Лужанська Т. Ю., Махлинець С. С., Тебляшкіна Л. І. Сільський туризм: історія, сьогодення та перспективи: Навчальний посібник./ За редакцією д. г. н., професора Волошина І. М. - К.: Кондор, 2008. — 385 с.

Розвиток сільського туризму вимагає чіткого планування. Планування розробляють з урахуванням чітко визначених часових рамок із застосуванням гнучких сучасних інтегративних, екологічно безпечних та сталих методів. Найбільша проблема планування на рівні приватних власників агроосель полягає у відсутності в них спеціальних економічних знань і відповідних навиків управління сільським туризмом. Туризм у сільських районах — це приватний ініціативний сектор, тому рівень його планування має відбуватися у руслі загального місцевого й регіонального планування соціально-економічного та культурного розвитку сільських громад.

Серед вітчизняних вчених, що спеціалізуються з питань стратегічного управління діяльності підприємств відзначають таких, як: Т. В. Бондаренко, Г. С. Віханський, В. С. Єфремов, В. Г Герасимчук, Г І. Кіндрацька, С. В. Оборська А. О. Старостінатаінші.

Планування сільського туризму — це одна з форм менеджменту агротуристичних організацій, що полягає в чіткому визначенні та конкретній регламентації стратегії, тактики і механізму функціонування агротуристичних організацій і закладів у ринковому середовищі з метою забезпечення їх ефективної конкурентоспроможності та економічного процвітання.

Суть стратегічного планування сільського туризму полягає в тому, що саме власник агрооселі в змозі запропонувати людям, чим і наскільки його пропозиція відрізняється від пропозиції потенційних конкурентів, потенційні можливості, технології та ресурси, фірмові послуги, фірмовий стиль тощо.

Стратегічне планування слід розглядати як динамічну сукупність взаємопов’язаних управлінських процесів, які витікають один із одного. Дане планування передбачає:

1. Визначення призначення гостинної садиби — процес полягає у встановленні змісту діяльності агросадиби, її призначення, характеризує напрям діяльності, виходячи з ринкових потреб, особливостей продукції, характеру її споживання, конкурентних умов.

2. Оцінка стану зовнішнього середовища передбачає вивчення впливу на агро- осель таких його елементів, як: стан економіки, особливості правового регулювання виробництва, характеристика природного середовища і наявність ресурсів, науково-технічний рівень тощо. Аналіз безпосереднього середовища включає визначення покупців, конкурентів, ринку робочої сили.

3. Оцінка стану внутрішньої структури дозволяє визначити сильні і слабкі сторони агрооселі, внутрішні можливості, на які вона може розраховувати в конкурентній боротьбі в процесі досягнення своїх цілей. Внутрішнє середовище досліджується по таких напрямках: кадровий потенціал, організація управління, маркетинг, фінанси.

4. Розробка варіантів альтернативних рішень. Виявляють повний склад варіантів рішень, встановлюють максимально можливий набір варіантів. Кожний варіант пов’язують з умовами та ресурсами, враховують обмеження, які можуть вплинути на рішення. Серед факторів, що впливають, важливе значення мають такі: зобов’язання, наявність фінансових ресурсів та забезпечення кваліфікованим персоналом.

5. Обґрунтування та вибір оптимального рішення.

Цей процес є основним у стратегічному плануванні, оскільки в ньому приймаються рішення про те, як буде фірма досягати своєї мети та реалізовувати своє призначення. Вибрана стратегія дозволяє врахувати всі фактори, які можуть вплинути на її діяльність.

6. Впровадження оптимального рішення та оцінка результатів.

Оцінка реалізації оптимального стратегічного рішення є завершальним етапом стратегічного планування. Засобом забезпечення об’єктивної оцінки є контроль, який визначає систему контрольних заходів, з’ясовує причини відхилення результатів діяльності агросадиби від обґрунтованої стратегії розвитку, дозволяє внести корективи у показники плану та в процес реалізації стратегії.

