Лужанська Т. Ю., Махлинець С. С., Тебляшкіна Л. І. Сільський туризм: історія, сьогодення та перспективи: Навчальний посібник./ За редакцією д. г. н., професора Волошина І. М. - К.: Кондор, 2008. — 385 с.

Історико-культурні ресурси Закарпаття

Туристи, які відвідують Закарпаття, можуть ознайомитися з історією та культурним надбанням краю. За своїм історико-культурним потенціалом Закарпаття займає одне з перших місць на Україні. Для розвитку туризму, особливо пізнавального, велике значення мають пам’ятки історії, архітектури та культури. На Закарпатті на порівняно невеликій площі сконцентрована значна частина пам’яток історії, архітектури та культури, добре збереглися звичаї та обряди, оригінальний фольклор, художні промисли, що також підвищує туристичний інтерес і виступає значним рекреаційним ресурсом.

Закарпатська область відома як найпривабливіший регіон у географічному центрі Європи з самобутньою історією і культурою. В області віками зберігали свої традиції, звичаї, подаровані визначними людьми. Сьогодні до нас повертаються скарби наших предків, як значний історико-культурний потенціал, як осередок туризму світового

рівня. Природно-туристичні об’єкти на території області вдало поєднані з об’єктами історико-культурного та фольклорного туризму.

Історія Закарпаття пов’язана з життям і творчістю видатних діячів науки, культури і освіти. Це поети, письменники, громадські діячі, просвітителі — Андрій Ба- чинський, Едмунд Бачинський, Василь Довгович, Андрій Дудрович, і Олександр Духнович, Анатолій Кралицький, Олександр Павлович; історики — Іоаникій Бази- лович, Олександр Бонкало, Василь Гаджега, Антоній Годинка, Михайло Лучкай; художники — Йосип Бокшай, Ігор Грабар, Адальберт Ерделі (Іван Гриць), Андрій Коц- ка, Федір Манайло; мовознавець Арсеній Коцак. Ціла плеяда вихідців із Закарпаття успішно працювала в галузі освіти, юриспруденції і як державні службовці в Росії — це Михайло Балудянський, Юрій Венелін-Гуца, Іван Орлай та ін. Водночас на Закарпатті працювали чи вели науково-дослідну роботу такі видатні діячі української науки і культури, як Володимир Гнатюк, Яків Головацький, Михайло Драгоманов, Іван Панькевич, Микола Садовський, Філарет Колесса. [75, с. 6].

При оцінці історико-культурних ресурсів враховується наявність на території відповідних рекреаційних територій архітектурних пам’яток, пам’яток археології, пам’ятки історії, пам’ятки мистецтва, музеї (див. додаток Н). Максимальна кількість балів (20) присвоюється рекреаційній зоні, яка, з урахуванням таких оціночних критеріїв, як атрактивність, історична цінність та доступність історико-культурних ресурсів є лідером за певним видом ресурсу. Шляхом складання пропорції визначалась бальна оцінка інших рекреаційних зон у даній групі. Найбільш сприятливою для розвитку пізнавального туризму та найбільш забезпеченою об’єктами, шо мають історичну та культурну цінність, є Ужгородська рекреаційна зона, яка набрала найбільшу кількість балів — 91,9. За нею, з досить великим відривом, слідують Берегівська, Мукачівська та Виноградівська. Найменшу кількість балів за наявністю історико- культурних ресурсів отримали Великоберезнянська та Перечинська рекреаційні зони.

Насамкінець, для завершальної бальної оцінки, необхідно згрупувати отриману кількість балів за двома видами рекреаційних ресурсів (природних та історико-куль- турних). Лідером у загальному заліку є Ужгородська рекреаційна зона (127,3 бали), за нею слідують Мукачівська, Міжгірська та Берегівська рекреаційні зони. Найменшу кількість балів отримала Воловецька рекреаційна зона. Закарпаття є найбільш насиченим пам’ятками історії та культури регіоном в Україні. На державному обліку перебувають 1839 пам’яток археології та історії монументального мистецтва, з яких 6 — державного значення, понад 50 старовинних дерев’яних церков, 13 середньовічних замків, близько 20 готичних храмів та багато інших об’єктів. Вони повинні більш успішно використовуватися як атрактивні місця для екскурсій та демонстрацій самобутньої культури Закарпаття. З-поміж 26 фортець України — пам’яток історії та архітектури, які дійшли до нас із часів середновіччя, третина знаходиться на Закарпатті. Відомо, що ще в XIX ст. (біля міста Рахів) був установлений символічний пам’ятний знак «Центр Європи».

На Закарпатті збереглися 10 історичних парків-пам’яток (парк Лаудона і Підзам- ковий в Ужгороді, парк Перені у Виноградово, парк Шенборнів у Карпатах, парк із 140 екзотичних дерев і кущів у Мукачево, парк Вагнера в Невицькому замку) та 415 природних заповідників.

Бальна оцінка історико-культурних ресурсів рекреаційних зон Закарпатської області

На Закарпатті представлено майже всі європейські архітектурні стилі від пізньовізантійського, романського, готичного, трохи ренесансу, барокового, класичного, романтичного і до стилів кінця XIX — початку XX ст. — сецесіону, еклектики, функціоналізму, конструктивізму.

Як зазначає П.І.Макушенко, на Закарпатті збереглось близько сотні пам’ятників дерев’яної культової архітектури, старовинних дерев’яних споруд, які відрізняються за призначенням, розмірами та формами, архітектурно-будівельним стилем. У їх архітектурі наочно відображено багатогранність місцевих будівельних традицій, що склалися на основі відмінності соціальних умов, матеріального життя та характеру виробничої діяльності населення різних районів Закарпаття. [124 , с. 7—8].

На території області збережено 118 дерев’яних церков, збудованих упродовж останніх п’яти сторіч. В області на облік взято понад 700 пам’яток історії та культури, у т.ч. понад 100 пам’яток архітектури. Багато споруд збудовано за проектами визначних українських архітекторів. Деякі споруди являють собою визначні досягнення в галузі світової архітектури: дерев’яні Церкви Карпат XVII—XIX ст., ансамблі міст Ужгорода, Мукачева, Берегова, Виноградова; замки, церкви XII—XIII ст. Горян, Уж-

города, Берегова; монастирські ансамблі в Мукачеві; костьоли в Берегові, Виноградові, Мукачеві; палацові ансамблі в Чинадієві, Берегові, Виноградові.

Вирізняють п’ять стилів закарпатських дерев’яних церков, три з яких лемківський, бойківський та гуцульський названо за етнонімами Карпат, а готичний і бароковий засвідчують зв’язок із Заходом.

Лемківські й бойківські церкви донесли до нас найдавніший спосіб українського храмобудування. Церкви бойківського стилю збереглися у верхній течії Ужа. Єдина класична лемківська церква прикрашає Ужгородський музей просто неба. Закарпатська Гуцульщина представлена двома п’ятизрубними гуцульськими церквами в Ясінях та Плитоватому та п’ятьма церквами середньогуцульського стилю. Церкви з височенними гострими шпилями в Данилові, Крайникові, Олександрівні, Со- кирниці, Нересниці, Діброві та інших селах репрезентують знамениту готику Потисся.

Найдавнішими є дві Миколаївські церкви в Середньому Водяному (1428 р.) та Колодному (1470 p.). Найдовше традиційний спосіб будування дерев’яних церков зберігався на Міжгірщині — Завійка (1930 p.), Сойми (1934 р.), Кужбиї(1937 p.). Найвища дерев’яна каркасна готична дзвіниця — біля реформатської церкви в Четові Берегівського району. Найменші готичні церкви зберігаються в Івашковиці на Іршав- щині та Новоселиці на Виноградівщині.

Чимало церков «подорожувало», і найбільше — лемківські. Михайлівську церкву перевезли у 1928 р. з Шелестова в Мукачево, а звідти у 1974 р. — в Ужгород. Церкву Успіння привезли в Обаву в 1788 р. і перевезли в Чехію у 1931 р. З Великих Лучок церкву св. Михайла перевезли в кінці XVIII ст. в Медведівці, а у 1929 р. — в Прагу. Кожний з дерев’яних храмів є справжнім шедевром народної творчості, де зосереджені живопис, різьбярство, вишивка, художні вироби, унікальні пам’ятки писемності і друкарства.

З другої половини XVIII ст. починається період будівництва нині існуючого монастирського комплексу. Велику роль у будівництві зіграв Д. Рац — щедрий покровитель монашества. Він домігся того, щоб єпископську резиденцію перенесли в Ужгород. Сам повністю перебудував монастир в стилі барокко, залишив значну суму для перебудови церкви, основний камінь під яку в 1798 р. освятив єпископ Андрій Бачинський. Будівництво церкви було закінчено у 1804 p., куди було перенесено і останки Дмитра Раца. У 1862 р. у Мукачівському монастирі виникла пожежа. Оновив церкву Й. Майор, закінчився ремонт у 1865 р.

На сьогодні у краї діє понад 30 монастирів, найбільш відомі з яких:

— Мукачівський (жіночий, православний) — м. Мукачево (XIV ст.);

— Імстичівський (чоловічий, греко-католицький) — с. Імстичево Іршавського р-ну (1687 p.);

— Угольський (жіночий, православний) — с. Угля Тячівського р-ну (X ст.);

— Чумалівський (жіночий, православний) — с. Чумалево Тячівського р-ну (1925 p.);

— Бедевлянський (чоловічий, православний) — с. Бедевля Тячівського р-ну (1929 p.);

— Домбокський (жіночий, православний) — с. Домбоки Мукачівського р-ну (1932 p.);

— Малоберезнянський (чоловічий, греко-католицький) — с. М. Березний Вели- коберезнянського р-ну (1742 p.);

— Драгівський (жіночий, православний) — с. Драгово — с. Забродь Хустського р-ну (XIII ст.);

— Липчанський (жіночий, православний) — с. Липча Хустського р-ну (1925 p.);

— Ізянський (чоловічий, православний) — с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну (1920 р.);

— Хустський (чоловічий, православний) — м. Хуст-Городилово (1930 p.);

— Хустський (чоловічий, православний) — м. Хуст-Колесарово (XX ст.);

— Приборжавський (жіночий, православний) — с. Приборжавське — с. Заднє Іршавського р-ну (1933 p.);

— Свалявський (жіночий, православний) — м. Свалява (1997 p.);

— Ужгородський (жіночий, римо-католицький) — м. Ужгород, (1996р.);

— Тишівський (чоловічий, православний) — с. Тишів Половецького р-ну (2000 p.).

