Лужанська Т. Ю., Махлинець С. С., Тебляшкіна Л. І. Сільський туризм: історія, сьогодення та перспективи: Навчальний посібник./ За редакцією д. г. н., професора Волошина І. М. - К.: Кондор, 2008. — 385 с.
3.3. Роль народного мистецтва Карпатського регіону в розвитку сільського туризму
Сільський туризм справляє позитивний вплив на відродження, збереження і розвиток місцевих народних звичаїв, промислів. Проявляючи інтерес до цих надбань народної культури, жителі міст, що відпочивають на селі, розкривають місцевим жителям їх справжню цінність, популязирують їх у своїх краях.
Чарівна краса природи, історія Карпатського туристичного регіону дають можливість усім національностям, які проживають на його території, розвивати власне мистецтво. Одяг, вишивка, орнамент, збереження і дотримання народних традицій прадідів — доказ великої любові до національного мистецтва. Тому регіон має чим пишатись, оскільки таке багатство народної творчості, яке має цей край, — велика цінність.
Художня творчість
В загальному розвитку культури Карпатського регіону велике місце здобула народна художня творчість. В оточенні мальовничої природи Карпат у багатьох гірських районах Станіславської, Закарпатської і Чернівецької областей здавна живуть і працюють народні майстри-різьбарі, гончарі, ткачі, килимарі, вишивальниці та інші.
Історія розвитку народного мистецтва Карпатського регіону сягає в сиву давнину. Разом з розвитком будівельної справи поширювалися і різноманітні способи обробки дерева, теслярство, столярство, бондарство, ложкарство, токарство. Бажання прикрасити предмети домашнього побуту викликалось всезростаючими естетичними потребами, що є характерним доказом розвитку художньої культури народу. Це стверджується великим поширенням в архітектурі, на предметах домашнього побуту, на господарських речах таких декоративних прикрас, як різьба по дереву та випалювання. До того ж, природні запаси гончарних глин поблизу Коломиї, Косова, Кут, Яремче стали базою для розвитку такого традиційного народного промислу, як гончарство (відома в історії косівська, пістинська і кутська кераміка).
Гірський рельєф Карпат мало придатний для хліборобства. Тому населення здавна займалося тут скотарством і особливо вівчарством. Це давало основу для розвитку кустарного виробництва вовняних виробів. Особливе місце належало ткацтву, пізніше килимарству і кушнірству та іншим виробам із шкіри. З давніх часів гуцули виготовляли ткацькі верети, ліжники, хідники (доріжки) та інші вироби, що були дуже поширені в домашньому побуті населення Карпатського регіону. На Гуцульщині, насамперед у гірських районах Карпат, поширились також художні металеві вироби, гравірування по металу, литво, ковка.
Народна архітектура
Народна архітектура є однією із важливих складових частин матеріальної культури. Сільські поселення розвивалися під впливом комплексу факторів: особливості географічного середовища, етнічні традиції, умови соціально-економічного розвитку, господарських занять населення і т. д.
Для сільських поселень характерним є безсистемне планування. Залежно від типу розселення виділяють два варіанти безсистемних поселень: з розсіяно-гніздовою забудовою (характерне для Гуцульщини) та зі скупченою. Перший варіант має вигляд
поселень, двори якого розташовані на значній відстані один від одного. На Бойківщині та Лемківщині побутував ланцюговий тип поселення. Селянські поселення розміщувались обабіч дороги чи річки. Від основного ланцюга дворів відходило декілька дрібних гілок, що розташовувалися вздовж нижньої течії притоки основної річки. Основна увага при будівництві садиби приділялась розміщенню житлового будинку, причому бік його з найбільшою кількістю віконних прорізів повинен був орієнтуватися на південні румби. В Карпатах враховувався такий важливий фактор, як рівень води під час повені. Орієнтація будинків значно впливала на їх розташування стосовно вулиці, хоча в горах основним фактором розташування будинку був рельєф. Якщо у вузькій долині потік чи річка текли близько гори, житло розташовувалось на тому боці потоку, де був широкий простір, — тоді між потоком та дворами утворювалася дорога.