Успіх господаря, що має намір приймати і обслуговувати гостей в межах своєї садиби, залежить від її впорядкування і, відповідно, гарного оформлення. Докорінні зміни в облаштуванні і озелененні садиби для зручного прийому і обслуговування гостей потребують значних коштів і часу, що в умовах сьогодення не у всіх знаходяться. Тому головним в діях господаря може бути приведення в порядок того, що він має. В межах своїх можливостей бажано було б здійснити роботи, спрямовані на забезпечення привабливого художнього та естетичного виду будівель, благоустрій та інженерне облаштування садиби і житлового будинку, відповідне оформлення інтер’єру житлових приміщень. Типи і категорії житлових приміщень, що можуть надаватися туристам і відпочиваючим у сільській місцевості, а також житло, що не підлягає категоризації наведено в додатках В і Д.

Добре впорядковані та гарно оформлені садиби надають особливої привабливості не тільки в житловому будинку, але й сільській вулиці. Велику роль у цьому відіграють малі архітектурні форми - огорожі, хвіртки, лавки, тіньові навіси та інше.

До того ж, якщо господарі агроосель вирішили здійснювати надання послуг з сільського туризму, то обов’язковою має бути наявність лікарняної довідки, що підтверджує нормальний стан здоров’я господаря та тих членів його сім’ї, праця яких використовується для надання туристичних послуг. Якщо в підсобному господарстві використовується худоба, то повинна бути наявність довідки від лікаря-ветеринара.

Також власник садиби має мати прописку, яка підтверджує проживання господаря садиби в особистому приватному будинку в сільській місцевості. Має бути наявність необхідного місця для проживання туристів в будинку сільського господаря відповідно до санітарно-технічних норм, які встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Власними ресурсами сім’ї можуть бути: власний або орендований житловий будинок, який сім’я звільняє на період прийому гостей, переселяючись в окреме приміщення неподалік від основного житла, вільне приміщення в будинку господаря, що має окремий вхід, достатню кількість посуду, постільної білизни, меблів, присадибна ділянка, господарство, коні, транспортний засіб (автомобіль, човен, катамаран), сінокісні угіддя, пасіка (для надання екскурсійних послуг), уміння ловити рибу, знаходити гриби, розбиратися в лікарських травах, володіння народними ремеслами і здатність навчати інших, вільна робоча сила, знання історії і культури свого народу, знання місцевості та її визначних пам’яток, знання іноземної мови, наявність телефону, комп’ютера, електронної пошти.

Власники садиби мають мати добрі знання місцевих традицій, інформацію щодо місцевих природно-охоронних територій, стежок, пам’яток історії та архітектури.

Також слід відзначити, що при стратегічному плануванні необхідно врахувати сезонні коливання попиту на туристичний продукт. Сезонність визначається цілим рядом чинників:

— природно-кліматичних — кількість та якість специфічних благ для розвитку спортивного, оздоровчого, пізнавального та інших видів туризму;

— економічних — структура споживання товарів і послуг, платоспроможність попиту;

— соціальних — наявність вільного часу;

— демографічних — диференційований попит за статево-віковим складом та іншими ознаками;

— психологічних — традиції, мода, наслідування;

— матеріально-технічних — розвиток мережі розміщення, харчування, транспорту, культурно-оздоровчого обслуговування;

— технологічних — комплексний підхід у наданні якісних послуг.

Саме вивчення сезонності дозволить: виявити фактори, що обумовлюють сезонність в сільському туризмі; визначити ступінь впливу природно-кліматичних умов на формування туристичного потоку; встановити тривалість туристичного сезону; визначити економічні наслідки сезонності на рівні регіону та агросадиби; розробити комплекс заходів щодо зниження сезонної нерівномірності в обслуговуванні туристів.

На перших етапах розвитку сільського туризму переважає за мотивацією саме відпочинок. Враховуючи потреби, смаки, уподобання споживача, потрібно запропонувати йому саме ту форму відпочинку, яка є для нього найбільш прийнятною, і це можливо в межах сільського туризму, адже для цього є як затишна, впорядкована оселя господаря, так і рекреаційні можливості прилеглих територій. Поряд із відпочинком, метою аграрного туризму можуть бути краєзнавчі цілі, що базуються на історичній спадщині регіонів, кожен з яких має унікальні етнічні, культурно-національ- ні, мовні, археологічні тощо характеристики.