З усіх замків Закарпаття — Ужгородського, Мукачівського, Левицького, Серед-

нянського, Мужіївського, Квасівського, Виноградівського, Королівського, Хустського — до сьогоднішніх днів майже незмінними залишилися перші два.

Ужгородський замок — найдавніша та найімпозантніша будова сучасного Ужгорода, розташована на пагорбі вулканічного походження на стику гір і низовини. Як свідчать археологічні знахідки, схили Замкової гори протягом багатьох тисячоліть служили місцем поселення для людей. У X ст. тут виникає укріплене поселення, яке згодом стає центром комітату Унг. Під час монголо-татарської навали, весною 1241 p., укріплення Ужгорода, очевидно, було зруйноване, бо кількома роками пізніше (1248 р.) уже згадується «новий» замок Унг. Останній, між тим, спіткала та ж доля (1317 p.). А з початку XIV ст. і майже все XV ст. письмові джерела не згадують Ужгородський замок. Тільки у 1499 р. в одній з тогочасних грамот з’являється повідомлення про кас- теллум Унгвар, який належав італійській родині французького походження графам Другетам. Після розпаду Угорщини (1526 р.) Ужгородський замок потрапляє у зону, де стикались політичні інтереси Габсбургів і Трансільванського князівства. У 1684 р. Імре Текелі у Кошицях стратив останнього представника чоловічої лінії Другетів, після чого замок перейшов до рук чоловіка Крістіни Другет графа Міклоша Верчені (1692 p.). Останній перетворив замок та Ужгород в осередок культурного і суспільно- політичного життя Північної Угорщини. Весною 1711 р. замок, після короткого штурму цісарських військ, був зайнятий і в ньому розквартирувався військовий гарнізон. У 1728 р. його майже повністю спустошила пожежа. Впродовж 1735—1740 pp. замком володів барон Ференц Дюлаї, а після його смерті — казна. У 1775 р. на прохання єпископа Андрія Бачинського Марія Терезія передала замок Мукачівському греко-католицькому єпископству, яке перетворило його в духовну семінарію. Остання проіснувала в замку до 1944 р. З 1946 р. й до сьогодні у замку знаходиться Закарпатський краєзнавчий музей. Сьогодні в Ужгородському замку діє кузня, де сучасні майстри працюють за «дідівським» методами, просто на очах у відвідувачів. Тут можна замовити будь-яку ковану річ. Відкриваються майстерні — з вишивки, ткацтва, різьби по дереву, виготовлення виробів із шкіри.

Мукачівський замок — один із найцінніших пам’яток історії та військової архітектури XIV—XVII ст. Це зразок середньовічної фортифікаційної архітектури, в якому поєднані різні стилі. Він розташований на горі вулканічного походження висотою

68 м і займає площу біля 14 тис. кв.м. Замок складається з 3 частин і розміщений на З терасах. Найстаріший — Верхній замок XIV—XVI ст. — знаходиться на вершині гори; Середній XVII ст. — на терасі на 6 м нижче і Нижній замок теж XVII ст. — ще на 10 м нижче. На початку XVIII ст., на четвертій терасі ще на 10 м нижче, була збудована вежа для охорони воріт, а також дорога до замку по західному схилу гори. Ця дорога збереглася до наших днів, а вежа була зруйнована ще на початку XX ст., залишився лише її фундамент. Весь замок і кожна його частина оточені кам’яними стінами 3—3,5 м завтовшки, сухими ровами глибиною 10—12 м, через які були перекинуті колись підйомні мости. Охороняють замок 8 могутніх бастіонів, прибудованих у XVII ст., по кутах всіх 3 частин замку, на яких в давнину була розміщена артилерія. Ворота в Нижній замок, де знаходилася сторожа, охороняють 2 могутніх кулеподібних бастіони. Середній замок має 4 бастіони, великий двір, оточений дво-триповерховими будівлями, в яких розміщувалися казарми для гарнізону, арсенал, рицарський зал, кухні, комори. З північної сторони двору стояв колись будинок коменданта, який був розібраний у другій половині XX ст., залишився тільки фундамент. За ним височать кам’яні стіни XIV ст. Верхнього замку, в який можна піднятися сходами ліворуч і праворуч. Ліворуч — це сходи квадратної вежі кінця XVIII ст. Праворуч — це так званий «хід-пастка», вирубаний під південно-східною вежею у кінці XVII ст.

Верхній замок, колишня резиденція його володарів, має закритий з усіх сторін двір, дво-триповерхові будівлі, колишні розкішні князівські палати XIV—XVII ст., три круглі вежі XIV ст., добудовані у XVII ст., замкову каплицю XVII ст. З північної сторони Верхній замок захищають 2 бастіони. У південній частині двору знаходиться криниця глибиною 85 м, воду з якої використовували до кінця XIX ст. За австрійськими джерелами XIX ст., на глибині 71 м у криниці вирубано кам’яні спіральні сходи, які закінчуються на 1,6 м від дна нішами, одна — у південному напрямку, друга — у північному. За легендою з дна криниці вів таємний підземний хід до берега ріки Латориця. Навколо замкової гори ще у XVI ст. був викопаний водяний рів, який наповнювався водою із цієї ж ріки. У XVII ст. рів був укріплений дубовим частоколом — па- ланком. Назва «Паланок» збереглась до наших днів, хоч сам рів і частокіл давно зруйновані.

Точної дати заснування замку немає, але перші письмові згадки про нього даються XI ст. Спочатку була побудована одна квадратна кам’яна вежа-донжон на вершині крутої скелі. Вона не збереглася до наших днів. Належав замок спочатку угорським королям династії Арпадовичів, а з початку XIV ст. — династії Анжу: королям Карлу Роберту, Людовику Великому, Єлизаветі Анжуйській. Замок служив для охорони торгових і воєнно-стратегічних шляхів. В ньому знаходився постійний добре озброєний гарнізон на чолі з капітаном. Впродовж 1396—1414 pp. Мукачівським замком і домінією володів подільський князь Федір Корятович з роду литовських князів Гедимінасів.

Протягом XV—XVI ст. Мукачівський замок належав багатьом володарям, які його розбудували. З 1629 по 1711 pp. Мукачівський замок належав сім’ї трансільванських князів династії Ракоці. Дердь І Ракоці перетворив замок у столицю свого князівства. Після смерті, у 1648 p., його вдова Жужанна Лорантфі продовжила реконструкцію замку. Вона побудувала Середній і Нижній замок, а також зовнішнє обо-

ронне кільце з водяним ровом і паланком. ііереоудовании у стилі французького військового інженера Вобана, замок набув вигляду типового середньовічного замку з високими вежами (колись їх було 14) і могутнім бастіоном. У 1649 р. у Мукачівському замку побудували пам’ятник Б. Хмельницькому, посланці гетьмана України, які вели переговори з Дердем II Ракоці про спільні воєнні дії проти Польщі.

Після смерті Софії Баторі у 1680 р. замок перейшов до вдови Ференца І Ракоці — княгині хорватського походження Ілони Зріні. З 1685 по 1688 pp. вона мужньо обороняла замок під час найтривалішої з його облог (майже 3 роки), яку здійснили австрійські імператорські війська. Вся Європа слідкувала за подіями Мукачева. Після багаторазових переговорів гарнізон замку капітулював. Сам акт капітуляції супроводжувався нечуваним приниженням гідності героїні захисту: генерал Капрара прийняв її сидячи в кріслі зневажливо закинувши ногу на ногу, в той час, як перед ним стояла жінка, котра за своїм дворянським становищем була набагато вищою.

Княгиню Ілону Зріні насильно постригли в монахині і заточили в католицький монастир. А згодом їй надали можливість виїхати в Туреччину до свого чоловіка І. Текелі. В пам’ять мужній жінці на стіні будови Верхнього замку у 1993 р. був встановлений бронзовий барельєф із зображенням Ілони Зріні. Після капітуляції замку, імператор І. Леопольд наказав відбудувати його у відповідності з вимогами фортифікації того часу. Були знесені високі вежі і старий донжон. Замок набув вигляду низької фортеці з виступаючими бастіонами і кількома лініями польових укріплень під горою.

З 1703 по 1711 pp. Мукачівський замок стає оплотом національно-визвольної війни угорського народу під керівництвом трансільванського князя Ференца II Ракоці, сина Ілона Зріні. Найактивнішу участь у цій війні взяли руси — українці. Після поразки війни «куруців» Мукачівський замок знову переходить у руки Габсбургів.

В сучасних умовах, за останніх п’ять років, в Паланку капітально відремонтовано 8 бастіонів, перекрито черепицею дахи всіх приміщень середнього двору, східного корпусу верхнього двору, приміщень церкви й квадратної вежі, вимощено каменем подвір’я та передзамковий майдан, збудовано два мости. Музейна площа розширена із 700 до 3,5 тис. кв.м. У майбутньому Паланок має перетворитися на унікальний комплекс, у якому поєднуються минуле й сучасне. У середньому дворі планується відновити народні гуляння з вогнищем і традиційним бограчем. Поряд розмістяться майстерні з різьби по дереву, вишивання, малювання картин, ковки огорож. Крім того, у Паланку відкрито зал для реєстрації шлюбу й облаштоване приміщення для застільних церемоній. Проходять у замку також міжнародні ділові конференції, симпозіуми скульпторів, пленери художників. Традиційними стали щорічні зустрічі істориків та архітекторів України, Угорщини, Словаччини та Румунії.

