Лужанська Т. Ю., Махлинець С. С., Тебляшкіна Л. І. Сільський туризм: історія, сьогодення та перспективи: Навчальний посібник./ За редакцією д. г. н., професора Волошина І. М. - К.: Кондор, 2008. — 385 с.
1.4. Роль культурно-пізнавального потенціалу в розвитку сільського туризму
Культура виступає фундаментальною основою процесу розвитку, збереження, укріплення незалежності та буття народу. Туризм — найкращий спосіб знайомства з іншою культурою. Збереження культурного надбання та його раціональне використання відіграють важливу роль у залученні туристичних потоків та популярності певного туристичного напрямку. Сполучення відпочинку з пізнанням життя, історії й культури іншого народу — одне із завдань, що повного мірою здатний вирішувати туризм. В його основу має бути покладений соціально-культурний та народно-етног- рафічний аспект, що базується на звичаях і традиціях.
Усі наявні в Україні об’єкти історико-культурної спадщини перебувають під охороною держави. Діє спеціальний Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 8.06.2000 р. № 1805-Ш, що регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони національної культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь.
Теоретичну базу спадщина набула саме в географічній науці, насамперед у роботах Ю. О. Вєдєніна, М. Є. Кулешової, Ю. JI. Мазурова, І. В. Кондакова (Росія), К. М. Горба, К. А. Поливач (Україна) та інших.
Мазуров Ю. JI. визначає спадщину як «невід’ємну частину світу людських цінностей, іманентну усій історії людської цивілізації, що має просторову вираженість у багатьох різноманітних проявах» [125, с. 6]. Спадщина являє собою «цінності оточуючого нас природного середовища та цінності «другої природи» — культури людей, зазвичай представлені у пам’ятках природи, історії та культури, як матеріальних, так і нематеріальних. Національна спадщина України включає всі об’єкти та явища культури і природи, що сформувались та (або) збереглись усіма людськими спільнотами, які проживали на території України протягом історії, і є важливими для подальшого їх життя і стійкого розвитку держави.
Поняття культурної і природної спадщини оформилося прийняттям у 1972 р. Конвенції ЮНЕСКО про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини. В якості культурної спадщини Конвенцією визначені:
— пам ’ятники: твори архітектури, монументальної скульптури та живопису, елементи або структури археологічного характеру, надписи, печери і групи елементів, які мають визначну універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва та науки;
— ансамблі: групи ізольованих або об’єднаних будівель, архітектурна єдність або зв’язок з пейзажем яких являє визначну універсальну цінність з точки зору історії, науки і мистецтва;
— видатні місця: творіння людини або спільне творіння людини і природи, а також зони, що включають археологічні місця, що мають визначну універсальну цінність з точки зору історії, етнології та антропології.
Закон України «Про охорону культурної спадщини» до культурної спадщини відносить:
— споруди (витвори) — твори архітектури та інженерного мистецтва разом з природними чи створеними людиною елементами, твори монументальної скульптури та
монументального малярства, археологічні об єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб;
— комплекси (ансамблі) — топографічно визначені сукупності окремих або поєднаних між собою споруд різного призначення, що відзначаються своєю архітектурою та органічним зв’язком з ландшафтами;
— визначні місця — топографічно визначені зони або ландшафти, природні, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу певну цінність;
— археологічні об’єкти — городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що містяться під водою;
— історичні об’єкти — будинки, споруди, їхні комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, визначні місця, пов’язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;
— об’єкти монументального мистецтва — твори образотворчого мистецтва, як самостійні (окремі), так і ті, що пов’язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам’ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);
— об’єкти архітектури та містобудування — історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, залишки давнього планування та забудови, окремі архітектурні споруди, а також пов’язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва;
— об ’єкти садово-паркового мистецтва — поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами.
Історико-культурна територія — це особливе цілісне просторове утворення, де в традиційному природному і соціально-культурному середовищі зберігаються цінні об’єкти історико-культурної спадщини людства.
Унікальність історико-культурної території визначається наявністю і поєднанням меморіальних, архітектурних, археологічних об’єктів, інженерних споруд, історичної забудови, традицій народних промислів і господарської діяльності, фольклору й обрядової національної культури, природних визначних пам’яток та історичних форм природокористування, що є винятковою історичною і культурною цінністю України, а також світової культурної спадщини.