На початковій стадії розвитку сільського туризму власники приватних осель лише розпочинають формувати новий туристичний продукт, використовуючи для цього особисте господарство, присадибні ділянки, прилеглі природні території. Визначені елементи є майже «готовими» до споживання, тобто на даному етапі господарі пропонують власну оселю, облаштовану за традиціями та стилем свого села: прилеглу територію, що є, як правило, садибою, та природні комплекси найближчого оточення — луки, ліс, озера, річки тощо. Крім того, суб’єкти сільського туристичного господарювання повинні мати необхідні елементи соціально-культурної сфери, а саме: упорядковані під’їзні дороги та транспортні комунікації; засоби зв’язку; засоби медичного обслуговування; комунальні засоби, що забезпечують належні санітарно-гігієнічні норми. Тобто мова йде про необхідність комплексною облаштування осередку сільського туристичного підприємства. Сільська оселя поряд із рисами самобутності повинна мати належні умови для задоволення елементарних фізіологічних, культурних, соціальних потреб відпочиваючих. А в подальшому вказані напрямки необхідно удосконалювати.

Споживчі властивості нового туристичного продукту потрібно розвивати принаймні за трьома групами:

— засоби проживання — задоволення туристичних потреб проживання, ночівлі, часткового проведення дозвілля;

— засоби харчування — пропозиції щодо харчового раціону за різними системами харчування для клієнтів;

— засоби основного відпочинку організація та проведення туристичних подорожей, прогулянок, походів; ознайомлення із культурною, історичною, релігійною спадщиною регіону; залучення до проведення місцевих свят, обрядів, дійств.

Окремою групою показників можна відзначнім «біологічну» цінність такого туристичного продукту, що включає наступні складові: чисте повітря, джерельну воду, даровані природою; екологічно чисті та надзвичайно смачні продукти харчування, дбайливо приготовлені турботливою господинею: можливість безпосереднього спілкування з природою; спокійний сон; психологічне розвантаження тощо.

Основними напрямами стратегічного планування сільського туризму має бути:

— планування збору та розповсюдження інформації стосовно даного виду туризму;

— територіальне планування розподілу та просторово-часового руху туристичних груп;

— планування характеру освоєння агрорекреаційно-ресурсного потенціалу;

— економічне планування сезонного розподілу обслуговуючих потужностей сільської оселі;

— планування соціально-інфраструктурного розвитку сільської території;

— планування механізмів формування та розподілу інвестиційного капіталу;

— планування комплексу маркетингових заходів з просування, прямої реклами і збуту агротуристичного продукту;

— планування заходів щодо забезпечення екологічної сталості природокористування в сільських районах, збереження етнокультурного і ландшафтного різноманіття.

Таким чином, власники агроосель повинні розробляти план господарювання (бізнес-план), що передбачає різнопланові елементи сільського туристичного

підприємництва. До розробки планів з питань розвитку сільського туризму слід залучати інформованих осіб з приватного сектора, громадських організацій, місцевих адміністрацій.

Бізнес-план — це своєрідний рекламний документ, на підставі якого можна зробити висновки не лише про бізнес, але й про його власників. Тому важливим є як зміст, так і зовнішній вигляд бізнес-плану.

Бізнес-план, як і будь-який інший документ, підлягає певним вимогам щодо стилю написання:

1) бізнес-план має бути стислим, простим, але адекватно розкривати сутність підприємницького проекту. Для більшості невеликих проектів обсяги бізнес-планів обмежуються 20—25 сторінками. Слід використовувати загальновідомі терміни, інформацію необхідно викладати в діловому стилі, але якомога доступніше;

2) бізнес-план має бути функціональним, тобто містити лише корисну інформацію, яка цікавить або може зацікавити читача. За необхідністю додаткова, пояснювальна, первинна інформація може бути винесена в додатки (обсяг додатків не обмежується);

3) бізнес-план повинен грунтуватися на реалістичних припущеннях. Прогнози та передбачення (як найбільш «вразлива» частина бізнес-планування) мають бути обгрунтовані й підкріплені посиланнями на тенденції та пропорції розвитку галузі, на проведені дослідження ринку, на досвід діяльності конкурентів тощо. Довіра до бізнес-плану може бути підірвана, якщо заплановані в ньому відхилення від середньогалузевих показників не мають достатніх підстав;

4) бізнес-плану протипоказаний зайвий оптимізм. Будь-яке припущення в бізнесі дає «на виході» кілька результатів — від найгіршого до найкращого. У процесі бізнес-планування треба орієнтуватися на найгірший результат, створюючи в такий спосіб певний запас «міцності» бізнесу;

5) бізнес-план має бути легким для сприйняття, чітким та логічним, таким, щоб у ньому можна було швидко знайти потрібну інформацію. Отже, у структурі бізнес- плану треба виділяти розділи та параграфи;

6) бізнес-план має забезпечувати охорону конфіденційної інформації про агроса- дибу та її діяльність. Для цього можна жорстко контролювати сферу його розповсюдження або скласти окремий додаток, який міститиме всю конфіденційну інформацію і буде доступний тільки тим, кому треба таку інформацію знати.

