Лужанська Т. Ю., Махлинець С. С., Тебляшкіна Л. І. Сільський туризм: історія, сьогодення та перспективи: Навчальний посібник./ За редакцією д. г. н., професора Волошина І. М. - К.: Кондор, 2008. — 385 с.
1.5. Територіально-просторові ресурси сільського туризму
Територіальна організація сільського туризму — це система просторового взаємо-розташування сільських населених пунктів, що надають агрорекреаційні послуги, по відношенню один до одного, а також щодо міст — центрів генерування споживачів агротуристичних послуг, сформованої транспортної інфраструктури території та об’єктів природної й етнокультурної спадщини регіону.
Територіальні особливості ринку послуг сільського туризму тісно пов’язані з територіальним розміщенням населення, тобто його розселенням. Існують два типи розселення: компактне та дисперсне. Компактний тип розселення являє собою щільну мережу поселень, пов’язаних між собою системою шляхів, інфраструктурою, транспортом. Для дисперсного типу характерне існування невеличких поселень, які знаходяться на значній відстані одне від одного, і взаємодія між ними ускладнена.
В умовах компактного ринку сфера діяльності підприємств сільського туризму має чітку просторову визначеність. На даному ринку діє закон «Рейлі», згідно з яким зі збільшенням кількості мешканців міста збільшується кількість сторонніх споживачів, які мешкають в іншому місці. Закон «Рейлі» пояснює це явище «як розподіл купівельної сили, що виходить за межі населеного пункту». Існування цього явища є ще одним фактором, який сприяє розташуванню підприємств послуг в населених пунктах з великою концентрацією населення.
Процес виробництва та збуту послуг змінюється залежно від щільності населення території. Щільність населення будь-якого населеного пункту має відцентрований характер. У районах з високою щільністю населення виробництво і збут послуг організовується у місцях з найбільшою концентрацією постійного населення. У районах з невеликою щільністю населення, периферійних стосовно центру, попит на послуги обмежений чисельністю постійного населення. Тут найбільш доцільна організація виробництва і збуту послуг поблизу перехрещення транспортних шляхів, а перспективи зростання пов’язані з розвитком транспортної інфраструктури.
Просування послуг на компактному ринку має свої особливості. Найбільш раціонально використовувати локальні комунікативно-інформаційні мережі, особисті контакти зі споживачами.
На дисперсному ринку послуг процес задоволення попиту на послуги значно ускладнюється. Необхідним стає маркетинг з орієнтацією на особливі форми надання послуг. Товарний ряд розробляється на основі так званих «визначних послуг», які надаються споживачеві у певні періоди часу. Номенклатура таких послуг обмежена, але дозволяє забезпечити головні потреби населення.
Складність транспортних зв’язків неодмінно позначається на рівні забезпечення потреб споживачів дисперсного ринку. Він відстає від рівня компактного ринку, а дефіцит і монополія на виробництво послуг — звичайні явища на дисперсному ринку. На початковому етапі освоєння дисперсного ринку існує комплекс умов, які сприяють підприємництву у сфері послуг:
— значний незабезпечений попит;
— зручність попиту «ніші ринку»;
— низький рівень конкуренції;
— низький рівень витрат на стимулювання збуту.
З насиченням ринку вплив даних факторів слабшає і підприємницька діяльність обмежується у розвитку. Однак, якщо швидкість розвитку транспортної інфраструктури буде адекватним швидкості насичення ринку, то вплив стримуючих факторів може бути компенсованим.
Мережа сільського розселення України історично представлена кількома типами поселень — селами, хуторами, слободами, станціями, лісництвами. Проміжною формою між сільським поселенням і містом є селище міського типу.
Кожен типологічний підхід враховує основні елементи мережі розселення, а саме: територію та історію формування села, його населення в комплексі з сучасними економічними функціями поселень, планування їх забудови. Типологія поселень за розташуванням на місцевості передбачає їхнє групування щодо селитебної території, представленої головними компонентами природи або її складовими: рельєфу, річкової сітки, озер, боліт, лісових масивів тощо. Окремо можна виділити підтипи топографічного розташування, особливо у гірських районах — прирічкове, схилове і гребеневе.
Основна послуга сільського туризму — це надання туристам тимчасового проживання. Сільські споруди, облаштовані для прийому відвідувачів, в Україні прийнято називати агрооселями:
— агрооселя — це житлове приміщення, що знаходиться в сільській місцевості, містить не більше п’яти кімнат (залежно від категорії житла), пристосованих для проживання туристів, і належить на правах приватної власності господарю, який займається сільськогосподарською діяльністю або зайнятий у сфері обслуговування чи соціальній сфері села;
— агроготель (агропансіонат) — це житлова будівля (група будівель) готельного типу, спеціально призначених для організації надання населенню рекреаційних послуг у сільській місцевості. Побудова й експлуатація сільськими підприємцями у курортно-рекреаційних районах України приватних відпочинкових агропансіонатів є
перспективним висококонкурентним різновидом сільського туризму як виду основної діяльності.