Одним із перших на Закарпатті був побудований замок Канків — уже в XI ст. тут стояло укріплення, яке пізніше, у XII—XIII ст. угорські королі звели до статусу королівського замку Канків (прізвище одного із власників замку в XIII ст.). У 1399 р. угорський король Жігмунд І дарує фортецю барону П. Перені, який відзначився у битві з турками 1396 р. На місці дерев’яного укріплення новий господар зводить кам’яну фортецю, яка повинна була «зміцнити могутність держави, забезпечити мир і спокій для дворян, щоб вони могли жити без страху». У XV ст. барон Перені пере-

дає фортецю ченцям-францисканцям, які перетворюють його в монастир. Через століття у 1556 р. в період реформації один з нащадків барона Перені стає протестантом і виганяє католицьких монахів зі своїх володінь. Проти Перені виступив загін королівських військ Австрійської імперії і під час штурму замок був зруйнований. Паралельно на території сучасної Хустщини велося будівництво Хустського замку — у 1191 р. угорські королі закінчили будувати фортецю, яка споруджувалася понад сто років. У 1242 р. біля замку відбулася битва з монголо-татарами, внаслідок чого фортеця була знищена. У 1511 р. замок стає власністю барона Габора Перені, а після 1526 р. перейшов у власність Трансільванського князівства. У 1661 — 1662 pp. фортецю постійно штурмувало турецьке військо. Під час визвольної війни 1703—1711 pp. гарнізон замку приєднався до повстанців, очолюваних Ференцом 11 Ракоці. У 1766 р. під час великої грози над Хустом блискавка влучила в порохову вежу замку і запалила її, від чого значна частина фортеці згоріла.

Невицький замок — побудований у XII ст., коли угорські королі проводили активну руську політику й виникла необхідність у використанні гірських перевалів і карпатських доріг, що ведуть до Галича й Києва. Найстарішим спорудженням Невицько- го замку є донжон, товщина його стін якого колись сягала 2,8 метри. Тоді тут були земляні й переважно дерев’яні укріплення. Розвиватися як потужна оборонна споруда фортеця стала на рубежі XIII—XVI ст. На цій території відбувалися збройні зіткнення між угорськими, французькими, італійськими та місцевими магнатами, міщанами. У 1328 р. угорський король Карл Роберт із династії Анжу передав замок у володіння своїм італійським прибічникам — Другетам. У 1440 р. в Угорщині почалася громадянська війна. Постійні зіткнення, а також поширення вогнепальної зброї змусили Другетів частково значно зміцнити свій єдиний на Ужанщині замок. Перебудову викликала нагальна потреба: як свідчать археологічні знахідки, у фортецю попадали величезні кам’яні гарматні ядра діаметром до 25 см. А для меншої уразливості зовнішню стіну зробили нижче. Сучасний вигляд замку з’явився на рубежі XV—XVI ст.: зовнішні перебудови вже закінчились, зміни відбувалися хіба що в інтер’єрі. За кращих часів у замку було 41 приміщення, а його загальна площа становила півтори тисячі квадратних метрів. Під час розкопок археологи знайшли чудовий кольоровий кахель. На одному з них зображений вершник, що мчить на тлі замку, на іншому — можливий портрет Другета. Про те, що в замку використовувалися всі досягнення тодішньої цивілізації, свідчить існування на його території водопроводу. Замок не був неприступною твердинею й не раз переходив з рук у руки, особливо коли між Другетами почалися родинні чвари. 1644 р. став фатальним в історії Невиць- кого замку. Трансільванський воєвода Дердь І Ракоці знищив його як володіння прибічника австрійського трону. З тих пір Невицький замок лежав у руїнах. Тільки в другій половині XIX ст. він знову ожив — руїни замка стали улюбленим місцем відпочинку ужгородців. Тут заклали липову алею з фонтаном, через Уж побудували міст, що з’єднує замок із правим берегом, його околиці впорядкували: під дерев’яними дахами відновили замкові вежі, а на очищеному внутрішньому дворику проходили спектаклі й народні гуляння. У березні 1939 р. тут знову була арена воєнних дій: кілька годин загони Карпатської України, відступаючи, разом із чехами відбивали в стінах міцності наступ угорських військ. Незважаючи на всі перипетії, замок чудово

зберігся (у двох приміщеннях знайдені навіть залишки каменів), його тривалий час не експлуатували, тому він зберіг свій первісний вигляд.

Квасівський замок — це типовий рицарський замок. Фортеця контролювала сухопутний «соляний» шлях і вихід із Боржавської долини. У XVI ст. власник замку Павло Мотузнаї неодноразово грабував місцевих селян і феодалів. Тому угорський дворянський сейм у 1565 р. постановив зруйнувати замок, а майно власника конфіскувати на користь держави. Взимку австрійські війська оточили замок і розпочали штурм. Але виявилось, що власник фортеці разом зі своїм військом втік заздалегідь. Фортеця була пограбована, а в кінці підпалена, після чого більше не відновлювалася.

У с. Середнє — (неподалік від Ужгорода) у XII ст. був побудований замок-башта в романському стилі. Але вже у XIV ст. замок відійшов у володіння ордену св. Павла. Як вже зазначалося, орден тамплієрів був найбагатшим орденом, і його скарбниця перевершувала навіть французьку королівську казну. Заздрість не давала спокою королю Франції Пилипу IV «Красивому» і він вирішив покінчити з Орденом на території своєї держави. 13 жовтня 1307 р. Великий магістр Жак де Моле і вищі сановники Ордену були обвинувачені в єресі й арештовані. Суд інквізиції присудив в’язнів до спалення заживо. Орден було ліквідовано, його майно та володіння конфісковано. Пізніше, протягом цілого століття точилася безкомпромісна боротьба за володіння цим замком між могутніми кланами феодалів Другетів та Палочі, що завершилась на користь останніх. Але невдовзі (у 1526 р.) загинув останній представник роду Палочі по чоловічій лінії і замок перейшов у володіння дворянського роду Добо, які відремонтували та зміцнили замок. Протягом XVII—XVIII ст. Середнянський замок неодноразово змінює своїх господарів у вирі нескінченних австро-турецьких та австро- угорських війн і поступово руйнується. Відчутного удару замку було завдано під час антигабсбургського руху угорських дворян під керівництвом Ференца II Ракоці у 1703—1711 pp., після чого замок більше не відбудовувався.

Чинадіївський замок — був збудований у XV ст. бароном Перені. Замок являвся центром Чинадіївської домінеї. У 1657 р. замок був значно пошкоджений польськими військами князя Любомирського. Пізніше замок виконував функції в’язниці.

Залишки Бронецького замку — найменш відомий серед усіх замків Закарпаття. Перша згадка про кріпость датується 1273 p., в грамоті угорського короля Ласло IV сказано, що замок був відібраний у ворогів його батька Іштвана V. Останні письмові відомості, які знайдені на сучасному етапі про Бронецький замок, це згадка у грамоті останнього Арпадовича — угорського короля Ендре III.

Мисливський замок Шенборн або палац був побудований графом Бухеймом Шен- борном у 1890—1895 pp. Коло палацу був розбитий чудовий сад-дендрарій з декоративним озером в центрі. Були висаджені рідкісні породи дерев — самшит, катальпа, сосна Веймута, канадська ялина, японська вишня, розовий бук, італійська глиниця. Сам мисливський замок побудований в романтичному стилі, поєднуючи романські та готичні мотиви. Дійсно, в ньому є щось середньовічне. Оригінальність палацу ще й в тому, що він має 365 вікон (кількість днів у році), 52 димоходи (кількість тижнів у році) і 12 входів (алегоричний ряд можна доповнити самому). У родини Шенборнів досить цікава біографія. Після придушення повстання Ференца Ракоці II (1711 p.), його Мукачево-Чинадіївська домінія дарується довічно австрійським цісарем Кар-

пом VI коронному канцлеру Лотару Шенборну. Дарчий лист був підписаний цісарем 13 липня 1728 р. Мукачево-Чинадіївська домінія включала в себе 152 села, 15 присілків, 4 торгових міста. Згодом Шенборни придбали в панстві Чинадіївському ще 33 села. Лотар Шенборн так і не побував у своїх передкарпатських володіннях, він помер в січні 1729 р. Його спадкоємцем став Фрідріх Карл Шенборн. Мукачево-Чинадіївська домінія управлялась призначеними адміністраторами, робота яких періодично перевірялась інспекторами. Справи в домінії йшли не дуже добре, й Карл Шенборн склав план заселення гірських сіл німецькими колоністами. Мукачево отримало від графа привілей, почала заохочуватися торгівля. З Галичини прибували євреї, в краї відкривалися корчми й шинки. Серед переселенців були й лікарі, вчителі, священики. Були навіть органісти. Села заселялися німецькими лісниками, кравцями, ковалями. Рільники одержували безкоштовно землю й матеріал для побудови житла. Селяни звільнялись від податків на шість років, ремісники — на десять. Потім повинні були віддавати дев’яту частину продуктів, платити податки на землю, королівську «десятину» й краєві податки. З домінії Шенборнів вивозились на продаж сільгоспродукти, виноград, молоко, масло, сир, шкіра. У 1771 р. був підписаний договір на постачання в Угорщину відгодованої худоби. Після смерті Фрідріха Карла Шенборна й до кінця Першої світової війни домінія керувалась його нащадками. У 1928 р. чехословацький уряд провів земельну реформу, ліквідував Мукачево-Чинадіївська домінію, а її маєтки, у т.ч. й мисливський, передав фірмі «Латориця». По деяким даним, перед Другою світовою війною, мисливський замок Шенборнів хотів купити Герман Геринг, але щось у нього не склалося. У 1945 р. земля та маєтки були націоналізовані, а мисливський замок Шенборнів став санаторієм «Карпати».

