Екскурсія по Івано-Франківську
Вулиця Шевченка
На вулиці Шевченка привертає увагу номер будинку 44. В цьому будинку у 1908-1939 року була пера сталінська гімназія .В цій гімназії навчались українські письменники Я. Кондра (1910-1944) С.Масляк (195-1960рр.)
З 1939 р році у гімназії працював Тарас Франко. Зі Станіславом пов'язане і життя сина Каменяра – письменника, літературознавця і педагога Тараса Франка (1889-1971), який працював тут упродовж 1936-1945 років і мешкав на вул. Шевченка, 95. Пам'ять про ці події увічнює меморіальна дошка. Сьогодні тут находиться Національна спілка письменників України.
По цій вулиці (Шевченка 82) було створено жіночу українську гімназію. В цій гімназії вчилася Дарія Макогон, пізніше відома українська письменниця під псевдонімом Ірина Вільде.
Протилежній сторони будинку 20 бронзову меморіальну дошку відкриту у 1989 році , до 175 –річчя від дня народження великого Кобзаря .
А далі ми розглянемо Парк відпочинку наваний на честь Шевченка. У 1927 в цьому парку було приведено до належного стану, але ще тоді він називався парк ім. Г. Сєнкевича. На той час кожен куточок скверів, "городів" чи плантацій старанно оброблявся та озеленювався. І якщо у 1918 році на місто припадало 14 га зелених насаджень, то у 1928 р. - 22 га. Крім того, на перспективу розроблявся ще один план парку на 50 тис.кв.метрів.
А 1946 - Відкрито парк що назвали іменем Т.Г.Шевченка. Площа 22 гектари. Парк отримав назву великого кобзаря після 2 Світової Війни .Один із алей у затінку сріблястих верб - пам’ятник Шевченку . Сюди у Шевченкові дні та національні свята проходять жителі міста всі ті , хто палко любив Шевченка , свій народ, Свою Україну, і борців за незалежність України. Біля пам’ятка поета стоъть верба .У Червоної гори у Каневі, яку привіз і посадив пушик . Нині
22 травня 1861 року відзначають величезна подія для всієї української землі, на яку привезли для перепоховання її відданого сина, мученика що віддав себе за ім’я України. 22 травня 1961 року тіло Шевченка було перепоховано згідно із його «Заповітом»: «…серед степу широкого, на Вкраїні милій…». Цей день залишився для українського народу днем великого духовного пробудження. Саме тому цього року було відбулася акція про відновити пам’ять молодого покоління про Шевченка.
Збиралася молодь біля погруддя великого поета у нашому місті переслідує важливу мету – торкнутися до великого скарбу пророчого слова Шевченка задля усвідомлення свого призначення у розвитку України. Зустріч проходила у вигляді слухання творів Кобзаря, що звучатимуть під супровід бандури. Захід відбудеться в міському парку, біля погруддя Т.Шевченка
А тепер розглянемо будинок спілки письменників .Старше любить гонорово прогулюватися центром міста до неї (її очолює Василь Добрянський), відчуваючи свою причетність до великого літературного процесу. Вони впевнені, що якщо раптом Спілка загине, то література у Франківську занепаде, люди залишаться без книг і тоді настане кінець світу. Не можу сказати, що Спілка не відіграє ніякої ролі в нашому житті. Принаймні люди мають якесь заняття, не нудьгують, пишуть собі, читають, медитують про вічне й нетлінне... Але щось не пригадую вагомого літературного епізоду з життя міста, де головна роль належала би нашій Спілці. Старі спілчани снують містом у пошуках молодої, не зіпсутої постмодерном, крові, але, як сказав один поет, «Спілки не хоче золота українська молодь», тому вона нажахано тікає в обійми Прохаська, Процюка, Єшкілєва.