Для подальшого чіткішого визначення й структуризацїї критеріїв, за допомогою яких в Україні можна було б відрізнити сільський туризм від усіх інших та сегменту- вати його за формами організації сільського дозвілля, необхідно законодавчо закріпити низку вимог до сільського житла та до його власника, який надає послуги з сільського туризму.
На сьогодні важливо також оцінити систему розміщення екотуристів. До них відносяться такі місця розміщення туристів, які регулярно чи епізодично пропонуються для їх ночівлі. Об’єкти розміщення туристів діляться на колективні та індивідуальні (табл. 1.5.1)
Стандартна класифікація засобів розміщення екотуристів
Спеціалізовані засоби розміщення відрізняються від готелів мінімальним набором представлених обов’язкових та додаткових послуг, не високим комфортом номерів, а також обслуговуванням переважно певних категорій туристів (рибалок, мисливців, водників, дослідників природи та місцевого населення). Перелік представлених послуг прямо пов’язаний з напрямком діяльності чи дослідженням вказаних суб’єктів відпочинку.
Як зазначає І. І. Винниченко, такі засоби розміщення туристів, як кемпінги, туристські котеджі, турбази, альпіністські табори розташовуються, зазвичай, у мальовничій місцевості. Тут розселення може бути в наметах, котеджах (будинки з усіма зручностями на 2—3 кімнати), будиночках. Для туристів працюють ресторани, бари, дискотеки, басейн. Як правило, туристське обслуговування тут має сезонний характер [31, с. 57].
Турбази — підприємства готельного типу, які надають групам туристів ночівлю, їжу та забезпечують їх туристично-екскурсійним, культурно-побутовим та фізкультурно-оздоровчим спорядженням. Для турбаз характерно, на відміну від готелів, розміщення в декількох будівлях, а також наявність сезонних житлових приміщень. Також турбази орієнтовані на недовготривале проживання туристів, тому мають мінімум зручностей і номери великої місткості. Деякі турбази мають на маршрутах власні туристичні притулки. Середня місткість турбаз коливається від 200 до 1500 чоловік.
Альпіністський табір (альптабір) — спортивна база, призначена для навчання альпіністів і вдосконалення їх майстерності. Ще один вид розміщення туристів — гірські будинки та притулки. Як правило, вони можуть належати будь-яким організаціям, туристичним фірмам, турбазам і врешті-решт селянам.
Розрізняють також стоянки — це вид розміщення туристичної групи для ночівлі та відпочинку. На Закарпатті розрізняють два види стоянок — ночівлі та проміжні табори. На стоянках, як правило, використовуються палатки та спальні мішки, відводиться місце для туалету та приготування їжі. Головна вимога до вибору місця стоянки — безпека туристів, комфортність відпочинку (наявність води, в лісовій зоні — рівної площадки під палатки, захист від вітру).
Більш детальна інформація стосовно типів та категорій житлових приміщень, що можуть надаватися туристам і відпочиваючим у сільській місцевості та непривабливе житло (не підлягає категоризації) наведено в додатках Б і В.
Таксономічну структуру територіальної організації сільського туризму формують такі види пунктів:
— агрорекреаційні пункти — це окремі сільські населені пункти та окремо розташовані агрорекреаційні заклади (екоагрокотеджі, фермерські садиби), які пропонують на ринок власний агротуристичний продукт;
— агрорекреаційний центр — це сільський населений пункт, розташований у місцевості з цінними курортно-рекреаційними ресурсами, в якому сформувалася мережа агроосель й агропансіонів, що пропонують різноманітний агротуристичний продукт, сегментований за ціною, якістю та спектром надання послуг;
— агрорекреаційний вузол — це сукупність агрорекреаційних пунктів, згрупованих довкола курортно-туристичного центру в межах певної компактної території;
— агрорекреаційний район — це однорідна в природно-етнокультурному плані територія з історично сформованою мережею сільських поселень, більшість з яких спеціалізується на наданні послуг сільського туризму;
— агрорекреаційний регіон — це велика природно-етнокультурно-адміністративна територіальна одиниця, до якої входять від однієї до кількох адміністративних областей, що характеризуються подібністю рис природно-ландшафтної будови, історико- культурного і соціально-економічного розвитку, традицій агрокультури, визначеними інфраструктурними зв’язками та іншими факторами.