Окрасою міста Мукачева є Білий палац — архітектурна пам’ятка другої половини XVII-XVIII ст. Це міська резиденція трансільванських князів Ракоці, пізніше австрійських графів Шенборнів. Двоповерхова будівля в стилі ренесанс, пізніше німецьким архітектором Б. Нейманом перебудована у стилі барокко. На фасаді будівлі розміщена меморіальна дошка з барельєфом Ференца II Ракоці. «Білий палац», що належав графу Шенборну — один з найбільш цінних пам’ятників палацевої архітектури в Закарпатті. Впродовж двох століть рід Шенборнів володів величезними угіддями, якими був наділений у 1728 р. німецьким імператором Карлом. Сучасного вигляду палац набув шляхом перебудови так званого «Білого дому», спорудженого в другій половині XVII ст. трансільванськими князями династії Ракоці, і до 1711 р. слугував їм міською резиденцією. Після придушення визвольної війни 1703—1711 pp., якою керував Ференц II Ракоці, палац спочатку переходить у власність імператора Австрії, а потім у 1728 р. передається разом з величезними земельними угіддями графу Шенборну-Бухгейму.

Кожному туристу, що вперше подорожує по Закарпаттю, хочеться дізнатися про нього якнайбільше. Туристам варто відвідати музеї, в експозиціях яких збережені історія, культура, життя, звичаї і побут багатьох поколінь. В області розташовано 89 музеїв, з яких вісім — державних (у фондах яких збережено близько 149 тис. експонатів), зокрема:

- Закарпатський обласний краєзнавчий музей, в структурі якого меморіальні бу- динки-музеї Ф.Манайла та А.Коцки;

— Закарпатський музей народної архітектури та побуту;

— обласний Художній музей ім. Й. Бокшая;

— Мукачівський історичний музей;

— Хустський краєзнавчий музей;

— Берегівський районний музей;

— Свалявський районний музей;

— Виноградівський історичний музей.

Закарпатський музей народної архітектури та побуту — самобутній ансамбль української національної спадщини, що складається з архітектурних перлин старовинного закарпатського села і зразків найдавніших та найпоширеніших видів народного ужитковою мистецтва. Це один із перших в Україні музеїв просто неба. Відкрився для відвідувачів у червні 1970 р.

У музеї розташовані взірці житла і садиб «карпатців низовинних районів» — воли- нян, угорського та румунською населення регіону, а на пагорбі — житлові споруди горян: лемків, бойків та гуцулів. Під відкритим небом розмішені 7 садиб, 6 житлових будівель, церква, дзвіниця, школа, кузня, млин, ступа-сукновальня, корчма. Загалом у музеї зберігається понад 14 тисяч експонатів.

Закарпатський обласний краєзнавчий музей відкритий у червні 1945 р. та розташований у приміщеннях Ужгородського замку. Його зібрання нараховує близько 110 тисяч експонатів, які знайомлять з багатовіковою історією та культурою краю. Експозиції, залежно від тематики, об’єднані в окремі фонди, колекції, відділи: відділ народного мистецтва з особливо багатою колекцією музичних інструментів; відділ духовної культури й історії релігії; відділ природи з цікавою колекцією корисних копалин, гербаріїв; етнографічні фонди (тут лише народних вишивок налічується понад 2 тисячі); одна з найбільших в Україні колекція бронзових виробів — 3 тисячі предметів, більшість яких датується XIII—XII ст. до н.е.; нумізматична колекція; колекція вогнепальної зброї XIV—XX ст.; старовинні манускрипти та інші.

Мукачівській історичний музей розташований у Мукачівському замку Паланок. Фортеця є цінною пам’яткою військової архітектури XIV—XVII ст. Експозиції музею відтворюють історію, етнографію, природу Закарпаття, а також висвітлюють історію самої фортеці. У 12 залах виставлені твори живопису, в тому числі старовинні ікони. До уваги відвідувачів — кілька меморіальних кімнат, колекція писанок Закарпаття та багато іншого.

Художній музей ім. Й. Бокшая був створений у 1948 р. Він розташований у будинку колишньої міської ратуші (жупи) — архітектурній пам’ятці, побудованій у стилі раннього класицизму в 1809 р. У ньому зібрані близько 4500 надбань живопису, графіки, скульптури і декоративно-прикладного мистецтва видатних закарпатських, українських, російських та західноєвропейських митців.

Значне місце в експозиції відведено творчості фундаторів закарпатської школи живопису А. Ерделі та Й. Бокшая, їхніх учнів і послідовників Ф. Манайла, А. Коцки, 3. Шолтеса та Е. Контратовича.

Тут розміщені картини видатних закарпатських художників радянського періоду Г. Глюка, А. Кашшая, В. Габди та інших. Графіка представлена творчістю В. Береци й А. Петки, а скульптура — роботами В. Свиди, І. Бровді, І. Гарапка та М. Поповича.

У колекції музею значне місце займають роботи українських художників І. Бродла- ковича-Вишенського, Т. Г. Шевченка, С. Васильківського, А. Сластіона, І. Труша, А. Мурашка та багатьох інших.

Експонуються здобутки відомих російських художників першої половини XIX ст. О. Кіпренського та В. Тропініна, а також полотна художника-передвижника В. Ма- ковського. Глядач має можливість ознайомитись із творчістю видатних майстрів пейзажу І. Шишкіна, І. Остроухова, Н. Клодта, І. Айвазовського та А. Коріна.

У відділі західноєвропейського мистецтва представлені роботи художників різних шкіл і напрямків XVII—XX ст. Італії, Голландії, Франції, Німеччини та Австрії. Це Франческо Альбані, Корнеліус-Пітере Бега, Філіп Воуверман, Якобо Пальма-молод- ший, Лемберт Ломбард, Абрагам ван Дембль, Самуел ван Гоогстрастен, а також невідомі портретисти XVII ст.

Центральне місце у колекції угорського мистецтва займає етюд до картини «Хрис- тос перед Пілатом» М. Мункачі — видатного художника другої половини XIX ст., майстра реалізму. Також ви побачите роботи його учня і послідовника І. Ревеса.

У музеї експонується багато творів І.Грабаря, подарованих автором у 1955 р. на десяту річницю возз’єднання Закарпаття з Україною.

Меморіальний будинок-музей Ф.Манайла — будинок-музей відомого діяча культури, народного художника УРСР Ф. Манайла був відкритий у лютому 1981 р.

Манайло Ф. (1910—1987 pp.) народився в селі Іванівні Мукачівського району у родині сільського вчителя. Художню освіту одержав у Вищій художньо-промисловій школі у Празі. Вирішальний вплив на творчість художника зробило глибоке вивчення народного побуту та фольклору Закарпаття.

Манайло Ф. брав участь у відкритті училища прикладною мистецтва в Ужгороді та викладав в ньому, допомагав у створенні картинної галереї, Будинку народної творчості, обласної організації Спілки художників УРСР, яку згодом очолив, працював художником драматичного театру і філармонії, співпрацював із видавництвами та кіностудіями.

Відвідавши музей, ви відчуєте своєрідність багатогранного таланту митця, ознайомитеся з його пошуками в різних видах і жанрах образотворчого, монументального і декоративно-прикладного мистецтва. Яскраве враження справляє колекція різьблених декоративних диньок-вимираючий вид ужиткового народного мистецтва.

Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах розташований у Карпатському біосферному заповіднику як інформаційний еколого- освітній та історично-культурний осередок. Унікальний для України музейний комплекс формують еколого-освітня експозиція та інформаційний центр.

Експозиція складається з двох частин — «Природа Карпат» та «Природокористування в Українських Карпатах». Перший розділ несе інформацію про історію Карпатських гір, їх геологію, геоморфологію (основні типи ландшафтів), рослинний і тваринний світ. В другій частині експозиції розкрита тема природокористування в Українських Карпатах — від початків колонізації до наших днів, накреслено перспективи розвитку регіону.

В основу історичної частини експозиції покладено вплив природно-географічних умов різних регіонів Українських Карпат на формування системи природокористу-

вання етносів, які їх населяють, відтворюються також історичні та етнографічні складові: архітектура, одяг, побут, народні промисли жителів Карпат тощо.

Хата-музей «Лемківська садиба» створено у 1985 р. у селі Заріччя Перечинського району. Він відображає життя і побут лемків — однієї з етнічних груп українського населення Карпат. Хата збудована у 1902 р. з букових колод. У ній зібрані предмети побуту, які відтворюють самобутню лемківську культуру початку XX ст. При музеї діє фольклорно-етнографічний самодіяльний народний колектив «Лемківчанка», який окрім пояснень та коментарів до музейних експозицій заспіває традиційних пісень та перекаже цікаві оповідки про життя лемків.

Музей-кузня «Гамора» — діюча кузня — унікальна пам’ятка ковальського ремесла, оригінальність якої в тому, що для приведення в дію' важких ковальських молотів під час виготовлення залізних виробів використовується сила падаючої води з річки Ли- сичанки. За таким принципом працювали тут ковалі й раніше.

Кузня побудована на початку XIX ст. На річці була споруджена гребля для накопичення води у водосховищі. По відводному каналу вода спрямовувалася на лопаті коліс кузні, які приводили в рух ковальські молоти вагою до 125 кг. Під їх ударами металічні болванки перетворювалися в заготовки для лопат, мотик, деталей плугів тощо. Колись чотири молоти обслуговували 16 майстрів, які вміли виковувати крім нехитрих знарядь праці селян також деталі для металічного фігурного тину, металічних ліжок та інших виробів, що мали на той час великий попит не тільки в краї, а й далеко за його межами.