При складанні бізнес-плану власнику агрооселі необхідно приділити значну увагу політиці ціноутворення. Ціноутворення у сфері сільського туризму характеризується встановленням чи зміною цін на відпочинкові послуги власникам осель без належного їх аналізу. Найбільш типові помилки у ціноутворенні пов’язані з надзвичайно великою орієнтацією на витрати, а також з тим, що ціни не переглядаються з метою їх коригування відповідно до ринкових змін.

Ціна та туристичні послуги має верхню та нижню межі. Першою виступає попит на туристичні послуги, а другою — собівартість туристичного продукту. Для формування ціни та її регулювання власники осель мають визначитись у першу чергу із стратегією ціноутворення.

Стратегія ціноутворення направлена па просування своїх послуг, передбачає спеціальні ціни (знижки) для залучення тих відпочиваючих, які можуть придбати

значну кількість ліжко-місць. У цих випадках власники осель можуть пропонувати спеціальні ціни або забезпечувати безоплатне надання ночівель чи інші види послуг для організаторів такого відпочинку. Сезонні знижки — знижки ціни для тих відпочиваючих, які прибули до агросадиби не у сезон. Такі знижки дозволяють утримувати відносно стійкий попит впродовж цілого року.

Стратегія ціноутворення на основі дискримінаційних цін базується на характеристиках цінової еластичності попиту. Наприклад, власники агрооселі, можуть надавати знижені ціни пенсіонерам, дітям дошкільного віку, або на послуги з урахуванням місцерозташування продажу. Цінова дискримінація приймає різні форми: із врахуванням груп покупців послуг, із врахуванням варіантів послуг (різні модифікації послуг за різними цінами, які не відповідають витратам), із врахуванням іміджу, із врахуванням часу (сезон, дні тижня і навіть добу).

Психологічне ціноутворення торкається не лише економічної сутності цін (співвідношення ціни та якості), але й психології цін. Престижний імідж може бути створений завдяки продажу послуг за високими цінами. Інший аспект психологічного ціноутворення — «рекомендаційні ціни». Це такий рівень цін, який склався у підсвідомості покупця.

Політика ціноутворення в туристичній сфері визначається різними факторами, тому і методи ціноутворення можуть застосовуватись різноманітні. До основних методів встановлення цін на послуги сільського туризму можна віднести:

1. Метод встановлення ціни на основі витрат. Ґрунтується на визначенні витрат та того прибутку, який планується досягти власником оселі. На сьогодні цей метод використовується досить рідко, оскільки власники не проводять облік витрат, що пов’язані із веденням їх бізнесу.

2. Метод встановлення ціни на основі ставлення клієнта до послуги. В цьому методі ключовим фактором ціноутворення є саме сприйняття послуги чи товару споживачем. Метод передбачає визначення точного сприйняття клієнтом цінності даної послуги. Незважаючи на складність методу, кількість власників осель, які його використовують, постійно зростає.

3. Метод встановлення ціни на основі рівня поточних цін. Цей метод передбачає визначення ціни із врахуванням рівня поточних цін конкурентів. У даному методі власники не приділяють достатньої уваги показникам власних витрат та попиту. Власники менших осель змінюють ціни на свої послуги за лідером, який змінив ці ціни першим на ринку. Метод ціноутворення на основі рівня поточних цін досить популярний. Такий підхід є доцільним у тих випадках, коли розрахунок витрат є достатньо складним, а реакцію конкурентів не можна передбачити.

Бізнес-план власника агрооселі передбачає такі типові розділи:

1. Цілі та завдання агрооселі.

2. Характеристика господарства (власник, ресурси, можливості виробництва).