Незалежно від чисельності населення, усі сільські поселення як складні соціально-економічні системи є інтегративним сполученням таких структурних елементів — підсистем, як:
1) територіально-просторова. Її існування зумовлене наявністю певної території сільського поселення як елемента регіональної територіальної системи вищого ієрархічного рівня;
2) природно-ресурсна. Її компоненти визначають природо-ресурсний потенціал села. Особливе місце серед них займають земельні ресурси. До складових цієї підсистеми відносять також родовища корисних копалин, ліси, луки, водоймища;
3) екологічна. Параметри цієї підсистеми визначають взаємозв’язок та взаємовплив антропогенних і природних факторів на комфортність та якість середовища проживання;
4) демографічна. Її формує сільське населення в різноманітності його кількісних та якісних проявів;
5) культурно-історична. Сільські поселення є осередком збереження національної самобутності українського народу. Народні звичаї, етнографічні обряди, традиції формують своєрідний психолого-соціальний клімат на селі, визначають внутрішні чинники його розвитку;
6) архітектурно-забудовча. Вона утворена функціонально-планувальними частинами території села: житловою забудовою, культурно-побутовим та управлінським центром, господарською зоною, транспортними та інженерними комунікаціями. Дотримання оптимальних пропорцій між цими складовими — необхідна умова забезпечення життєздатності сільської системи;
7) туристично-рекреаційна. Виокремлення цієї підсистеми, яку становлять істо- рико-архітектурні пам’ятки, заповідники, заказники, пам’ятки природи, ландшафтні території, вказує на значний відпочинково-оздоровчий потенціал сільського середовища;
8) соціальна. Утворена соціальними інститутами, що визначають сенс існування та розвитку сільського поселення. Центральним з них є територіальна громада села як первинний суб’єкт місцевого самоврядування, що є системоутворюючим фактором сільської системи;
9) соціально-трудова. Наявність цієї підсистеми, утвореної сферою практичного застосування трудових ресурсів та механізмом компенсації їх використання, вказує на важливість перебігу соціально-трудових відносин для забезпечення стабільності та розвитку сільської системи;
10) економічна. Її складовими є сільськогосподарський комплекс села як основа його господарського потенціалу, промислові виробництва на селі, інші суб’єкти малого та середнього підприємництва, заклади ринкової інфраструктури;
11) фінансова. Її елементами є місцеві фінансові інститути та відносини, що виникають з приводу управління ними;
12) управлінська. Її компоненти — органи місцевого самоврядування та інститути безпосередньої демократії сільського поселення, осередки громадських організацій, управлінські підрозділи підприємств, які визначають їх розвиток як складових економічної й соціальної підсистем села.
Таким чином, враховуючи територіальну розповсюдженість сільських поселень, можемо стверджувати, що в сільській місцевості знаходиться переважна частина природних ресурсів України, яка формує природно-ресурсний потенціал села.
Невід’ємною характеристикою будь-якого сільського поселення є його територія, яка й зумовлює можливість існування села як просторового поєднання певних усуспільнених архітектурно-виробничих форм, розміщених на певній частині земної поверхні, і є сполучною ланкою між просторово розосередженими міськими поселеннями, первинним компонентом територіальної системи країни. Територія, як одна з найважливіших складових ресурсного потенціалу села, є поєднанням низки
характеристик: розміру, конфігурації, місцезнаходження щодо інших територіальних систем, функціональних взаємозв’язків з ними та структурних особливостей. Поєднання цих елементів у різній комбінації визначає територіальний потенціал сільських поселень як об’єктивну передумову їх соціального та економічного розвитку [135, с. 90].
Територія сільського поселення як певна площина визначається різнобічно:
— власне територія села, як частина земної поверхні, обмежена житловою забудовою та присадибними земельними ділянками, закладами соціальної інфраструктури, адміністративним центром та виробничо-господарськими об’єктами (фабриками, заводами, фермами, майстернями, підсобними цехами тощо) без земель сільськогосподарського призначення та об’єктів, розташованих поза межами основної забудови;
— господарська територія сільського поселення, що складається з площі населеного пункту, площі сільськогосподарських угідь та зайнятої лісами, лісосмугами, водоймищами, річками, ярами тощо, які використовуються мешканцями даного поселення на правах приватної, комунальної чи державної власності;
— адміністративна територія сільського поселення (поселень, об’єднаних в територіальну громаду) — територія, на яку поширюються управлінські впливи органів місцевого самоврядування, утворених сільською територіальною громадою. Вона може значно перевищувати площу власне сільського поселення, включати кілька сільських поселень, об’єднаних у спільну територіальну громаду, і є одночасно адміністративно-територіальною категорією, що традиційно перебрала назву представницького органу місцевого самоврядування села — сільська рада.
Застосування територіальних переваг у процесі розвитку сільських поселень — один із чинників його динамізації. Врахування особливостей територіального розташування окремих сіл — необхідний елемент формування стратегії їх розвитку, що компенсує недостатній рівень забезпечення іншими складовими ресурсного потенціалу й підсилює результативність наявних ресурсів.
Визначення категорії «сільський туризм» проводиться з урахуванням концепції «сільська місцевість», яка відрізняється стосовно щільності населення та розміру поселень. Концепція багатофункціонального розвитку сільських територій набуває все більшого поширення в світі. Поняття «сільські території» узагальнено характеризує відкритий простір з розрідженою системою розселення, малою щільністю населення та малими поселеннями із чисельністю до 10 000 осіб. Крім того, громади цих поселень зберігають тенденцію до традиціоналізму та певного консерватизму в культурі. Збереження у сучасних малих поселеннях традиційного стилю життя важливе у підтримці їх сільського «характеру», оскільки саме ці особливості приваблюють «на село» туристів з міських районів.