Музей ткацтва особливий за своїм вмістом і цікавий за історією створення. Діє при загальноосвітній школі в Великих Берегах Берегівського району. Виник і функціонує завдяки ініціативі директора школи та її учнів. Всі музейні експонати-старо- винні речі, дбайливо збережені батьками школярів і перенесені в музейну кімнату самими дітьми. Серед них — чудова колекція старовинної вишивки, створеної понад 130 років тому, яка до сьогодні зберегла насиченість барв. А ще — ціла полиця найрізноманітніших прасок, якими користувалися закарпатські господині, багато глиняних глечиків, різних за формою і призначенням, та інші речі домашнього вжитку. Оздобою музею є старовинні веретена і ткацькі верстати, на яких старшокласниці під час уроків виробничого навчання освоюють призабуте ремесло своїх прабабусь.

Музей історії солекопалень знайомить з історією видобування солі на території нашого краю в різні часи й епохи. Він знаходиться неподалік від Солотвинського соле- рудника, який є одним з найбільших у Європі (запаси солі тут становлять 300 млн. т, товщина шару промислової розробки — 300 м).

Аж до кінця XVIII ст., поки не була побудована перша промислова шахта, сіль із Солотвинського родовища добувалася примітивним відкритим способом: шляхом розкопування звичайних, глибиною до 20 м, пізніше — конусоподібних ям глибиною до 150 м. Глиби солі піднімали на поверхню в шкурах буйволів, розрізали на правильні квадрати, ставили особисте клеймо солекопа і здавали королівському чиновнику. Умови праці солекопів були надзвичайно важкими, а винагорода — мізерною. Відвідавши музей, можна дізнатися про цікаві історичні факти та побачити знаряддя праці, одяг шахтарів, різні інженерні конструкції для видобутку солі.

Затисянський краєзнавчий музей відкрився для відвідувачів у 70-х pp. XX ст. Експонати музею знайомлять відвідувачів з історією, життям та звичаями угорськомов- ного населення Закарпаття. На його території просто неба знаходяться хата вчителя, садиба бідняка, будинок середняка, греко-католицька церква. Все тут відображає життя та типовий побут жителів Затисянгцини початку 20-х pp. минулого століття.

Виноградівський краєзнавчий музей заснований у 1968 р. й нараховує 3159 експонатів. У музеї зібрані матеріали з історії міста і району з найдавніших часів. Експозиція музею складається з розділів: археологія, середні віки, розвиток Виноградівщи- ни (1900 — 1945 pp.), побут Виноградівщини (кінець XIX ст. — поч. XX ст.). У музеї працює постійно діюча виставка місцевих художників. Музеєм проводиться науково-дослідна робота по збору матеріалів з історії району.

ІІийтерфалівська картинна галерея заснована у 1986 р. й розташована у двоповерховій споруді, збудованій у 1894—1896 pp. (колишній міністерській дачі міністра залізниці Австро-Угорщини Андрія Дьордя). У зібраннях музею більше двох сотень картин і скульптурних композицій, що передають неповторну красу Закарпаття, його історію та сучасні прикмети.

Музейна кімната І.Ольбрахта. У 30-х pp. XX ст. в с.Колочава перебував чеський письменник Іван Ольбрахт, який створив низку публіцистичних та художніх творів, зокрема книгу «Микола Шугай — розбійник». На основі реально описаних подій того часу знято кінофільм «Марійка-невірниця». Виконавцями ролей були місцеві мешканці.

Музей прикладного мистецтва Закарпаття створено у 2004 р. при Мукачівському технологічному інституті кафедрою технології та конструювання швейних виробів. Основою для створення музею стали експонати, зібрані в експедиціях, започаткованих у 1999 р. доцентом кафедри А. Т. Копривою. Метою відкриття музею було збереження та ознайомлення з кращими творами народної культури Закарпаття, наслідування досвіду минулого та відчуття високої краси народного мистецтва.

Експозиція музею знайомить із побутом різних етнічних груп населення Закарпаття кінця XIX — першої половини XX ст. Це українці, румуни та угорці низинних районів та етнографічні групи українців-горян.

В музеї зібрані цікаві взірці народного одягу (15 костюмів), вишивки (рушники, скатерті, наволочки), предмети побуту (вироби з дерева, вироби гончарства, ткацтва, лозоплетіння) та предмети праці (ткацький станок, прялка, куделя та ін). Унікальність цих речей полягає в тому, що, маючи слов’янські корені, українське населення Закарпаття ввібрало в себе культуру сусідніх народів (угорців, румунів, словаків) і створило свою власну культуру, яка має відмінні риси та особливості, навіть між собою.

Музей лісу та сплаву. Унікальну споруду музею, єдиного в Європі, зведену на початку XIX ст., два останні паводки (1998 і 2001 pp.) практично знищили. А ще декілька років тому тут знаходилася потужна шестиметрова гребля. Вона перегороджувала течію гірської Чорної Ріки, утворивши штучне озеро, площею майже 15 га. Повідкривавши на греблі усі десять шлюзів, бокораші півстоліття тому сплавляли по воді ліс. Скріплені дерев’яні гоюти-бокори пливли вниз по Тереблю до Тиси, а потім до Дунаю. Саме під дахом греблі й розміщувався Музей лісосплаву.

В Закарпатті є характерні лише для цього регіону види діяльності — скотарство і вівчарство, якими славляться наш край. Це своєрідний гігантський музей під відкритим небом, це села, назви яких самі за себе говорять, скотарський і вівчарство промисел його жителів від сивої давнини до сьогоднішнього дня — це Скотарське, Латор- ка, Котельниця, Ялове, Біласовиця, Машкаровиця, Воловець, Волове. Це розтягле гірське плато, археологічні розкопки на якому свідчать, що ще 5000 років тому горяни займались скотарством.

Отже, у с.Скотарському доцільно створити Музей карпатського скотарства і вівчарства, експонати для якого, крім закарпатських скотарів, могли би надати болгарські, румунські, сербські, хорватські, угорські, словацькі, чеські, австрійські горяни. Будова музею могла би зводитись по принципу пчолиних сотів (секцій) із поступовим нарощуванням національних відділень.

Ідея створення музею була би влучно доповнена сходженням на вершини Бор- жавського полонинського хребта — на г. Великий Верх (1598м) та г. Стой (1681 м), звідки відкриваються разючі гірські краєвиди на відроги середньо-дунайської низовини (Мукачево, Чоп, угорський Токай, словацька Земплинщина і Татри).

Народне мистецтво Закарпаття

На сучасному етапі розвитку українського мистецтвознавства та дизайну важливим кроком є дослідження народного мистецтва тих субкультур, які складають етнічну палітру Українського народу та його культурний ареал у цілому. Досвід країн показує, що найважливішим чинником у формуванні естетичних засад дизайну є власні корені, традиції, мистецькі принципи. Це вказує на невичерпну спадщину самобутнього народного мистецтва Закарпаття.

Як відомо, Закарпаття здавна заселяють представники різних етнічних груп. У національному складі населення переважають українці. В горах живуть різні їх етнічні групи — верховинці та гуцули, які зберегли в своїй культурі своєрідні риси в мові, обрядах, одязі, архітектурі будівель тощо. Крім українців, у гірських місцевостях проживають росіяни, словаки та угорці. Основне заняття населення в гірських районах — гірське пасовищне скотарство, лісові промисли, різні народні художні ремесла (вишивання, ткання килимів, різьба по дереву, керамічні вироби). На передгірних рівнинах населення зайняте в сільському господарстві (землеробстві, садівництві) і в промисловості (лісообробній, хімічній, машинобудівній, легкій і харчовій). У Закарпатті, крім того, широко розвинене виноградарство.

Закарпаття — багатонаціональний край. Тут з давніх часів у тісному сусідстві проживають українці (80,51 % від усього населення області), угорці (12,08 %), румуни (2,56%), росіяни (2,47%), цигани (1,12%), словаки (0,45 %), німці (0,28 %). Давні й стійкі традиції добросусідства створюють особливу атмосферу гостинного ставлення до туристів, перетворення Закарпаття на найколоритніший осередок міжнародного туризму в Центрально-Східній Європі.

Самобутність культури Закарпаття складають збережені звичаї і традиції русинів- українців, які етнічно поділяються на гуцулів, лемків, бойків. Кожна етнічна група має свою мелодію коломийки, свою техніку вишивання, свою манеру обряду. З ними

вживаються звичаї і традиції угорців, німців, словаків, румун, інших народів. Важливі джерела про історію краю, його культуру можна знайти в документах літопису латинською, угорською, німецькою, чеською, словацькою, старослов’янською та іншими мовами. Закарпаття — батьківщина всесвітньо відомого художника-ака- деміка Ігоря Грабара, відомих у Європі майстрів пензля — Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Федора Манайла, Андрія Коцки. Відомі в українській культурі такі постаті, як композитори Дезидерій Задор, Степан Мартон, Євген Станкович, співачка Гізела Ціпола та інші.

У культурі Закарпаття є багато явищ, що приваблюють широкий загал туристів. Враховуючи той факт, що у культурі Закарпаття поєднуються риси багатьох культур (угорської, чеської, словацької, румунської), це робить її своєрідною і неповторною.

Культура регіону здатна викликати в потенційних туристів найсильніший спонукальний мотив до подорожі. Тому збереження культурної спадщини і його раціональне використання мають визначальне значення для стійкого залучення туристських потоків і збереження популярності конкретного туристського напрямку. На рівні з традиційними видами туризму в останні роки розвиваються такі специфічні виду туризму, як, наприклад, історичні тури, котрі висвітлюють таємниці Закарпатської історії.

Народні промисли Закарпаття мають багатовікову історію. Причина виникнення їх, як допоміжного домашнього заняття, пояснюється інтенсивним розвитком ремесел, які виникли за умов натурального господарства. Великий вплив товарного виробництва стимулював розвиток народних промислів, завдяки чому звичайні функційні вироби перетворювались у витвори мистецтва.