На сучасному етапі у туристичній сфері соціально-економічні умови, природне середовище важливо поєднувати із культурним середовищем, яке є важливим туристичним ресурсом. Культурний туризм, як вид туристичної діяльності, вважається одним із зростаючих секторів на туристичному ринку. Використання природних ресурсів стало досить буденним і часто не задовольняє зростаючі потреби туриста. Сучасний мандрівник відчуває потребу в альтернативних ресурсах, зокрема, в історико-культурних ресурсах. Особливістю цих ресурсів є те, що елементи цих ресурсів мають повсюдний характер розташування, так як кожна місцевість, регіон, держава виокремлюється своєю історією та культурою. Отже, потенціал цих ресурсів можна вважати необмеженим.
Збільшення інтересу до культурної спадщини, різноманітність культурних програм відкривають нові перспективи у туристичній індустрії. Створення туристичного продукту на базі історико-культурних ресурсів є важливим напрямком рекреаційної діяльності.
Різноманітність напрямків туристичної діяльності дає можливість урізноманітнити масові форми дозвілля, що в свою чергу більш повно задовольнятиме потреби туристів. Великого значення набувають художньо-масові форми дозвілля (свята, обряди, фестивалі, вечорниці, фольклорні програми, ритуали) як об’єкти туристичних маршрутів.
Культура є фундаментальною основою процесу розвитку, збереження, зміцнення незалежності, суверенітету й самобутності народу. Ідентичність шляхів історичної еволюції культури й туризму визначила спільність нових методів підходу до їхнього подальшого розвитку. У більшості країн світу відбувається процес демократизації культури й туризму, які становлять невід’ємну частину життя суспільства. Самосвідомість і пізнання навколишнього світу, розвиток особистості й досягнення поставлених цілей немислимі без придбання знань у сфері культури.
На конференції в Мехіко (1981р.) було проголошено два визначення культури. Перше визначення — загального характеру, засноване на культурній антропології, яке включає все, що створила людина додатково до природи: суспільну думку, господарську діяльність, виробництво, споживання, літературу й мистецтво, спосіб життя й людську свідомість. Друге визначення — спеціалізованого характеру, побудоване на «культурі культури», тобто на моральних, духовних, інтелектуальних і художніх аспектах життя людини.
Культурна спадщина будь-якого народу становить не тільки здобутки художників, архітекторів, музикантів, письменників, праці вчених і т.п., але й нематеріальне надбання, що включає фольклор, народні промисли, фестивалі, релігійні ритуали.
Давно виділився і став самостійним такий вид туризму, як культурний, або пізнавальний. Його основою є історико-культурний потенціал країни, що включає соціокультурне середовище із традиціями та звичаями, особливостями побутової та господарської діяльності. Мінімальний набір ресурсів для пізнавального туризму може дати будь-яка місцевість, але для його масового розвитку потрібна певна концентрація об’єктів культурної спадщини, серед яких можна виділити:
— пам’ятники археології;
— культову та цивільну архітектуру;
— пам’ятники ландшафтної архітектури;
— малі та більші історичні міста;
— сільські поселення;
— музеї, театри, виставкові зали та ін.;
— соціокультурну інфраструктуру;
— об’єкти етнографії, народні промисли і ремесла, центри прикладного мистецтва;
— технічні комплекси та спорудження.
Атрактивність культурних комплексів визначається їх художньою та історичною цінністю, модою та доступністю стосовно місць попиту. Особливості культури різних регіонів все частіше спонукають людей проводити відпустку в подорожі. Пізнавальний туризм охоплює всі аспекти подорожі, за допомогою якого людина довідується про життя, культуру, звичаї іншого народу. Туризм, таким чином, є важливим засобом створення культурних зв’язків і міжнародного співробітництва.
Розвиток культурних факторів усередині регіону є засобом розширення ресурсів для залучення туристських потоків. Елементи та фактори культури можуть бути каналами розподілу інформації про туристські можливості місцевості. Успіх розвитку туризму залежить не тільки від матеріально-технічної бази, що відповідає загальноприйнятим стандартам і вимогам, але й від унікальності національної культурної спадщини.