Сутність цієї концепції зводиться до забезпечення необхідних умов для розвитку села в декількох напрямках. При цьому особлива увага звертається на позааграр- ний напрямок, оскільки практика показує, що виключно сільськогосподарське виробництво не може забезпечити необхідних матеріальних благ сільським мешканцям. Одним із ключових напрямків реалізації принципів багатофункціонального розвитку села і диверсифікації місцевої економіки вважається розвиток сільського туризму.
Окремо необхідно розглядати можливості для розвитку сільського туризму та туризму вихідного дня. Для реалізації таких програм, як правило, не потрібно великих грошей. Малі міста можуть і мають взяти на себе ініціативу щодо розробки програм розвитку сільського туризму на відповідній території.
Місто і його приміську зону необхідно розглядати як складну (комплексну) динамічну геосистему, в якій просторова форма і соціальний процес безперервно взаємодіють одне з одним. Нині в дослідженні міських геосистем намітились такі напрямки: краєвидний (краєвидне трактування ландшафту); екологічний (вивчення штучних геосистем); природний (необхідно вивчати первинні природно-територіальні комплекси); інтегральний (вивчення системи природа-суспільство-вироб- ництво-людина). На основі останнього напрямку можна виділити такі типи міських геосистем — селитебні, садово-паркові, водно-антропогенні, промислові, транспортні, інфраструктурні. Межі геосистем не збігаються з адміністративними і звичайно виглядають розмитими, за походженням найчастіше вони є антропогенними, мають вигляд смуг різної ширини. Ці смуги поширюються разом з розвитком міст і стають приміськими зонами, резервами земель. [149, с. 19]. Але на сучасному етапі інтенсивного розвитку міст, який потребує раціональної організації територій навколо них, найбільш ефективним є підхід до передмістя як до сукупності функціональних зон.
Формування міських і приміських рекреаційних зон різного типу відноситься до найбільш поширених і складних процесів. Складність їх формування зумовлена реалізацію в їх межах різних за тривалістю циклів вільного часу, поєднанням короткотермінової і тривалої рекреації, відпочинку жителів великого числа поселень різної людності і типів, багатим різноманіттям геосистем, їх елементів, що залучаються в рекреаційний процес геосистем.
До основних ознак типології міських і приміських рекреаційних зон відносять:
1. Функцію рекреаційної діяльності.
2. Характер організації відпочинку.
3. Тривалість відпочинку.
4. Характер власності фондів розміщення.
5. Типи рекреаційних угідь і закладів, що використовуються.
Мале місто, як складова територіально-господарської системи регіону, характеризується наступними ознаками:
— мале місто є потенційним осередком розвитку малого та середньою підприємництва;
— у малому місті формуються своєрідні ядра розвитку прилеглих сільськогосподарських територій, адже ці міста забезпечують надання населенню сіл певної сукупності соціальних послуг;
— малі міста, як правило, є транспортними вузлами, знаходячись на перехресті транспортних шляхів місцевого та регіонального значення;
— жодне з малих міст не може бути самодостатньою господарською системою. Лише інтегруючись у територіально-господарську систему регіону, воно набуває певної організаційної завершеності як таксономічна одиниця соціально-економічного регіону;
— доволі умовною є межа, що визначає перехід селища на місто і навпаки. Ця правова та теоретико-методологічна невизначеність створює труднощі у розробленні загальних механізмів забезпечення розвитку малих міст;
— малі міста переважно — центри адміністративних районів, що зумовлює посилений вплив на них додаткового управлінсько-організаційного, міграційного та господарського навантаження.
Упорядкування розвитку міських і приміських рекреаційних зон з характером і формами їх сучасної організації вимагає удосконалення технологічної і територіальної структури, перетворення міського і приміського відпочинку в управляємий і суспільно-організований процес. На сьогодні доцільним є перехід від системи жорсткого функціонального зонування до лінійно-сітьової структури, яку утворюють зони відпочинку, перетворені в приміські рекреаційні парки міжагломераційного значення. Важливим є створення інфраструктури організованого відпочинку приміської спеціалізації, садово-городніх кооперативів, розширення і удосконалення туристично-екскурсійного обслуговування.
При функціональному зонуванні території приміської зони Ф. Тарасов пропонує виділяти:
— територію основного міста та промислові території приміської зони;
— селитебні території та райони масового відпочинку;
— транспортні території;
— лісові масиви;
— сільськогосподарські угіддя;
— особливі зони водоохоронних джерел, охорони ландшафту;
— інші території (великі комунальні споруди, охоронні площі та ін.) [208, с. 60].
Для територій найближчих передмість головною функцією має бути рекреація.