3. Вид продукції (послуг), призначення, організація надання послуг, витрати.

4. Інвестиції у господарство.

5. Управління господарською діяльністю.

6. Аналіз ринку продукту (послуг).

7. Аналіз переваг і недоліків, можливостей і перешкод діяльності.

8. Фінансовий аналіз.

Загальновідомо, що сільський туризм пропонує не лише відпочинок. За власним бажанням споживач цих послуг, навіть не маючи відповідних навичок, може взяти участь у сільськогосподарських роботах: доглядати за худобою, допомагати збирати урожай тощо. Така форма організацій туру дозволить потенційному споживачеві частково, а то й повністю відшкодувати затрати на його придбання.

До того ж, суттєву роль відіграє розвиток сільського туризму у підвищенні культурно-освітнього рівня сільського населення. Готуючись приймати і обслуговувати відпочиваючих, члени селянських родин мимоволі змушені поповнювати свої знання з ведення домашнього господарства, гігієни і санітарії, приготування їжі, а спілкування з гостями розширює їх кругозір, дає змогу зав’язати нові знайомства, завести друзів в інших населених пунктах. Саме тому сільський туризм має широкі перспективи розвитку.

Основними завданнями стратегічного планування є:

— висування стратегій маркетингу, що дозволяють досягти обраної мети;

— вибір кращої стратегії;

— прийняття рішення про розробку тактики перспективного розвитку.

Основними завданнями тактичного планування є:

— визначення конкретних дій, які необхідно здійснити для досягнення мети;

— розробка оперативного плану з конкретизацією персональної відповідальності,

— визначення часу та місця реалізації заходів оперативного плану;

— реалізація оперативного плану.

Планування діяльності агрооселі доцільно здійснювати за допомогою таких основних методів:

— ресурсний метод планування, при якому враховуються ринкові умови господарювання та наявні ресурси;

— цільовий метод, який передбачає вивчення потреб ринку, попит на туристичний продукт (послуги);

— дослідно-статистичний метод, який передбачає використання статистичних даних за попередні роки;

— факторний метод, згідно з яким планові значення показників визначають на підставі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників.

При стратегічному плануванні сільського туризму важливо також використовувати сегментування ринку послуг. Найважливішими критеріями сегментування є:

1) територіальний;

2) поведінковий, який використовується для визначення мотивації споживача. Визначається мотив придбання послуги, що дозволяє збільшувати асортимент послуг, створювати послуги-новинки. Встановлення мотиву бажаних вигід (економічних, соціально-психологічних) дозволяє визначити якість послуг з точки зору самого споживача;

3) інтенсивність споживання може бути слабкою, помірною або високою;

4) ступінь прихильності до послуг. За цим критерієм споживачів можна поділити на: безумовних прихильників даної послуги; терпимі прихильники; непостійні прихильники; передбачувані споживачі;

5) ступінь готовності до обслуговування виявляється в тому, що відокремлюються групи споживачів:

— неінформованих про агроселю та її послуги;

— інформованих про агрооселю та її послуги;

— широко інформованих про агроселю та її послуги;

— зацікавлених у послугах агрооселі.

Найбільш важливою стратегією охоплення ринку туристичних послуг є цільовий (або концентрований) маркетинг внаслідок таких причин:

— територіальна обумовленість послуги;

— невіддільність послуги від джерела;

— нижча продуктивність праці у порівнянні з виробництвом товарів;

— персоналізація послуги.

При здійсненні стратегічного і тактичного планування постійно виникають відхилення від раніше намічених заходів, строків та умов їх виконання. Розрізняють три види контролю:

— контроль виконання річних планів;

— контроль прибутковості;

— стратегічний контроль.

Контроль виконання річних планів полягає у зіставленні поточних показників із контрольними цифрами річного плану та при необхідності використання заходів для виправлення становища. Контроль прибутковості полягає у виявленні величини видатків за кожним каналом розподілу, визначенні причин прибутковості за цими каналами та розробки відповідних коригуючих впливів.

До важливих умов та факторів надання послуг, які б забезпечили зростання попиту на відпочинок в сільській місцевості відносять:

1. Активність відпочинку:

— відпочинок в інтер’єрі, пляж, сонячні ванни;

— прогулянки до цікавих об’єктів;

— збір ягід, грибів, лікарських рослин;

— краєзнавчі автоекскурсії;

— мандрівки на гірські вершини.