Оцінка культурних комплексів для туристських цілей може проводитися двома основними методами:
1) ранжуванням культурних комплексів за їхнім місцем у світовій і вітчизняній культурі;
2) необхідним і достатнім часом для огляду визначних пам’яток, що дозволяє порівнювати різні території за перспективністю історико-культурного потенціалу для туризму.
Ці методи багато в чому є суб’єктивними. Культурні комплекси, які високо оцінюються фахівцями, не завжди викликають адекватну реакцію в туристів. Необхідний і достатній час для огляду об’єктів певною мірою визначається їхньою доступністю й побудовою екскурсійних маршрутів.
Важливою характеристикою культурного комплексу є стабільність його відповідності ціннісним критеріям, що сформувалися в населення. Цей фактор пов’язаний із тривалістю інтересу туристів до конкретного культурного об’єкта. Тому регіон, зацікавлений у залученні туристів, повинен розумно планувати й розвивати спеціальні програми та заходи, що сприяють підвищенню інтересу до його культури, поширювати інформацію про свій культурний потенціал, розраховувати на залучення потенційних туристів.
Потрібно створити «вау»-фактор, тобто образи і легенди, які б спонукали людей їздити по маршрутам знову і знову. «Вау»-факторами можуть бути:
- історія та культура регіону;
— цікаві фестивалі, культурні заходи;
- духовні осередки (храми, монастирі, церкви);
— природні (парки, сквери) та художні осередки (виставки, галереї) і т. д.
Важливими змінними, що впливають на привабливість туристського напрямку
для різних груп і категорій туристів, є його культурні та соціальні характеристики. Найбільший інтерес у туристів викликають такі елементи культури народу, як мистецтво, наука, релігія, історія та інше.
Образотворче мистецтво — один з важливих елементів культури, здатний сформувати переконливий мотив до туристської подорожі. Його повсюдне посилення пов’язане з тенденцією виставляти на відомих курортах (у приміщеннях готелів) добуток національного образотворчого мистецтва з метою ознайомлення туристів з культурою регіону. Також популярні фестивалі, що широко представляють різноманітні види й елементи національного образотворчого мистецтва.
Музика й танці. Музичний потенціал регіону є одним із привабливих елементів культури. У деяких країнах музика виступає як основний фактор залучення туристів. Відомі музичні фестивалі щорічно збирають тисячі учасників. Багато курортних готелів знайомлять своїх гостей з національною музикою під час вечірніх розважальних програм, на фольклорних вечорах і концертах. Аудіо плівки із записами національної музики, продаж яких поширений у більшості туристських центрів, служать чудовим засобом знайомства туристів з культурою народу.
Етнічні танці — характерний елемент національної культури. Практично кожний регіон має свій національний танець. Знайомство туристів з танцями може відбуватися на спеціальних шоу, фольклорних вечорах, під час розважальних програм.
Народні промисли. Регіон, що приймає туристів, повинен пропонувати їм різноманітний асортимент сувенірів, виконаних (фабричним або кустарним способом) місцевими майстрами та ремісниками. У деяких туристських центрах створюються спеціальні магазинчики в національному стилі, де місцеві майстри виготовляють вироби безпосередньо в присутності покупців. Ця форма торгівлі сувенірною продукцією є своєрідною визначною пам’яткою регіону й викликає чималий інтерес у туристів.
Історія. Культурний потенціал регіону виражений у його історичній спадщині. Більшість туристських напрямків дбайливо ставиться до своєї історії як фактору залучення туристських потоків. Наявність унікальних історичних об’єктів може визначити успішний розвиток туризму в регіоні. Знайомство з історією та історичними об’єктами — найсильніший спонукальний туристський мотив.
Історична спадщина регіону має потребу в просуванні на туристський ринок. Тому національні туристські організації повинні займатися поширенням інформації про історичний потенціал місцевості. Доцільно проводити культурні заходи (фольклорні, фестивальні та ін.), традиційні для місць туристського призначення, здатні зацікавити туристів з різних куточків світу.
Література. Літературні пам’ятники регіону мають більш обмежену в порівнянні з іншими елементами культури привабливість, але все-таки становлять істотний туристський мотив і основу організації різнопланових туристських програм і маршрутів. Літературні твори мають силу створювати враження про країну та її культуру. Доведено, що наявність або відсутність певного роду літератури в країні вказує на стан її культурної та політичної систем. У розважальні програми для туристів доцільно включати літературні вечори, тим більше що деякі готелі мають у своєму розпорядженні чудово обладнані бібліотеки. У рамках пізнавального туризму рекомендується організовувати літературні тури по місцях, пов’язаними з іменами авторів і героями відомих літературних творів.