Як зазначає Д. М. Стеченко, упорядкування розвитку міських і приміських рекреаційних зон з характером і формами їх сучасної організації вимагає удосконалення технологічної і територіальної структури, перетворення міського і приміського відпочинку в управляємий і суспільно-організований процес. До того ж, спеціалізація приміських парків має бути гнучко пристосована до дії факторів доступності, що впливає на рекреаційну функцію території. В якості ефективних напрямів перетворення приміської рекреації в управляємий та суспільно-організований процес слід розглядати створення інфраструктури організованого відпочинку приміської спеціалізації, садово-городніх кооперативів, розширення і удосконалення туристич- но-екскурсійного обслуговування. [180, с. 56—57].
Територіальні особливості ринку послуг сільського туризму тісно пов’язані з територіальним розміщенням населення, тобто його розселенням. Існують два типи розселення: компактне та дисперсне. Компактний тип розселення являє собою щільну мережу поселень, пов’язаних між собою системою шляхів, інфраструктурою, транспортом. Для дисперсного типу характерне існування невеличких поселень, які знаходяться на значній відстані одне від одного, і взаємодія між ними ускладнена.
В умовах компактного ринку сфера діяльності підприємств сільського туризму має чітку просторову визначеність. На даному ринку діє закон «Рейлі», згідно з яким зі збільшенням кількості мешканців міста збільшується кількість сторонніх споживачів, які мешкають в іншому місці. Закон «Рейлі» пояснює це явище «як розподіл купівельної сили, що виходить за межі населеного пункту». Існування цього явища є ще одним фактором, який сприяє розташуванню підприємств послуг в населених пунктах з великою концентрацією населення.
Процес виробництва та збуту послуг змінюється залежно від щільності населення території. Щільність населення будь-якого населеного пункту має відцентрований характер. У районах з високою щільністю населення виробництво і збут послуг організовується у місцях з найбільшою концентрацією постійного населення. У районах з невеликою щільністю населення, периферійних стосовно центру, попит на послуги обмежений чисельністю постійного населення. Тут найбільш доцільна організація виробництва і збуту послуг поблизу перехрещення транспортних шляхів, а перспективи зростання пов’язані з розвитком транспортної інфраструктури.
Просування послуг на компактному ринку має свої особливості. Найбільш раціонально використовувати локальні комунікативно-інформаційні мережі, особисті контакти зі споживачами.
На дисперсному ринку послуг процес задоволення попиту на послуги значно ускладнюється. Необхідним стає маркетинг з орієнтацією на особливі форми надання послуг. Товарний ряд розробляється на основі так званих «визначних послуг», які надаються споживачеві у певні періоди часу. Номенклатура таких послуг обмежена, але дозволяє забезпечити головні потреби населення.
Складність транспортних зв’язків неодмінно позначається на рівні забезпечення потреб споживачів дисперсного ринку. Він відстає від рівня компактного ринку, а дефіцит і монополія на виробництво послуг — звичайні явища на дисперсному ринку. На початковому етапі освоєння дисперсного ринку існує комплекс умов, які сприяють підприємництву у сфері послуг:
— значний незабезпечений попит;
— зручність попиту «ніші ринку»;
— низький рівень конкуренції;
— низький рівень витрат на стимулювання збуту.
З насиченням ринку вплив даних факторів слабшає і підприємницька діяльність обмежується у розвитку. Однак, якщо швидкість розвитку транспортної інфраструктури буде адекватним швидкості насичення ринку, то вплив стримуючих факторів може бути компенсованим.
Мережа сільського розселення України історично представлена кількома типами поселень — селами, хуторами, слободами, станціями, лісництвами. Проміжною формою між сільським поселенням і містом є селище міського типу.
Кожен типологічний підхід враховує основні елементи мережі розселення, а саме: територію та історію формування села, його населення в комплексі з сучасними економічними функціями поселень, планування їх забудови. Типологія поселень за розташуванням на місцевості передбачає їхнє групування щодо селитебної території, представленої головними компонентами природи або її складовими: рельєфу, річкової сітки, озер, боліт, лісових масивів тощо. Окремо можна виділити підтипи топографічного розташування, особливо у гірських районах — прирічкове, схилове і гребеневе.
Основна послуга сільського туризму — це надання туристам тимчасового проживання. Сільські споруди, облаштовані для прийому відвідувачів, в Україні прийнято називати агрооселями:
— агроготель (агропансіонат) — це житлова будівля (група будівель) готельного типу, спеціально призначених для організації надання населенню рекреаційних послуг у сільській місцевості. Побудова й експлуатація сільськими підприємцями у курортно-рекреаційних районах України приватних відпочинкових агропансіонатів є
перспективним висококонкурентним різновидом сільського туризму як виду основної діяльності.
Для подальшого чіткішого визначення й структуризацїї критеріїв, за допомогою яких в Україні можна було б відрізнити сільський туризм від усіх інших та сегменту- вати його за формами організації сільського дозвілля, необхідно законодавчо закріпити низку вимог до сільського житла та до його власника, який надає послуги з сільського туризму.