2. Зацікавлення:

— музеї, виставки, майстерні митців, концерти;

— релігійні та народні обряди;

— архітектурні, пам’ятні об’єкти;

— пам’ятки природи;

— особливості місцевої природи.

3. Оздоровлення:

— серцеві захворювання;

— шлункові захворювання;

— захворювання органів дихання;

— ураження крові забрудненим середовищем;

— стпесоїшй стан.

4. Умови розміщення:

— кімната-ложе;

— кімната-євростандарт;

— кімната нічлігова з сантехумовами в приміщенні;

— кімната нічлігова з сантехумовами надворі;

— гуцульське житло «як колись»;

— турпохідний притулок.

5. Умови харчування:

— ресторанний вибір страв;

— в місцевій їдальні;

— приготування їжі власником оселі;

— особисте приготування їжі;

— похідне харчування.

6. Вид і тривалість відпочинку:

— санаторний;

— сімейний;

— мандри в гори;

— тур вихідних днів;

— автомандрівка

На сьогодні успішна організація розвитку сільського туризму передбачає:

— пошук і налагодження контактів із сільськими громадами, фермерами та іншими категоріями сільських жителів, які зацікавлені у створенні відповідного туристичного продукту і його реалізації на ринку послуг;

— розробку механізму створення, сертифікації і просування на ринок послуг сільського туристичного продукту окремих регіонів України;

— об’єднання виробників сільського туристичного продукту в громадські організації, створення під їх егідою інформаційно-тренінгових центрів;

— розробку і практичне впровадження типових методик проведення тренінгів для потенційних виробників сільського туристичного продукту в регіонах;

— налагодження соціологічного моніторингу на рівні виробника і споживача сільського туристичного продукту для виявлення можливостей його створення, з’ясування уподобань і потреб пересічного споживача;

— створення регіональних комп’ютеризованих баз даних, розміщених в Інтернет-мережі, де буде зібрана інформація законодавчого, ресурсного, організаційного, історико-краєзнавчого, спортивно-туристичного, медичного, рекламного характеру для виробників і споживачів сільського туристичного продукту;

— підготовку методичних рекомендацій для потенційних виробників сільського туристичного продукту в регіонах.

Можна запропонувати наступний механізм розвитку сільського туризму в конкретному регіоні:

1. Формування трикутнику «бізнес-влада-громада». Ініціатором у створенні зацікавленості у розвитку сільського туризму в регіоні може виступити як громадська організація, так і владні чи бізнесові структури. Але обов’язковою умовою має стати зацікавленість усіх трьох сторін.

2. Визначення «точок росту». Проведення дослідження, результатом якого має стати виділення найбільш проблемних районів області та критичний аналіз з точки зору перспектив розвитку сільського туризму в них.

3. Проведення PR-кампанії. Популяризація ідеї розвитку сільського туризму у визначених районах та формування зацікавленості до його розвитку у місцевого населення та громади.

4. Залучення до співпраці місцевої влади та місцевих центрів зайнятості.

5. Залучення капіталу. Створення зацікавленості у фінансових установ (банки, кредитні спілки) до фінансування розвитку сільського туризму.

6. Проведення навчальних семінарів та тренінгів з питань ведення бізнесу у галузі сільського туризму.

7. Створення постійно діючих консультаційних пунктів. Допомога підприємцям у формі консультування з питань ведення бізнесу, з юридичних питань, послуг перекладу.

8. Створення унікальних продуктів в галузі сільського туризму — фестивалі, ярмарки тощо.

9. Проведення рекламної та PR- кампанії в прикордонних регіонах сусідніх країн. Результатом має стати залучення іноземних споживачів українських туристичних послуг в регіон.

Розвиток сільського туризму повинен відбуватись паралельно з розвитком інфраструктури, що згодом дозволить сформувати ефективне бізнес-середовище у районах та підвищити загальний рівень економічного розвитку. Неможливий розвиток сільського туризму без системи зв’язку і комунікацій, функціонування різноманітних служб сервісу, розвитку громадського харчування і побутового обслуговування, організації культурно-розважального обслуговування. Актуальною залишається проблема водопостачання і каналізації населених пунктів, і, в першу чергу, рекреаційних центрів.