Релігія. Паломництво — найдавніший вид подорожей, відомий людству не одне тисячоліття. До 80% об’єктів туристського показу є культовими. Мотивами до паломницької подорожі є духовне прагнення відвідати релігійні центри та святі місця, особливо шановані в конкретній релігії, здійснення культових обрядів.
Індустрія й бізнес. Рівень індустріального розвитку регіону є важливим мотивом для залучення певної категорії туристів, особливо іноземних, що цікавляться станом економіки іншої країни, промисловістю, виробленою продукцією.
Агрокультура. Рівень розвитку сільського господарства може привернути увагу фермерів і виробників сільськогосподарської продукції, що цікавляться агрокультурою регіону. Розташовані поблизу туристських центрів фермерські господарства, що пропонують місцеві сільгоспродукти, є важливою ланкою в туристському обслуговуванні.
У програму спеціалізованого тура варто включати різні заходи, під час яких туристу буде цікаво познайомитися з асортиментом продукції, що випускається в цій місцевості, взяти участь у процесі її виробництва, наприклад у зборі врожаю.
Освіта. Високий рівень освіти збільшує прагнення людини до знань. Вплив людей один на одного формує загальносвітовий стиль життя, що впливає на розвиток туризму. Крім цього, система освіти є особливістю туристського потенціалу й може успішно використатися як елемент залучення туристських потоків, зокрема, як основа навчального туризму.
Наука. Науковий потенціал може виступати спонукальним мотивом для відвідування регіону, особливо тими, хто безпосередньо зайнятий наукою або пов’язаний із цією сферою діяльності. Туристські організації можуть надавати різні послуги (проведення зустрічей, семінарів та інше).
Національна кухня. Національна кухня становить важливий елемент культури регіону. Туристи полюбляють куштувати національні страви тієї країни, по якій подорожують. Особливий інтерес у туристів викликають кафе, ресторани, трактири, оформлення яких гармоніює із пропонованим меню.
Збереження та розвиток особливо привабливих для туристів історичних територій потребує державного захисту та політики розбудови. Згідно з такими рішеннями у виділеній території, оголошеній історико-культурним заповідником, припиняється господарська діяльність, експлуатація природних ресурсів, видобуток корисних копалин, заселення території. Водночас дозволяються контрольовані наукові дослідження з метою естетичного залучення до культури.
Художньо-естетичне виховання суспільства не можливе без включення історично-культурних заповідників в сучасне життя, надання доступу до пам’яток історії і культури широким верствам громадян України та іноземним туристам.
Історико-культурні заповідники — це спеціальні законодавчо визначені території, що охоплюють ансамблі та комплекси пам’яток історії та культури, які мають виняткову історичну, наукову та культурну цінності та перебувають під охороною держави. Режим утримання заповідників передбачає повну (музеї-заповідники) або часткову (заповідні території) заборону виробничої діяльності на цих територіях і вилучення їх із сільськогосподарського землекористування. Розрізняють історико-археологічні, історико-етнографічні, історико-культурні заповідники. Кожен заповідник створюється й діє на підставі окремо затвердженого положення.
Всього в Україні налічується близько 53,6 тис. історико-культурних пам’яток, з яких 12 тис. становить інтерес як туристсько-екскурсійні об’єкти і лише близько 5,5 тис. (за деякими джерелами — 8 тис.) задіяні в туризмі.
Перші історико-культурні заповідники в Україні створені у 1920 роках. Постановами РНКУРСР заповідниками були території і давногрецькі колонії Ольвія (1924 p.), Чернечої гори в м. Канів, де могила Т. Шевченка (1925 p.), Києво-Печерська Лавра (1926 р.) та інші.
Указом Президента України 11 жовтня 1994 р. «Про національні заклади України» були визначені статус та порядок утворення національних історико-культурних заповідників. Першими національними заповідниками, зокрема, стали: історичний, етнографічний заповідник «Переяслав», історико-археологічний заповідник «Херсонес Таврійський», історико-архітектурний заповідник «Софія Київська», Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, «Чернігів стародавній», «Хортиця».