На сьогодні важливо також оцінити систему розміщення екотуристів. До них відносяться такі місця розміщення туристів, які регулярно чи епізодично пропонуються для їх ночівлі. Об’єкти розміщення туристів діляться на колективні та індивідуальні (табл. 1.5.1)
Стандартна класифікація засобів розміщення екотуристів
| Категорія засобів розміщення | Розряди | Групи |
| Колективні | Готелі та аналогічні заклади Спеціальні засоби розміщення. Різні колективні засоби розміщення | Готелі, гірські та тематичні мотелі, турбази, будинки мисливця та рибалки. Туристичні притулки, альптабори, туристичні стоянки. Стаціонарні палаточні табори, базові табори, ночівки |
| Індивідуальні | Індивідуальні засоби розміщення | Власні приміщення (дачі та будинки), кімнати взяті в оренду в сімейних будинках, будинки взяті в оренду від приватних осіб чи агентств, розміщення надане безкоштовно родичами чи знайомими, інші види розміщення на індивідуальній основі |
Як зазначає І. І. Винниченко, такі засоби розміщення туристів, як кемпінги, туристські котеджі, турбази, альпіністські табори розташовуються, зазвичай, у мальовничій місцевості. Тут розселення може бути в наметах, котеджах (будинки з усіма зручностями на 2—3 кімнати), будиночках. Для туристів працюють ресторани, бари, дискотеки, басейн. Як правило, туристське обслуговування тут має сезонний характер [31, с. 57].
Турбази — підприємства готельного типу, які надають групам туристів ночівлю, їжу та забезпечують їх туристично-екскурсійним, культурно-побутовим та фізкультурно-оздоровчим спорядженням. Для турбаз характерно, на відміну від готелів, розміщення в декількох будівлях, а також наявність сезонних житлових приміщень. Також турбази орієнтовані на недовготривале проживання туристів, тому мають мінімум зручностей і номери великої місткості. Деякі турбази мають на маршрутах власні туристичні притулки. Середня місткість турбаз коливається від 200 до 1500 чоловік.
Альпіністський табір (альптабір) — спортивна база, призначена для навчання альпіністів і вдосконалення їх майстерності. Ще один вид розміщення туристів — гірські будинки та притулки. Як правило, вони можуть належати будь-яким організаціям, туристичним фірмам, турбазам і врешті-решт селянам.
Більш детальна інформація стосовно типів та категорій житлових приміщень, що можуть надаватися туристам і відпочиваючим у сільській місцевості та непривабливе житло (не підлягає категоризації) наведено в додатках Б і В.
Таксономічну структуру територіальної організації сільського туризму формують такі види пунктів:
— агрорекреаційні пункти — це окремі сільські населені пункти та окремо розташовані агрорекреаційні заклади (екоагрокотеджі, фермерські садиби), які пропонують на ринок власний агротуристичний продукт;
— агрорекреаційний центр — це сільський населений пункт, розташований у місцевості з цінними курортно-рекреаційними ресурсами, в якому сформувалася мережа агроосель й агропансіонів, що пропонують різноманітний агротуристичний продукт, сегментований за ціною, якістю та спектром надання послуг;
— агрорекреаційний вузол — це сукупність агрорекреаційних пунктів, згрупованих довкола курортно-туристичного центру в межах певної компактної території;
— агрорекреаційний район — це однорідна в природно-етнокультурному плані територія з історично сформованою мережею сільських поселень, більшість з яких спеціалізується на наданні послуг сільського туризму;
— агрорекреаційний регіон — це велика природно-етнокультурно-адміністративна територіальна одиниця, до якої входять від однієї до кількох адміністративних областей, що характеризуються подібністю рис природно-ландшафтної будови, історико- культурного і соціально-економічного розвитку, традицій агрокультури, визначеними інфраструктурними зв’язками та іншими факторами.
