттєві позитивні зміни, то на решті території України ситуація незадовільна.
Більшість перешкод, як зрозуміло, стосується макро- економічних чинників інвестиційного клімату, які не можна усунути виключно заходами з удосконалення системи державного управління.
Вагомою системною перешкодою для інвестування та ведення бізнесу на території України є високий рівень питомих витрат виробництва, за яким Україна сьогодні неконкурентоспроможна порівняно з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Поряд із суб’єктивними, тут діють й об’єктивні чинники - незадовільний технічний рівень транспортної інфраструктури, висока вартість будівництва, а також висока ціна енергоресурсів та нестабільність енергопостачання, невиправдано
висока вартість кредитних ресурсів. Останній чинник заважає розвиткові суміжних виробництв, що обмежує кумулятивний ефект іноземної інвестиції.
Перелічені чинники роблять вигіднішим імпорт в Україну порівняно з вкладанням капіталу в організацію внутрішнього виробництва. Саме це і пояснює домінування чинника оволодіння ринками перед мотивами інвестування в українську економіку. На сучасному етапі в умовах України будь-яке зменшення тарифних і нетарифних бар’єрів на шляху імпорту, на чому постійно наполягають іноземні радники і представники МВФ, об’єктивно сприяє зменшенню притоку іноземних інвестицій. Певну цінність для іноземних інвесторів, насамперед російських, становитиме лише енерготранспортна інфраструктура - транзитні нафто- і газопроводи.
Втім, основною метою будь-якого інвестора є отримання певної віддачі від вкладення капітальних ресурсів, а головною характеристикою інвестиційного клімату є саме спроможність економіко-правового поля забезпечити цю віддачу. У цьому зрізі поняття інвестиційного клімату збігається з поняттям підприємницького клімату. Проте ці два поняття в жодному разі не тотожні. Адже цілком можливою є ситуація, за якої економіко- йравові умови несприятливі для отримання високого прибутку, проте інвестор розглядає інвестиції як такі, що можуть мати значну віддачу у стратегічній перспективі завдяки оволодінню ринками збуту, ресурсами, зайняттю вигідного геортратегічного положення. І навпаки, умови можуть сприяти швидкому збагаченню внаслідок спекулятивної, або й напівзаконної діяльності, користування пільговими умовами, наданими іноземному інвесторові, проте останній не розглядатиме свого вкладення як довгострокового і прагнутиме до якнайшвидшої репатріації максимальної частки прибутку. Отже, одним з базових орієнтирів державної економічної стратегії має бути максимальне зближення параметрів підприємницького та інвестиційного клімату.
Дія цих чинників інвестиційного клімату дає підстави більшості аналітикам ставитися до українського ринку як до мало привабливого інвестиційного рйнку.
Вихід із цієї ситуації вбачаємо у тому, щоб скорегувати державну програму залучення іноземних інвестицій щодо питання про сертифікацію інвестиційних проектів. Державним органам, компетентним у залученні іноземних інвестицій, варто розгорнути підготовку фахівців зі складання й аналізу бізнес- планів, проводити сертифікації й конкурси бізнес-планів інвестиційних проектів, переможцями яких визнавати ті проекти, реалізація яких одночасно максимально задовольняє пріоритети економічного розвитку країни і здатна принести максимально можливий прибуток іноземному інвесторові.
Такі проекти за підсумками конкурсів мають потрапляти у спеціальний „пільговий портфель проектів”, що збирається для цільового залучення коштів іноземних інвесторів за допомогою агресивної тактики залучення. Зарубіжний досвід підказує, що навіть такі країни, як США використовують агресивну тактику залучення іноземних капіталовкладень в окремі регіони. Така тактика, наприклад, має на увазі формування спеціальних делегацій, що виїжджають у країни - потенційні донори на цільові конференції за участю передбачуваних корпоративних інвесторів. На цих конференціях представники ділових кіл і органів влади країни, яка приймає капітал, пропонують увазі майбутніх інвесторів докладні проекти спільних інвестицій, обговорюють деталі інвестиційного клімату країни. Можливості інвестиційних проектів обговорюють як у Спеціалізованій, так і в загальній пресі, по телебаченню і т.п. У рамках цієї тактики ведуть низку широких рекламних кампаній, значною мірою - за рахунок держбюджету.