Ансамблі Києво-Печерської Лаври, Софійського монастиря та історичний центр Львова включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Перспективи щодо включення у цей список мають історичні ансамблі Києва, Кам’янець-Подільського, Новгород-Сіверського, Чернігова тощо.
Загалом на території України виявлено 1399 міст і селищ та близько 8 тисяч сіл з цінною історико-культурною спадщиною. Нараховується 39 історичних міст, вік яких перевищує тисячу років, понад 500 міст і містечок мають 900-річну історію [123, с. 140]
Усі наявні в Україні об’єкти історико-культурної спадщини перебувають під охороною держави. Діє спеціальний Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 8.06.2000 р. № 1805-Ш, що регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони національної культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь.
Теоретичну базу спадщина набула саме в географічній науці, насамперед у роботах Ю. О. Вєдєніна, М. Є. Кулешової, Ю. JI. Мазурова, І. В. Кондакова (Росія), К. М. Горба, К. А. Поливач (Україна) та інших.
Мазуров Ю. JI. визначає спадщину як «невід’ємну частину світу людських цінностей, іманентну усій історії людської цивілізації, що має просторову вираженість у багатьох різноманітних проявах» [125, с. 6]. Спадщина являє собою «цінності оточуючого нас природного середовища та цінності «другої природи» — культури людей, зазвичай представлені у пам’ятках природи, історії та культури, як матеріальних, так і нематеріальних. Національна спадщина України включає всі об’єкти та явища культури і природи, що сформувались та (або) збереглись усіма людськими спільнотами, які проживали на території України протягом історії, і є важливими для подальшого їх життя і стійкого розвитку держави.
Поняття культурної і природної спадщини оформилося прийняттям у 1972 р. Конвенції ЮНЕСКО про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини. В якості культурної спадщини Конвенцією визначені:
— пам ’ятники: твори архітектури, монументальної скульптури та живопису, елементи або структури археологічного характеру, надписи, печери і групи елементів, які мають визначну універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва та науки;
— ансамблі: групи ізольованих або об’єднаних будівель, архітектурна єдність або зв’язок з пейзажем яких являє визначну універсальну цінність з точки зору історії, науки і мистецтва;
— видатні місця: творіння людини або спільне творіння людини і природи, а також зони, що включають археологічні місця, що мають визначну універсальну цінність з точки зору історії, етнології та антропології.
Закон України «Про охорону культурної спадщини» до культурної спадщини відносить:
— споруди (витвори) — твори архітектури та інженерного мистецтва разом з природними чи створеними людиною елементами, твори монументальної скульптури та
монументального малярства, археологічні об єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб;
— комплекси (ансамблі) — топографічно визначені сукупності окремих або поєднаних між собою споруд різного призначення, що відзначаються своєю архітектурою та органічним зв’язком з ландшафтами;
— визначні місця — топографічно визначені зони або ландшафти, природні, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу певну цінність;
— археологічні об’єкти — городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що містяться під водою;
— історичні об’єкти — будинки, споруди, їхні комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, визначні місця, пов’язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;
— об’єкти архітектури та містобудування — історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, залишки давнього планування та забудови, окремі архітектурні споруди, а також пов’язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва;
— об ’єкти садово-паркового мистецтва — поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами.
Історико-культурна територія — це особливе цілісне просторове утворення, де в традиційному природному і соціально-культурному середовищі зберігаються цінні об’єкти історико-культурної спадщини людства.
Унікальність історико-культурної території визначається наявністю і поєднанням меморіальних, архітектурних, археологічних об’єктів, інженерних споруд, історичної забудови, традицій народних промислів і господарської діяльності, фольклору й обрядової національної культури, природних визначних пам’яток та історичних форм природокористування, що є винятковою історичною і культурною цінністю України, а також світової культурної спадщини.