Народна архітектура

«Бойківські» дерев’яні храми безперечно є початковим варіантом дерев’яних храмів у Карпатах і за їх кордонами, який був випрацьований народними майстрами в далекому минулому. Храм тризрубний, триверхий з шатровими верхами, з кількома заломами. До кефа із заходу і сходу прилягають більш вузькі прямокутники зрубів бабинця та вівтарної частини, кутові сполучення зроблені вирубкою «в ластівчин хвіст». До цього типу відносяться церкви у селах Кострино, Ужок, Вишка, Сухий, Густий, Верхній Студений і т. д. «Бойківські» храми дістали свою умовну назву від етнографічної групи, яка населяє Східно-Карпатський регіон.

«Лемківські» дерев ’яні храми. Класичні пам’ятники цього типу в області збереглися тільки два: Храм Св. Михайла із с. Шелестова (музей в Ужгороді), храм Св. Михайла в м.Свалява. Інші були розібрані в кінці XIX—XX ст. або вивезені за межі Закарпаття. Головною стилістичною відмінністю «лемківських» церков є усунення центричності будови шляхом переміщення висотної домінанти з центрального зрубу, кефу на високу дзвіницю, зведену над бабинцем або поряд з ним. Навіть якщо у «лемківської» церкви немає шатрового покриття над якимось із її зрубів, заміненого двоскатною стріхою, у неї обов’язково є розвинута барокова маківка. «Лемківські» церкви дістали свою умовну назву від етнографічної групи, що населяє північні Карпати.

«Гуцульські» дерев ’яні храми. У Закарпатті цей тип представлений двома храмами (смт. Ясіня та с.Лазіщина, Рахівського району). План такої будови має хрестоподібну форму і складається з п’яти зрубів. Центральний зруб ширше бічних (північною та

південною), довжина яких трохи менша довжини західного та східного зрубів. Цей тип храму має дві виразно підкреслені осі симетрії, у відповідності з якими майже ідентично вирішені фасади. Центральний зруб на середині своєї висоти переходить з прямокутної форми у восьмигранну, внаслідок чого і шатрове перекриття його приймає таку ж форму. Однокупольний п’ятизрубний «гуцульський» храм відрізняється своєю компактністю і стрункістю та є одним з кращих прикладів народного дерев’яного мистецтва.

Народна кераміка

Серед багатьох галузей сучасної народної художньої культури значне місце належить народній кераміці. Вироби гончарства викликають особливий інтерес, так як є індикатором тієї чи іншої археологічної культури, своєрідним символом роду, племені, етносу.

Гончарські вироби (кераміка) для етнографічної та археологічної науки є цінним наймасовішим матеріалом. Багаторічні дослідження поселень новокам’яної доби на Закарпатті проводив у складі ужгородської групи відділу археології Інституту українознавства НАН України М. Потушняк. Вивчення кераміки з розкопок неолітичних поселень у Дякові, Рівному, Рафайлові, Заставному, Тарнівцях, Малих Геївцях, Ужгороді (Дравці) дозволило М. Потушняку виділити нову археологічну культуру Верхнього Потисся — мальованої кераміки (4500—4000 pp. до н.е.), головною ознакою якої була орнаментація посуду. У ній виділяються дві групи — груба кухонна і тонкостінна столова. Окрім кераміки, гончарі культури мальованої кераміки робили грузила для сітей, пряслиця для веретен, прикраси, жіночі статуетки, скульптурні зображення тварин і птахів.

Експонати Закарпатського обласного історико-краєзнавчого музею свідчать, що на території Закарпаття в першому тисячолітті існувало високорозвинене гончарське виробництво. В добу неоліту заклалася міцна основа гончарного ремесла, з’являються основні види і форми посуду, окремі з яких доживають до наших днів і непогано вписуються у модерний інтер’єр.

Основою для гончарства є значні поклади глин, розкидані по всьому Закарпатському підгір’ї від Ужгорода до Тячева. Закарпатські глини різні за своєю якістю та забарвленням. Найкращими вважають каолінові та фаянсові білі глини Квасової Бані біля Берегова та з Онока, Виноградівського району. На оноцьких глинах працюють майстри Виноградова, Ком’ят, привозять їх тепер навіть до Дубовинки, Хуста. Майстри Вільхівки користуються своїми глинами, рівними за якостями оноцьким, яким властива низька температура спікання та можливість при одному випаленні створювати повноякісні вироби з підполивним розписом.

На території Ужгородського замка в культурному шарі IX—XIII ст. виявлено, що кераміка вже вироблялася на гончарському крузі. Привертає увагу горщик X ст., знайдений в Ужгороді. Форма та пропорції його, як і деяких посудин, виявлених львівськими археологами в селі Ізі поблизу Хуста, — прототип сучасних горщиків. Він вкритий ритовими кривульками, які до кінця XIX ст. незмінно прикрашали не- полив’яний кулястий посуд.

Гончарський цех в Ужгороді засновано у 1576 p., а в Мукачеві — у 1592 р. У XVII—XVIII ст. в Ужгородському цеху було 5, а в Берегівському — 4 гончарі. У 1649 р. Мукачівський замок мав 9 гончарів. У 1780 р. в місті було 40 гончарів.

У фондах Київського державного історичного музею є великий горщик, що був саме «майстерштюком». Зроблений він у першій половині XIX ст. в Мукачеві. Цінна збірка «пробних робіт», виконаних майстрами Мукачівського цеху у XVIII — першій половині XIX ст., зберігається в Закарпатському обласному історико-краєзнавчому музеї.

Сільське гончарство, вироби якого хоча й були простішими, в межах своїх можливостей дбайливо зберігало все найкраще з минулих епох, створювало художні цінності, які не лише не поступалися перед зробленими у місті, але й часто визначали мистецьке обличчя цехових виробів. У XIX та на початку XX ст. посуд Драгова, Дубовинки, Гуді, Хуста, Виноградова та Вільхівки, крім продажу на місцевих ринках, збувався на південь, в угорські та румунські села, віддалені на 100—200 км.

Основним суперником ремісників стало фабричне виробництво. Фаянсовий, порцеляновий та металевий посуд невблаганно витісняв з ринку вироби кустарів. Оскільки фабричне виробництво здешевлювало випуск товарів, це примушувало гончарів знижувати ціни або врешті відмовитись від певного виду продукції чи боротись за поліпшення якості і художнього оформлення виробів. Гончарі села Гуді, які раніше виробляли лише задимлений (чорний) посуд, на початку XX ст. переходять на виготовлення полив’яних і розписаних виробів. Подібні зміни простежуються і в інших гончарських селах. Крім поливання, майстри у XX ст. починають розмальовувати пензликом миски, а згодом й інші посудини, наслідуючи орнаментику фаянсових мисок, які збували на Закарпатті словацькі, а пізніше й угорські заводи.

В Хусті протягом 1902—1944 pp. існувала гончарська школа (до 1914 р. з дворічним, а пізніше з трирічним курсом навчання). Учні вивчали загальноосвітні та фахові предмети. З традиціями місцевого гончарства їх знайомив найкращий хустський майстер Йосип Лях. У Виноградові у 1892—1906 pp. була керамічна майстерня, очолювана Фішером Форкошгазі. В літературі згадується про ремісничі школи Берегова та Мукачева.

Найвизначнішим осередком, вироби якого далеко славляться своїми мистецькими якостями, є село Вільхівка, Іршавського району. Гончарюють в цьому селі з давніх-давен. Колись майстри не вживали полива, але вироби Василя Кайла, Івана Ботканича охоче купувалися сільським та міським населенням. їх учнями є сучасні гончарі старшого покоління Галаси — Іван Степанович, Іван Федорович та Михайло Федорович.

Здавна славився своїми майстрами Хуст. У XIX ст. найкращі вироби давав Андрій Лях (1837—1909), що протягом багатьох років очолював цех гончарів. Син його Йосип Лях (1872-1946) створив і вдосконалив систему розпису кольоровими глинами за допомогою пензлика та ріжка. Його досягнення розвинув у своїй творчості Йосип Перчі (1888—1957), автор прекрасних композицій на мисках, Юра Кузьма (1873—1943), Юра Синович та інші.

Сучасний розпис посуду здійснюється за допомогою пензлика, який звуть також щіточкою або квачиком, кишенькового ножика та ріжка або «гургульки». Ріжок — це

коров’ячий ріг із встромленим в ньому курячим пером (іноді продовженим соломинкою). Коров’ячий ріг часто заміняє виліплена з глини «гургулька», в яку також встромлене перо.

Великий горщик називають «горниць», «горшок», «варільник» або «горниця». Менших називають «сілка», «рябун»; найменші — «горнятко», «горничок». Частини горщиків (й інших посудин) мають такі назви: «дно» або «дінце», з якого виростає маленький карниз — «рубець», «виступ». Від рубця здіймається вгору «черево», «тулуб», що завершується вінцями, які скрізь називають «крисою».

Для пиття води вживаються «горнятка» — невеликі судини кулястої або циліндричної форми з вухом та специфічно профільованими вінцями. Для перенесення води вживають «пивники» — дзбанки з високою шийкою, дзьобиком і вухом — та кулясті судини з вузьким горлом — корчаги. На Закарпатті є два види корчаг: перший — це та ж полтавська «тиква», полісько-подільська «банька» чи слобідська «ков- бушка». Другий вид корчаги має особливу конструкцію шиї та вуха. Шия внизу перегороджена пластинкою з 5—7 дірочками — «цідилом», яке затримує все зайве, коли набирають воду в річці чи криниці.