Отож Спілка існує, проводить якісь заходи, ми теж існуємо, щось проводимо, кожен окремо і кожен втішений своєю самодостатністю й винятковістю в літпроцесі. Але якщо раптом ви захочете стати отією молодою кров’ю, запам’ятайте кілька істин: 1) постмодернізм – це не напрям і не течія, а нецензурне слово; 2) письменник має відчувати свою велику місію для українського народу, адже саме він виведе свій народ із темряви; 3) усе, що пишеться поза межами Спілки, – бруд, графоманія і має популярність завдяки розкрутці, а справжній талант приходить лише з отриманням членського квитка.
Серед старших і «найбільших» у Франківську, звичайно, виділяється Степан Пушик. Він – нетиповий спілчанин. Слабонервовим закомплексованим дівчатам раджу оминати його десятою дорогою. Незакомплексовані – сміливо вирушайте назустріч і прихопіть щось із написаного. Може, пощастить, і тоді ваші віршики опиняться в місцевому часописі «Перевал».
А також до спілки належать похмуро-химерного Євгена Барана (це вже нестарше покоління Він невдоволений старшими письменниками, невдоволений молодшими, невдоволений сучасною літературою, нелітературою – також. Але, загалом, із ним можна приємно поговорити.
Тарас Прохасько, віддалений і відчужений від усього світу, навіть від літератури. Його модно називати сучасним Сковородою.
Ідемо далі також Володимира Єшкілєва. Він досить демократичний щодо того, кого і як любити, про кого і що писати. Про нього начебто і не люблять згадувати, але говорити про літературний Франківськ і не згадати Єшкілєва – це занадто, тим паче, що біля нього «тусуються» талановиті хлопчики й дівчатка, які пробують писати, і щоб уберегти себе від перших літературних невдач, організовують свої часописи. Наприклад, «Чума». Деякі тексти навіть графоманією не назвеш, але, з іншого боку, це ж так класно – сидіти і складати докупи слова і речення і називати це художнім текстом.
Юрія Андруховича. На відміну від інших, які за своїми клопотами можуть не почути ваше тихе «добрий день», Андрухович завжди почує, всміхнеться й навіть залишить вам автограф.
Подейкують, що він купив ресторан. Цікаво буде поглянути на Андруховича в ролі спритного кухаря. Уявляєте, скільки доведеться викласти за підсмажену ним яєчню?
З 1939 р році у гімназії працював Тарас Франко. Зі Станіславом пов'язане і життя сина Каменяра – письменника, літературознавця і педагога Тараса Франка (1889-1971), який працював тут упродовж 1936-1945 років і мешкав на вул. Шевченка, 95. Пам'ять про ці події увічнює меморіальна дошка. Сьогодні тут находиться Національна спілка письменників України.
По цій вулиці (Шевченка 82) було створено жіночу українську гімназію. В цій гімназії вчилася Дарія Макогон, пізніше відома українська письменниця під псевдонімом Ірина Вільде.
Протилежній сторони будинку 20 бронзову меморіальну дошку відкриту у 1989 році , до 175 –річчя від дня народження великого Кобзаря .
А далі ми розглянемо Парк відпочинку наваний на честь Шевченка. У 1927 в цьому парку було приведено до належного стану, але ще тоді він називався парк ім. Г. Сєнкевича. На той час кожен куточок скверів, "городів" чи плантацій старанно оброблявся та озеленювався. І якщо у 1918 році на місто припадало 14 га зелених насаджень, то у 1928 р. - 22 га. Крім того, на перспективу розроблявся ще один план парку на 50 тис.кв.метрів.
А 1946 - Відкрито парк що назвали іменем Т.Г.Шевченка. Площа 22 гектари. Парк отримав назву великого кобзаря після 2 Світової Війни .Один із алей у затінку сріблястих верб - пам’ятник Шевченку . Сюди у Шевченкові дні та національні свята проходять жителі міста всі ті , хто палко любив Шевченка , свій народ, Свою Україну, і борців за незалежність України. Біля пам’ятка поета стоъть верба .У Червоної гори у Каневі, яку привіз і посадив пушик . Нині
22 травня 1861 року відзначають величезна подія для всієї української землі, на яку привезли для перепоховання її відданого сина, мученика що віддав себе за ім’я України. 22 травня 1961 року тіло Шевченка було перепоховано згідно із його «Заповітом»: «…серед степу широкого, на Вкраїні милій…». Цей день залишився для українського народу днем великого духовного пробудження. Саме тому цього року було відбулася акція про відновити пам’ять молодого покоління про Шевченка.