На сучасному етапі у туристичній сфері соціально-економічні умови, природне середовище важливо поєднувати із культурним середовищем, яке є важливим туристичним ресурсом. Культурний туризм, як вид туристичної діяльності, вважається одним із зростаючих секторів на туристичному ринку. Використання природних ресурсів стало досить буденним і часто не задовольняє зростаючі потреби туриста. Сучасний мандрівник відчуває потребу в альтернативних ресурсах, зокрема, в історико-культурних ресурсах. Особливістю цих ресурсів є те, що елементи цих ресурсів мають повсюдний характер розташування, так як кожна місцевість, регіон, держава виокремлюється своєю історією та культурою. Отже, потенціал цих ресурсів можна вважати необмеженим.
Збільшення інтересу до культурної спадщини, різноманітність культурних програм відкривають нові перспективи у туристичній індустрії. Створення туристичного продукту на базі історико-культурних ресурсів є важливим напрямком рекреаційної діяльності.
Різноманітність напрямків туристичної діяльності дає можливість урізноманітнити масові форми дозвілля, що в свою чергу більш повно задовольнятиме потреби туристів. Великого значення набувають художньо-масові форми дозвілля (свята, обряди, фестивалі, вечорниці, фольклорні програми, ритуали) як об’єкти туристичних маршрутів.
Культура є фундаментальною основою процесу розвитку, збереження, зміцнення незалежності, суверенітету й самобутності народу. Ідентичність шляхів історичної еволюції культури й туризму визначила спільність нових методів підходу до їхнього подальшого розвитку. У більшості країн світу відбувається процес демократизації культури й туризму, які становлять невід’ємну частину життя суспільства. Самосвідомість і пізнання навколишнього світу, розвиток особистості й досягнення поставлених цілей немислимі без придбання знань у сфері культури.
На конференції в Мехіко (1981р.) було проголошено два визначення культури. Перше визначення — загального характеру, засноване на культурній антропології, яке включає все, що створила людина додатково до природи: суспільну думку, господарську діяльність, виробництво, споживання, літературу й мистецтво, спосіб життя й людську свідомість. Друге визначення — спеціалізованого характеру, побудоване на «культурі культури», тобто на моральних, духовних, інтелектуальних і художніх аспектах життя людини.
Давно виділився і став самостійним такий вид туризму, як культурний, або пізнавальний. Його основою є історико-культурний потенціал країни, що включає соціокультурне середовище із традиціями та звичаями, особливостями побутової та господарської діяльності. Мінімальний набір ресурсів для пізнавального туризму може дати будь-яка місцевість, але для його масового розвитку потрібна певна концентрація об’єктів культурної спадщини, серед яких можна виділити:
— пам’ятники археології;
— культову та цивільну архітектуру;
— пам’ятники ландшафтної архітектури;
— малі та більші історичні міста;
— сільські поселення;
— музеї, театри, виставкові зали та ін.;
— соціокультурну інфраструктуру;
— об’єкти етнографії, народні промисли і ремесла, центри прикладного мистецтва;
— технічні комплекси та спорудження.
Атрактивність культурних комплексів визначається їх художньою та історичною цінністю, модою та доступністю стосовно місць попиту. Особливості культури різних регіонів все частіше спонукають людей проводити відпустку в подорожі. Пізнавальний туризм охоплює всі аспекти подорожі, за допомогою якого людина довідується про життя, культуру, звичаї іншого народу. Туризм, таким чином, є важливим засобом створення культурних зв’язків і міжнародного співробітництва.
Розвиток культурних факторів усередині регіону є засобом розширення ресурсів для залучення туристських потоків. Елементи та фактори культури можуть бути каналами розподілу інформації про туристські можливості місцевості. Успіх розвитку туризму залежить не тільки від матеріально-технічної бази, що відповідає загальноприйнятим стандартам і вимогам, але й від унікальності національної культурної спадщини.
Оцінка культурних комплексів для туристських цілей може проводитися двома основними методами:
1) ранжуванням культурних комплексів за їхнім місцем у світовій і вітчизняній культурі;
2) необхідним і достатнім часом для огляду визначних пам’яток, що дозволяє порівнювати різні території за перспективністю історико-культурного потенціалу для туризму.
Ці методи багато в чому є суб’єктивними. Культурні комплекси, які високо оцінюються фахівцями, не завжди викликають адекватну реакцію в туристів. Необхідний і достатній час для огляду об’єктів певною мірою визначається їхньою доступністю й побудовою екскурсійних маршрутів.