На Закарпатті широко розповсюджені також дерев’яні макітри: менші — «товка- ни», більші — «ступи», в яких товчеться мак дерев’яним макогоном — «товканком». Миска має дві назви: «миска» і «блюдо». В Драгові, Вільхівці і Дубовинці — лише «блюдо». В інших місцевостях «миска» означає посуд, в якому готуються та переносяться страви, а «блюдо» — меншу судину, з якої кожен їсть окремо.

Важливу роль у формуванні народної кераміки відіграла творчість М. Бойчука та його учнів. Бойчукісти планували створення нового середовища шляхом художнього оформлення побуту. Одним із важливих видів в системі декоративного мистецтва вони вважали кераміку. Значну роль у розвитку народної кераміки відіграла діяльність Межигірського художньо-керамічного технікуму, який у 1923 р. очолив учень М. Бойчука — В. Седляр. Тут було розроблено 60 зразків майолікового посуду з розписом і декоративної скульптури. Твори митців експонувалися на художніх виставках у Празі, Венеції, Парижі, Берліні, Москві. Основна риса робіт — поєднання досягнень західноєвропейського мистецтва з національними особливостями. Це виявилось як у формі виробів, так і в технології розпису, сюжету. Межигірські художники розробляли новітні технології, зокрема вперше було введено техніку аерографу, що дало змогу створювати складніші композиції, використовувати як близькі, так і контрастні сполучення тонів. Особливо вподобав цю техніку П. Му- сієнко.

Визначним майстром художнього оформлення керамічних виробів є М. Галас із с. Вільхівки. Він виготовляє різноманітний посуд традиційних форм: корчаги, миски, горщики. Орнамент складається з горошин, хвилястих ліній, умовних листочків, крапок зазвичай білого і зеленого кольорів, що чудово контрастує з темно-коричневим, мідяно-вохристим тлом. Усі орнаменти майстер компонує по вертикалі, на всю ширину полив’яної частини виробу.

Майстер В. Гадзик оздоблює свої вироби багатопелюстковими розетками, умовно трактованими пуп’янками, квітковими букетами, які розміщує по вертикалі най-

опуклішої частини посудини. На Закарпатті кераміка репрезентована також іменами М. Лемка, Ф. Черницького, Я. Бендрика та ін.

Зусиллям закарпатських митців створено значні надбання в галузі художньої кераміки: ужиткової та декоративної, в кахлярстві та керамічній скульптурі. Тут за останні півсторіччя склалися дві стильові школи декоративного розпису, які нині успішно розвиваються в творчості гончарів.

Деревообробництво

Деревообробництво — виготовлення оригінальних виробів з дерева для побуту, церковного богослужіння, знарядь господарської діяльності тощо. Це — найдавніший вид українського Народного мистецтва. За способами обробки деревини деревообробництво поділяють на такі галузі: теслярство, столярство, бондарство та різьблення. Майстри вміло добирали деревину для художніх виробів, враховуючи її фізичні та декоративні якості: колір, фактуру, твердість, розколюваність, гнучкість.

Літописні відомості й археологічні знахідки підтверджують широке застосування у давні часи дерев’яного посуду, простих меблів. Декотрі з них, крім доброї конструктивної форми, мали різьблений і розписаний декор.

Сільські теслярі, бондарі, столярі, виготовляли і возили на провінційні ринки необхідні знаряддя праці, засоби транспорту, меблі, хатнє начиння, оздоблене різьбленням та розписом. У різьблених одвірках, скобах та сволоках на зовнішніх карнизах дерев’яної архітектури XVII—XVIII ст. різьблення на одвірках було пласким і складалося з кола, заповненого тонким візерунком, та стрічки у вигляді крученої «вірьовки».

Найдавніші пам’ятки дерев’яного сільського транспорту, оздоблені різьбленням, дійшли до нашого часу. Зокрема, чумацькі вози XVIII ст. У XVIII—XIX ст. на Гуцульщині ажурним і круглим різьбленням декорували іконостаси, свічники, жолобуватим контурним різьбленням — ікони, скрині та бондарський посуд. У гуцульських селах тоді працювали десятки талановитих майстрів художньої обробки дерева.

Пастівництво

Наші деякі пращури пройшли весь тривалий час розвитку людства. А скотарство — важливий складник господарювання, що не втратив свого значення досі — у наших Українських Карпатах має прадавні корені.

Основні традиції карпатської пастівницької культури сформувалися десь п’ять- шість тисяч років тому у вигляді відгінного полонинського скотарства. А в продовж першого тисячоліття до н.е. місцеве населення навчилось уже добре використовувати ресурси високогір’я для випасу худоби, розвинуло систему ремесел, пов’язаних з обробкою продуктів тваринництва: молока, вовни, шкір. На цьому благодатному Грунті у I—V ст. н.е. сформувалась більшість тих давніх скотарських традицій, які входять до складу «слов’янських старожитностей» — на їх основі виробилася більшість традицій карпатського відгінного скотарства ще у VI—X ст., а впродовж X—XIV ст. місцеве русько — українське населення краю майже повністю використовувало всі ресурси полонинського відгінного скотарства, які панували і у полонинському господарстві другої половини XIX — першої половини XX ст. У цей час у сільському господарстві краю доволі чітко проявилася знана вами з географії вертикальна по-

ясність — на рівнині і у передгір’ях переважало землеробсько-скотарське господарство з при селищним вигінним скотарством, а у середньогір’ї та високогір’ї домінувало скотарсько — землеробське господарство із вигінним полонинським скотарством.

Вже в VIII—XIV ст. річкової долини високогір’я та полонини Закарпаття були освоєні групами рухливих пастухів — русинів. Улітку вони випасали свою худобу на полонинах Чорногорки, Свидовця, Красної, Менчули, Боржави, Рівної, а восени відганяли її на притиснянські і придунайські випаси. Саме у ці часи та більш ранні, склалися традиції ластівницької матеріальної і духовної культури. До цих традицій належить і непереносні загорожі для худоби на полонинах. їх споруджували із густих зрубаних смерек, зрідка каменю. Гуцули Рахівщини ще в середині XX ст. будували їх так, як пастухи I—V ст. н.е. Найдовше вони збереглися у практиці селян долини річки Білої Тиси.

Не менш давнім елементом традиційної культури є виварювання у топленому лої чи маслі одягу пастухів — виварюються сорочки, штани і капелюхи. Виварений у цій суміші одяг висушували, а гуцули Рахівщини та долини Тячівщини ще й вудили. Так, виварену сорочку і капелюх називали «смолянкою», а штани — «бугузією».

Покидаючи восени полонин, живу ватру пастухи не загашували. Вона повинна була згаснути сама, без стороннього втручання. Порушення цього звичаю, вважали, може стати причиною нещасть з худобою, могли згоріти всі будови та стоїщі.

Ці та інші численні обряди, вірування, звичаї, пов’язані з скотарством, підтверджують належність наших давніх предків-пастухів до слов’янства і засвідчують загальноукраїнський зміст і характер давніх скотарських традицій українців Закарпаття.

Килимарство

Килимарство — традиційна, найбільш важлива і поширена галузь народного мистецтва Закарпаття. З найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашення житла. Килими були обов’язковою частиною вікна; ними сплачували данину. Найдавніші письмові згадки про килими X ст. знайдено у подорожніх нотатках чужоземельних мандрівників, літописах, історичних піснях, колядках.

У давні часи килими для власного вжитку ткали в домашніх умовах. Виготовляли їх впродовж тривалого часу, це було одним із жіночих завдань. Згодом килимарство відтворилося в ремесло, яким стали займатися чоловіки-килимарі по всій території України. У панських килимарнях килими виготовляли кріпаки, у дрібних сільських, міських монастирських майстернях працювали ремісники і чинці. Виготовляли тут вироби найрізноманітнішого призначення, в тому числі й вишукані килими для панських палаців та козацьких старшин. Частина продукції йшла на експорт. У XIX ст. з’явилися килими фабричного виробництва. Вони були дешевші.

На всій території побутували великі килими і вузькі довгі килимові доріжки-на- лавники, скорці, верети та цільні ворсові коци. Помітне місце серед килимарства займають килими, передусім із фабрик у селах Ясіня та Ганичі. їм притаманна багатобарвна палітра, що базується на сміливому поєднанні насиченого бордового з яскравим жовтим, червоного зі смарагдовим, рожевого з синім. Орнамент побудовано на чергуванні смуг, у яких закомпоновані різноманітні розетки.

Ткацтво і розвиток народного костюму

Ткацтво — один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Про перші знахідки ткацького виробництва на східнослов’янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних. Практична потреба людини у тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створилися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально-еко- номічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Ці чинники формували його національні, регіональні та локальні відмінності. Основною сировиною, прядильними волокнами українців, з давніх-давен була вовна, конопля і льон.

Так як Закарпатська область є прикордонною, багаторічне спілкування різних національностей відобразилось в одязі та проявилось в його загальному силуеті, в колориті, в способі оздоблення, в окремих художніх елементах.

Копривою А.Т. виявлено, що на Закарпатті в угорських осередках народного костюму вже майже не збереглось. В ході експедиційних досліджень знайдено всього два чоловічих та п’ять жіночих народних костюмів, із жіночих — Виноградівський і Доб- роньський, а з чоловічих — Непівський, які датуються першою половиною XX століття.

Важливим кроком є дослідження тих культурних осередків, які до нашого часу залишились ще недостатньо висвітленими в науковій літературі, зокрема, народний костюм с. Чорна Тиса та Верхнє Водяне Рахівського району. Вони формувалися під впливом лемківського, гуцульського та румунського костюмів.

Румунські елементи:

а) форма та метод носіння ширінки (хустки);

б) методи оздоблення жіночої сорочки та прямокутний виріз на горловині;

в) структура та оздоблення шкіряних кожухів;

г) форма та оздоблення фартухів.

Лемківські елементи:

а) форма та оздоблення чоловічої сорочки;

б) форма чоловічого поясного одягу — гаті;

в) структура та оздоблення верхнього сукняного одягу — вуйош;

Гуцульські елементи:

а) форма та оздоблення шкіряного ременя — черес;

б) форма вовняних штанів — холощень.