Незалежно від чисельності населення, усі сільські поселення як складні соціально-економічні системи є інтегративним сполученням таких структурних елементів — підсистем, як:
1) територіально-просторова. Її існування зумовлене наявністю певної території сільського поселення як елемента регіональної територіальної системи вищого ієрархічного рівня;
2) природно-ресурсна. Її компоненти визначають природо-ресурсний потенціал села. Особливе місце серед них займають земельні ресурси. До складових цієї підсистеми відносять також родовища корисних копалин, ліси, луки, водоймища;
3) екологічна. Параметри цієї підсистеми визначають взаємозв’язок та взаємовплив антропогенних і природних факторів на комфортність та якість середовища проживання;
4) демографічна. Її формує сільське населення в різноманітності його кількісних та якісних проявів;
5) культурно-історична. Сільські поселення є осередком збереження національної самобутності українського народу. Народні звичаї, етнографічні обряди, традиції формують своєрідний психолого-соціальний клімат на селі, визначають внутрішні чинники його розвитку;
6) архітектурно-забудовча. Вона утворена функціонально-планувальними частинами території села: житловою забудовою, культурно-побутовим та управлінським центром, господарською зоною, транспортними та інженерними комунікаціями. Дотримання оптимальних пропорцій між цими складовими — необхідна умова забезпечення життєздатності сільської системи;
7) туристично-рекреаційна. Виокремлення цієї підсистеми, яку становлять істо- рико-архітектурні пам’ятки, заповідники, заказники, пам’ятки природи, ландшафтні території, вказує на значний відпочинково-оздоровчий потенціал сільського середовища;
8) соціальна. Утворена соціальними інститутами, що визначають сенс існування та розвитку сільського поселення. Центральним з них є територіальна громада села як первинний суб’єкт місцевого самоврядування, що є системоутворюючим фактором сільської системи;
9) соціально-трудова. Наявність цієї підсистеми, утвореної сферою практичного застосування трудових ресурсів та механізмом компенсації їх використання, вказує на важливість перебігу соціально-трудових відносин для забезпечення стабільності та розвитку сільської системи;
10) економічна. Її складовими є сільськогосподарський комплекс села як основа його господарського потенціалу, промислові виробництва на селі, інші суб’єкти малого та середнього підприємництва, заклади ринкової інфраструктури;
11) фінансова. Її елементами є місцеві фінансові інститути та відносини, що виникають з приводу управління ними;
12) управлінська. Її компоненти — органи місцевого самоврядування та інститути безпосередньої демократії сільського поселення, осередки громадських організацій, управлінські підрозділи підприємств, які визначають їх розвиток як складових економічної й соціальної підсистем села.
Таким чином, враховуючи територіальну розповсюдженість сільських поселень, можемо стверджувати, що в сільській місцевості знаходиться переважна частина природних ресурсів України, яка формує природно-ресурсний потенціал села.
Невід’ємною характеристикою будь-якого сільського поселення є його територія, яка й зумовлює можливість існування села як просторового поєднання певних усуспільнених архітектурно-виробничих форм, розміщених на певній частині земної поверхні, і є сполучною ланкою між просторово розосередженими міськими поселеннями, первинним компонентом територіальної системи країни. Територія, як одна з найважливіших складових ресурсного потенціалу села, є поєднанням низки
характеристик: розміру, конфігурації, місцезнаходження щодо інших територіальних систем, функціональних взаємозв’язків з ними та структурних особливостей. Поєднання цих елементів у різній комбінації визначає територіальний потенціал сільських поселень як об’єктивну передумову їх соціального та економічного розвитку [135, с. 90].
Територія сільського поселення як певна площина визначається різнобічно:
— власне територія села, як частина земної поверхні, обмежена житловою забудовою та присадибними земельними ділянками, закладами соціальної інфраструктури, адміністративним центром та виробничо-господарськими об’єктами (фабриками, заводами, фермами, майстернями, підсобними цехами тощо) без земель сільськогосподарського призначення та об’єктів, розташованих поза межами основної забудови;
— господарська територія сільського поселення, що складається з площі населеного пункту, площі сільськогосподарських угідь та зайнятої лісами, лісосмугами, водоймищами, річками, ярами тощо, які використовуються мешканцями даного поселення на правах приватної, комунальної чи державної власності;
— адміністративна територія сільського поселення (поселень, об’єднаних в територіальну громаду) — територія, на яку поширюються управлінські впливи органів місцевого самоврядування, утворених сільською територіальною громадою. Вона може значно перевищувати площу власне сільського поселення, включати кілька сільських поселень, об’єднаних у спільну територіальну громаду, і є одночасно адміністративно-територіальною категорією, що традиційно перебрала назву представницького органу місцевого самоврядування села — сільська рада.
Застосування територіальних переваг у процесі розвитку сільських поселень — один із чинників його динамізації. Врахування особливостей територіального розташування окремих сіл — необхідний елемент формування стратегії їх розвитку, що компенсує недостатній рівень забезпечення іншими складовими ресурсного потенціалу й підсилює результативність наявних ресурсів.
Визначення категорії «сільський туризм» проводиться з урахуванням концепції «сільська місцевість», яка відрізняється стосовно щільності населення та розміру поселень. Концепція багатофункціонального розвитку сільських територій набуває все більшого поширення в світі. Поняття «сільські території» узагальнено характеризує відкритий простір з розрідженою системою розселення, малою щільністю населення та малими поселеннями із чисельністю до 10 000 осіб. Крім того, громади цих поселень зберігають тенденцію до традиціоналізму та певного консерватизму в культурі. Збереження у сучасних малих поселеннях традиційного стилю життя важливе у підтримці їх сільського «характеру», оскільки саме ці особливості приваблюють «на село» туристів з міських районів.
Сутність цієї концепції зводиться до забезпечення необхідних умов для розвитку села в декількох напрямках. При цьому особлива увага звертається на позааграр- ний напрямок, оскільки практика показує, що виключно сільськогосподарське виробництво не може забезпечити необхідних матеріальних благ сільським мешканцям. Одним із ключових напрямків реалізації принципів багатофункціонального розвитку села і диверсифікації місцевої економіки вважається розвиток сільського туризму.