Важливою характеристикою культурного комплексу є стабільність його відповідності ціннісним критеріям, що сформувалися в населення. Цей фактор пов’язаний із тривалістю інтересу туристів до конкретного культурного об’єкта. Тому регіон, зацікавлений у залученні туристів, повинен розумно планувати й розвивати спеціальні програми та заходи, що сприяють підвищенню інтересу до його культури, поширювати інформацію про свій культурний потенціал, розраховувати на залучення потенційних туристів.
Потрібно створити «вау»-фактор, тобто образи і легенди, які б спонукали людей їздити по маршрутам знову і знову. «Вау»-факторами можуть бути:
- історія та культура регіону;
— цікаві фестивалі, культурні заходи;
- духовні осередки (храми, монастирі, церкви);
— природні (парки, сквери) та художні осередки (виставки, галереї) і т. д.
Важливими змінними, що впливають на привабливість туристського напрямку
для різних груп і категорій туристів, є його культурні та соціальні характеристики. Найбільший інтерес у туристів викликають такі елементи культури народу, як мистецтво, наука, релігія, історія та інше.
Образотворче мистецтво — один з важливих елементів культури, здатний сформувати переконливий мотив до туристської подорожі. Його повсюдне посилення пов’язане з тенденцією виставляти на відомих курортах (у приміщеннях готелів) добуток національного образотворчого мистецтва з метою ознайомлення туристів з культурою регіону. Також популярні фестивалі, що широко представляють різноманітні види й елементи національного образотворчого мистецтва.
Музика й танці. Музичний потенціал регіону є одним із привабливих елементів культури. У деяких країнах музика виступає як основний фактор залучення туристів. Відомі музичні фестивалі щорічно збирають тисячі учасників. Багато курортних готелів знайомлять своїх гостей з національною музикою під час вечірніх розважальних програм, на фольклорних вечорах і концертах. Аудіо плівки із записами національної музики, продаж яких поширений у більшості туристських центрів, служать чудовим засобом знайомства туристів з культурою народу.
Етнічні танці — характерний елемент національної культури. Практично кожний регіон має свій національний танець. Знайомство туристів з танцями може відбуватися на спеціальних шоу, фольклорних вечорах, під час розважальних програм.
Народні промисли. Регіон, що приймає туристів, повинен пропонувати їм різноманітний асортимент сувенірів, виконаних (фабричним або кустарним способом) місцевими майстрами та ремісниками. У деяких туристських центрах створюються спеціальні магазинчики в національному стилі, де місцеві майстри виготовляють вироби безпосередньо в присутності покупців. Ця форма торгівлі сувенірною продукцією є своєрідною визначною пам’яткою регіону й викликає чималий інтерес у туристів.
Історія. Культурний потенціал регіону виражений у його історичній спадщині. Більшість туристських напрямків дбайливо ставиться до своєї історії як фактору залучення туристських потоків. Наявність унікальних історичних об’єктів може визначити успішний розвиток туризму в регіоні. Знайомство з історією та історичними об’єктами — найсильніший спонукальний туристський мотив.
Історична спадщина регіону має потребу в просуванні на туристський ринок. Тому національні туристські організації повинні займатися поширенням інформації про історичний потенціал місцевості. Доцільно проводити культурні заходи (фольклорні, фестивальні та ін.), традиційні для місць туристського призначення, здатні зацікавити туристів з різних куточків світу.
Література. Літературні пам’ятники регіону мають більш обмежену в порівнянні з іншими елементами культури привабливість, але все-таки становлять істотний туристський мотив і основу організації різнопланових туристських програм і маршрутів. Літературні твори мають силу створювати враження про країну та її культуру. Доведено, що наявність або відсутність певного роду літератури в країні вказує на стан її культурної та політичної систем. У розважальні програми для туристів доцільно включати літературні вечори, тим більше що деякі готелі мають у своєму розпорядженні чудово обладнані бібліотеки. У рамках пізнавального туризму рекомендується організовувати літературні тури по місцях, пов’язаними з іменами авторів і героями відомих літературних творів.
Релігія. Паломництво — найдавніший вид подорожей, відомий людству не одне тисячоліття. До 80% об’єктів туристського показу є культовими. Мотивами до паломницької подорожі є духовне прагнення відвідати релігійні центри та святі місця, особливо шановані в конкретній релігії, здійснення культових обрядів.