Феномен гуцульського костюму на даний час являється до кінця не вивченим. Хоча досить багато науковців займалися дослідженням цієї теми. Згадаймо тільки праці таких відомих етнографів XIX ст., як Я. Головацького, П. Чубинського, або працю С. Маковського «Народное искусство Подкарпатской Руси», географічні межі якої прив’язані до сучасної території Закарпаття. У працях кінця XX ст. найбільшим досягненням є чітка систематизація українського костюму по локальним етнографічним комплексам, найбільше це відображено у наукових творах К. Матейко, Г. Стельмащук та інших.

Тунікоподібна сорочка є одним із найдавніших елементів вбрання закарпатських гуцулів. Відомо, що чоловіча сорочка оздоблювалась вишивкою на комірі, манжетах та по верхній частині рукавів вишитими уставками, які виконували оберегову функцію рук людини та є складовими елементами символічної системи землеробського культу слов’ян.

Для жіночої сорочки характерним є призбирування горловини та нижньої частини рукава. На рукавах, як і в чоловічій, розміщені вишиті уставки, манжети та вузенька вишита смужка по коміру, яка переходить на фронтальний розріз. Верхня частина — стан — виготовлялася із тоненького домотканого полотна або фабричного, а низ із грубої полотняної підшивки — «підставка», в яку обабіч вшивалися два клини.

Чоловічим поясним одягом були штани гачі — «довбані» або як їх ще називали «пріччі», вони шилися з домотканого сукна, яке в основному фарбували в чорний чи коричневий колір. У гуцулки поясний одяг складався із двох вовняних запасок — передньої (коротшої) та задньої (довшої), які закріплювалися на талії за допомогою шнурівок «зав’язок».

Одним із найцікавіших видів верхнього шкіряного одягу гуцулів Чорної Тиси був кожух. До середини XX ст. за один кожух давали двох корів. Реліктові форми цього виробу в даному регіоні свідчать про його глибоку традиційну підоснову. Кожух наділявся магічними властивостями і займав важливе місце в обрядовості, символізуючи родючість, багатство та щастя.

Складовою частиною як чоловічого так і жіночого костюму є петек, який в інших гуцульських осередках відомий під назвою сердак. Петек виготовляли з домотканого сукна. Фарбували його переважно в коричневий колір, оздоблювали китицями та яскравою кольоровою вишивкою по нижній частині виробу, рукавів, на бокових швах і горловині. Як засвідчують мешканці села, саме у цій вишивці відображається світло, святковість та радість.

Взуттям були звичайні шкіряні постоли, які виготовлялися із м’якої коров’ячої або свинячої шкіри. Взуття вдягалося на капчурі, які плелись із вовни. Головним убором для чоловіків влітку служила крисаня, а взимку — шлик. Для заміжніх жінок обов’язковим елементом костюму була хустка, яка називалася «баршунянка», «под- ряпанка». Колір хустки в основному темно коричневий або темно бордовий. Дівчата заплітали одну або дві коси та оздоблювали волосся вінками з барвінку та інших польових квітів.

Копривою А. та Скіталінською Е. було організовано п’ять експедицій у с. Верхнє Водяне, результатом чого являється зібраний фотоматеріал та народний одяг мешканців Рахівського району. Порівняльну характеристику одягу з різних куточків району дає у своїх працях І. Грибанич, особливо акцентуючи на різницю в народних назвах елементів костюму. Також дослідженням народного одягу цього регіону займалась і етнограф О. Полянська.

Художня вишивка

Розвиток народного мистецтва вишивання на Закарпатті стимулювався зростанням естетичних смаків та піднесенням духовності, які й створили своєрідну декоративну мову. Якщо проаналізувати напрямки стилів декорування окремих сіл і регіонів Закарпаття, то можна побачити чітку різницю між ними за стилізацією ор-

наментики, використанням мотивів, колоритом та технікою. Це різноманіття декоративного вираження пояснюється взаємовпливами спільнот окремих етносів, які проживають на території Закарпаття. За історичними джерелами та фактами наукових досліджень відомо, що автохтоном населенням цього регіону являються білі хорвати. Але в процесі змішування корінного населення з іншими національними групами, яке виникло в результаті історичних обставин, розглядають Закарпаття як ареал різних національних спільнот, які між собою інтенсивно взаємодіють, не втрачаючи при цьому своєї самобутності.

Значний вплив на розвиток народного декоративно-прикладного мистецтва вишивання мала культура угорців, поселення яких на сучасних землях України з’являється вже в ранньому середньовіччі. В VI—VII ст. вони жили в приазовських степах під владою племен оногурів. Пройшовши через територію Київської Русі в IX ст., вони почали захоплювати райони сучасного Закарпаття. Угорці є найбільш чисельною групою національних меншостей Закарпаття, займаючи більшу частину Берегівського району, половину Виноградівського та меншу частину Мукачівського та Ужгородського районів.

Як зазначає А. Т. Коприва, ще до панування Австро-Угорської імперії теперішній регіон Закарпаття був поділений на чотири комітати (жупи): березький, ужанський, угочанський та марморошський. Культура цих жуп мала спільні та відмінні риси, які яскраво прослідковуються у всіх народних ремеслах, зокрема, у вишивці.

Найперші згадки про угорську вишивку березького комітату датуються кінцем XIX ст., коли вийшла у світ відома праця Т. Легоцького «Монографія березької жупи». У цій монографії йдеться про те, що на ярмарках поблизу міст Мукачева та Берегова досить часто зустрічаються гарні червоно-сині вишивки, що виконані у хрестиковій техніці. У 1907 p. Т. Легоцький випускає нову монографію міста Мукачево, в якій пише про роботу вишивальних гуртків, які створювались при вузах та учбових закладах.

Найбільш поширеними були на території березької жупи вишивки хрестиком, їхні мотиви мають дуже багато спільного із ткацтвом. Є навіть версія, що селяни в давніші часи копіювали схему тканої орнаментики та переносили її на полотна вишивок. Лаконічна кольорова гама вишивок та контраст синьо-червоного, синьо-зеленого з сіро-білим конопляним полотном викликає досить гостре психологічне враження.

Красою та вишуканістю відрізняється народна вишивка сіл Ракошино, Чомонин та Велика Добронь. Пластика декору була переважно геометризованого характеру, вона відзначалася досить строгою симетрією та лаконічністю. На вишивках XIX ст. можна зустріти вдало стилізованих риб, коней та птахів. Мотиви давнього зооморфного декору відображають основні види занять селян: скотарство, землеробство та рибальство, які становили основу добробуту селян.

Дуже важливе місце серед народних промислів цих сіл займала побутова вишивка, а особливо вишивка рушників. Рушник був одним із основних елементів весільного обряду, молоді його дарували старості села, а близькі родичі протягом місяця приносили одруженим їжу в спеціальному керамічному посуді, який завивали в гарно вишитий рушничок. Серед рослинних мотивів на рушничках найчастіше зустрічаються ружі, гвоздики, астри, тюльпани, гранат, конюшина, виноградна лоза, жолудь.

Наприклад, ружа та гранат були одними із улюблених мотивів епохи Ренесанс. Тюльпан був головним мотивом скриньок для приданого, став символом добробуту, високого матеріального становища.

На вишивках 20-х pp. XX ст. часто можна зустріти мотиви квітів та тварин, які копіювалися з різних листівок та світлин. Поступово в вишивку почали проникати гуцульські, лемківські, словацькі та румунські мотиви, що яскраво видно на вишивках експонованих в етнографічному музеї міста Вашарошномень.

Мистецтво художнього вишивання — традиційний вид народної творчості. Вишивка набула великого поширення в художньо-декоративному оздобленні інтер’єра гуцульських житлових будинків, на таких вжиткових і декоративних предметах побуту, як подушки, рушники, скатерті, покривала на ліжка, гардини, занавіски, хусточки, і найбільше — на чоловічих сорочках і жіночих блузках.

Вишивка завжди була найяскравішим засобом для оздоблення гуцульського костюму. Основними техніками у вишивці одягу с. Чорна Тиса є низь та хрестик. Нитки пряли переважно із вовни, а з другої половини XX ст. починають застосовувати муліне, пізніше іріс. Поява канви в першій половині XX ст. створила умови для інтенсивної актуалізації вишивки хрестиком. Ткане полотно, канва і сама техніка надала можливість для геометризованого трактування реалістичних мотивів та комбінації їх із давніми слов’янськими знаками.

Важливу оберегову роль в одязі виконував також колір. Різноманітність кольорової гамми вказує на окремі модні течії, які відбувались у процесі формування костюму. Червона та чорна монохромна гамма характерна для найдавніших взірців гуцульської вишивки Закарпаття XIX ст. Двоколірна та поліхромна гамма починає домінувати у вишивках кінця XIX та протягом XX ст., вона характеризується контрастним поєднанням бордового, чорного, синього та золотисто-жовтого кольорів.

Важливе місце серед улюблених мотивів гуцульської вишивки с. Чорна Тиса займають мотиви зірок. Небесні зірки у стародавніх культах означали релігійність, віру людини та потяг її до дослідження навколишнього середовища, природних явищ та ін. У високорозвинутих стародавніх культурах зоряне небо означало також потойбічний світ, а кожна зірка чи планета була уособленням героя. У християнстві ця зірка символізує буття та Святу Трійцю. Восьмикутна зірка найчастіше зустрічається серед мотивів у народній вишивці слов’яномовного населення Закарпаття, вона символізує ранкову зорю (Венеру) та безкінечний цикл оновлення (народження — смерть — воскресіння).

В гуцульській вишивці Закарпаття зустрічаються також рослинні та зооморфні мотиви, які свідчать про своєрідний біосинтез людини з природою та її оточенням.