Окремо необхідно розглядати можливості для розвитку сільського туризму та туризму вихідного дня. Для реалізації таких програм, як правило, не потрібно великих грошей. Малі міста можуть і мають взяти на себе ініціативу щодо розробки програм розвитку сільського туризму на відповідній території.
Місто і його приміську зону необхідно розглядати як складну (комплексну) динамічну геосистему, в якій просторова форма і соціальний процес безперервно взаємодіють одне з одним. Нині в дослідженні міських геосистем намітились такі напрямки: краєвидний (краєвидне трактування ландшафту); екологічний (вивчення штучних геосистем); природний (необхідно вивчати первинні природно-територіальні комплекси); інтегральний (вивчення системи природа-суспільство-вироб- ництво-людина). На основі останнього напрямку можна виділити такі типи міських геосистем — селитебні, садово-паркові, водно-антропогенні, промислові, транспортні, інфраструктурні. Межі геосистем не збігаються з адміністративними і звичайно виглядають розмитими, за походженням найчастіше вони є антропогенними, мають вигляд смуг різної ширини. Ці смуги поширюються разом з розвитком міст і стають приміськими зонами, резервами земель. [149, с. 19]. Але на сучасному етапі інтенсивного розвитку міст, який потребує раціональної організації територій навколо них, найбільш ефективним є підхід до передмістя як до сукупності функціональних зон.
Формування міських і приміських рекреаційних зон різного типу відноситься до найбільш поширених і складних процесів. Складність їх формування зумовлена реалізацію в їх межах різних за тривалістю циклів вільного часу, поєднанням короткотермінової і тривалої рекреації, відпочинку жителів великого числа поселень різної людності і типів, багатим різноманіттям геосистем, їх елементів, що залучаються в рекреаційний процес геосистем.
До основних ознак типології міських і приміських рекреаційних зон відносять:
1. Функцію рекреаційної діяльності.
2. Характер організації відпочинку.
3. Тривалість відпочинку.
4. Характер власності фондів розміщення.
5. Типи рекреаційних угідь і закладів, що використовуються.
Мале місто, як складова територіально-господарської системи регіону, характеризується наступними ознаками:
— мале місто є потенційним осередком розвитку малого та середньою підприємництва;
— у малому місті формуються своєрідні ядра розвитку прилеглих сільськогосподарських територій, адже ці міста забезпечують надання населенню сіл певної сукупності соціальних послуг;
— малі міста, як правило, є транспортними вузлами, знаходячись на перехресті транспортних шляхів місцевого та регіонального значення;
— жодне з малих міст не може бути самодостатньою господарською системою. Лише інтегруючись у територіально-господарську систему регіону, воно набуває певної організаційної завершеності як таксономічна одиниця соціально-економічного регіону;
— доволі умовною є межа, що визначає перехід селища на місто і навпаки. Ця правова та теоретико-методологічна невизначеність створює труднощі у розробленні загальних механізмів забезпечення розвитку малих міст;
— малі міста переважно — центри адміністративних районів, що зумовлює посилений вплив на них додаткового управлінсько-організаційного, міграційного та господарського навантаження.
Упорядкування розвитку міських і приміських рекреаційних зон з характером і формами їх сучасної організації вимагає удосконалення технологічної і територіальної структури, перетворення міського і приміського відпочинку в управляємий і суспільно-організований процес. На сьогодні доцільним є перехід від системи жорсткого функціонального зонування до лінійно-сітьової структури, яку утворюють зони відпочинку, перетворені в приміські рекреаційні парки міжагломераційного значення. Важливим є створення інфраструктури організованого відпочинку приміської спеціалізації, садово-городніх кооперативів, розширення і удосконалення туристично-екскурсійного обслуговування.
При функціональному зонуванні території приміської зони Ф. Тарасов пропонує виділяти:
— територію основного міста та промислові території приміської зони;
— селитебні території та райони масового відпочинку;
— транспортні території;
— лісові масиви;
— сільськогосподарські угіддя;
— особливі зони водоохоронних джерел, охорони ландшафту;
— інші території (великі комунальні споруди, охоронні площі та ін.) [208, с. 60].
Для територій найближчих передмість головною функцією має бути рекреація.
Як зазначає Д. М. Стеченко, упорядкування розвитку міських і приміських рекреаційних зон з характером і формами їх сучасної організації вимагає удосконалення технологічної і територіальної структури, перетворення міського і приміського відпочинку в управляємий і суспільно-організований процес. До того ж, спеціалізація приміських парків має бути гнучко пристосована до дії факторів доступності, що впливає на рекреаційну функцію території. В якості ефективних напрямів перетворення приміської рекреації в управляємий та суспільно-організований процес слід розглядати створення інфраструктури організованого відпочинку приміської спеціалізації, садово-городніх кооперативів, розширення і удосконалення туристич- но-екскурсійного обслуговування. [180, с. 56—57].