Індустрія й бізнес. Рівень індустріального розвитку регіону є важливим мотивом для залучення певної категорії туристів, особливо іноземних, що цікавляться станом економіки іншої країни, промисловістю, виробленою продукцією.
Агрокультура. Рівень розвитку сільського господарства може привернути увагу фермерів і виробників сільськогосподарської продукції, що цікавляться агрокультурою регіону. Розташовані поблизу туристських центрів фермерські господарства, що пропонують місцеві сільгоспродукти, є важливою ланкою в туристському обслуговуванні.
У програму спеціалізованого тура варто включати різні заходи, під час яких туристу буде цікаво познайомитися з асортиментом продукції, що випускається в цій місцевості, взяти участь у процесі її виробництва, наприклад у зборі врожаю.
Освіта. Високий рівень освіти збільшує прагнення людини до знань. Вплив людей один на одного формує загальносвітовий стиль життя, що впливає на розвиток туризму. Крім цього, система освіти є особливістю туристського потенціалу й може успішно використатися як елемент залучення туристських потоків, зокрема, як основа навчального туризму.
Наука. Науковий потенціал може виступати спонукальним мотивом для відвідування регіону, особливо тими, хто безпосередньо зайнятий наукою або пов’язаний із цією сферою діяльності. Туристські організації можуть надавати різні послуги (проведення зустрічей, семінарів та інше).
Національна кухня. Національна кухня становить важливий елемент культури регіону. Туристи полюбляють куштувати національні страви тієї країни, по якій подорожують. Особливий інтерес у туристів викликають кафе, ресторани, трактири, оформлення яких гармоніює із пропонованим меню.
Збереження та розвиток особливо привабливих для туристів історичних територій потребує державного захисту та політики розбудови. Згідно з такими рішеннями у виділеній території, оголошеній історико-культурним заповідником, припиняється господарська діяльність, експлуатація природних ресурсів, видобуток корисних копалин, заселення території. Водночас дозволяються контрольовані наукові дослідження з метою естетичного залучення до культури.
Художньо-естетичне виховання суспільства не можливе без включення історично-культурних заповідників в сучасне життя, надання доступу до пам’яток історії і культури широким верствам громадян України та іноземним туристам.
Історико-культурні заповідники — це спеціальні законодавчо визначені території, що охоплюють ансамблі та комплекси пам’яток історії та культури, які мають виняткову історичну, наукову та культурну цінності та перебувають під охороною держави. Режим утримання заповідників передбачає повну (музеї-заповідники) або часткову (заповідні території) заборону виробничої діяльності на цих територіях і вилучення їх із сільськогосподарського землекористування. Розрізняють історико-археологічні, історико-етнографічні, історико-культурні заповідники. Кожен заповідник створюється й діє на підставі окремо затвердженого положення.
Всього в Україні налічується близько 53,6 тис. історико-культурних пам’яток, з яких 12 тис. становить інтерес як туристсько-екскурсійні об’єкти і лише близько 5,5 тис. (за деякими джерелами — 8 тис.) задіяні в туризмі.
Перші історико-культурні заповідники в Україні створені у 1920 роках. Постановами РНКУРСР заповідниками були території і давногрецькі колонії Ольвія (1924 p.), Чернечої гори в м. Канів, де могила Т. Шевченка (1925 p.), Києво-Печерська Лавра (1926 р.) та інші.
Указом Президента України 11 жовтня 1994 р. «Про національні заклади України» були визначені статус та порядок утворення національних історико-культурних заповідників. Першими національними заповідниками, зокрема, стали: історичний, етнографічний заповідник «Переяслав», історико-археологічний заповідник «Херсонес Таврійський», історико-архітектурний заповідник «Софія Київська», Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, «Чернігів стародавній», «Хортиця».
Ансамблі Києво-Печерської Лаври, Софійського монастиря та історичний центр Львова включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Перспективи щодо включення у цей список мають історичні ансамблі Києва, Кам’янець-Подільського, Новгород-Сіверського, Чернігова тощо.
Загалом на території України виявлено 1399 міст і селищ та близько 8 тисяч сіл з цінною історико-культурною спадщиною. Нараховується 39 історичних міст, вік яких перевищує тисячу років, понад 500 міст і містечок мають 900-річну історію [123, с. 140]