Збиралася молодь біля погруддя великого поета у нашому місті переслідує важливу мету – торкнутися до великого скарбу пророчого слова Шевченка задля усвідомлення свого призначення у розвитку України. Зустріч проходила у вигляді слухання творів Кобзаря, що звучатимуть під супровід бандури. Захід відбудеться в міському парку, біля погруддя Т.Шевченка
А тепер розглянемо будинок спілки письменників .Старше любить гонорово прогулюватися центром міста до неї (її очолює Василь Добрянський), відчуваючи свою причетність до великого літературного процесу. Вони впевнені, що якщо раптом Спілка загине, то література у Франківську занепаде, люди залишаться без книг і тоді настане кінець світу. Не можу сказати, що Спілка не відіграє ніякої ролі в нашому житті. Принаймні люди мають якесь заняття, не нудьгують, пишуть собі, читають, медитують про вічне й нетлінне... Але щось не пригадую вагомого літературного епізоду з життя міста, де головна роль належала би нашій Спілці. Старі спілчани снують містом у пошуках молодої, не зіпсутої постмодерном, крові, але, як сказав один поет, «Спілки не хоче золота українська молодь», тому вона нажахано тікає в обійми Прохаська, Процюка, Єшкілєва.
Отож Спілка існує, проводить якісь заходи, ми теж існуємо, щось проводимо, кожен окремо і кожен втішений своєю самодостатністю й винятковістю в літпроцесі. Але якщо раптом ви захочете стати отією молодою кров’ю, запам’ятайте кілька істин: 1) постмодернізм – це не напрям і не течія, а нецензурне слово; 2) письменник має відчувати свою велику місію для українського народу, адже саме він виведе свій народ із темряви; 3) усе, що пишеться поза межами Спілки, – бруд, графоманія і має популярність завдяки розкрутці, а справжній талант приходить лише з отриманням членського квитка.
Серед старших і «найбільших» у Франківську, звичайно, виділяється Степан Пушик. Він – нетиповий спілчанин. Слабонервовим закомплексованим дівчатам раджу оминати його десятою дорогою. Незакомплексовані – сміливо вирушайте назустріч і прихопіть щось із написаного. Може, пощастить, і тоді ваші віршики опиняться в місцевому часописі «Перевал».
А також до спілки належать похмуро-химерного Євгена Барана (це вже нестарше покоління Він невдоволений старшими письменниками, невдоволений молодшими, невдоволений сучасною літературою, нелітературою – також. Але, загалом, із ним можна приємно поговорити.
Тарас Прохасько, віддалений і відчужений від усього світу, навіть від літератури. Його модно називати сучасним Сковородою.
Ідемо далі також Володимира Єшкілєва. Він досить демократичний щодо того, кого і як любити, про кого і що писати. Про нього начебто і не люблять згадувати, але говорити про літературний Франківськ і не згадати Єшкілєва – це занадто, тим паче, що біля нього «тусуються» талановиті хлопчики й дівчатка, які пробують писати, і щоб уберегти себе від перших літературних невдач, організовують свої часописи. Наприклад, «Чума». Деякі тексти навіть графоманією не назвеш, але, з іншого боку, це ж так класно – сидіти і складати докупи слова і речення і називати це художнім текстом.
Юрія Андруховича. На відміну від інших, які за своїми клопотами можуть не почути ваше тихе «добрий день», Андрухович завжди почує, всміхнеться й навіть залишить вам автограф.
Подейкують, що він купив ресторан. Цікаво буде поглянути на Андруховича в ролі спритного кухаря. Уявляєте, скільки доведеться викласти за підсмажену ним яєчню?