На Україні існувало три форми забудови дворів: вільний, зімкнутий і замкнутий. У гуцулів замкнуті чотирикутні будинки, куди входили житлові приміщення називалися хата у брамах, брами, гражда, хата з граждою, причому з тильного та обох торцевих боків були холодні прибудови, часто під низькозвисаючим дахом. Зімкнутий тип забудови двору має однорядні або видовжені - Г-подібні, П-подібні варіанти. Наприклад, найпоширенішим варіантом на Бойківщині було: хата + сіни + комора + + стайня + стодола + шопа. А на Лемківщині: хата + сіни + комора + стодола + стайня. У Старому Самборі і Дрогобичі будинки з поздовжньою орієнтацією складались у плані з комори-кухні-хліва-возівні або конюшні. З боку будівлі паралельно до житлових і господарських споруд, розміщується возівня-сіни, або просто коридор.
Житло часто огороджувалось. У Карпатах бідніше населення ставило паркани (загорожі із «штахетника»), пліт з ліщини, плетений горизонтально. Бойківські садиби мали огорожі із кругляків під дашками, покритою соломою, драницями, гонтами. А ось шляхетські садиби огороджувалися частоколами, навіть кам’яними мурами.
Вигляд гуцульської хати, на противагу її внутрішньому оформленню, був стриманий і суворий. Перед входом до хати, вздовж фронтальної стіни гуцули завжди влаштовували піддашки або ганки. Житлові будинки мали чотирисхилі дахи, їх нахил коливався від ЗО до 60 градусів. Бойківські ж хати були чіткими, гармонійно пропорційними. Дахи — стрімкі і високі. Висота видимого зовні зрубу до даху коливається в межах відношення 1:2,5 — 1—3,5.
У містечках часто зустрічались кругові навіси — продовження дахів, що підтримувалися стовпами галерей. Ця форма широко застосовувалась у культовій архітектурі Карпат протягом сторіч і була успадкована міськими будівельниками. Звідси прийшли й аркові форми галерей. Містечко не залишалось поза впливами архітектурних стилів кам’яної архітектури XVII—XVIII ст. Тут з’явились барокові високі заломлені дахи з фігурними слуховими віконницями.
Розміри будівлі на Лемківщині та її складових частин такі ж самі, як на Бойківщині. Дахи Лемківських хат дещо нижчі від бойківських. Зруб декоративний, глиною або вапном. У східній Лемківщині вдавалися до багатоколірного декору зовнішніх стін.
У Карпатах основним матеріалом для будівництва садиб вважалося дерево. Тому стіни майже завжди робилися із зрубів. Стіни не фарбувалися, а щоб їх захистити і за-
безпечити тепловий режим, шви стін законопачували мохом, а потім обмазували розчином із глини і вапна. Інколи в старих дерев’яних будівлях Карпат стіни комор з’єднувалися із зрубами хати за допомогою стовпів, які одночасно служили одвірками. Хоча деревини не вистачало, бідне населення Закарпаття споруджували хату із глиняних вальків.
В оздобленні інтер’єру житла велику роль відіграє оформлення стін і стелі. На Гуцульщині та Бойківщині стіни та стелі не штукатурили і не білили: балки зрубу і стеля мали природний колір дерева, прикрашений різьбленням по дереву та декоративними тканинами. Сволок прикрашали декоративною різьбою. В селах Карпат помешкання прикрашала скриня, що була вирізьблена гарними візерунками. Ці візерунки повинні були співпадати із різьбленням дверей, сволока і ліжка. В хаті була піч, яка завжди була в правому чи лівому куті, челюстями повертали до поздовжньої фасадної стіни і тільки на Лемківщині — до вузької причілкової стіни. На Гуцульщині піч облицьовувалася розписними або рельєфними кахлями.
В Карпатському регіоні до тильної частини будинку, а інколи із боків прибудовували вузькі, часто на всю довжину стіни приміщення (притули) для тварин. Вони мали меншу висоту ніж житло, що давало змогу перекривати їх звисом даху будинку, не змінюючи нахилу.
Незважаючи на традиційність, а тому певною мірою консервативність народних форм житла, його оздоблення, сільський інтер’єр безперервно змінювався. І в наш час в багатьох хатах він повністю або частково наближений до міського.
У Карпатському регіоні України популярним є оформлення інтер’єру гостьового номеру в стилі традиційного дерев’яного зрубу-світлиці з «Підвісним» балковим сволоком, що гармоніює з дерев’яними меблями й ліжком сільського ескізу. Ауру аромо- рекреації здатні доповнити пучечки чи віночки з сушених квітів та зела. Ідеальними для забезпечення додаткового комфорту гостей елементами агрооселі є лазня та літня альтанка з мангалом для бенкетів на свіжому повітрі.
Художня кераміка
У розвитку народного мистецтва значна увага приділяється художній кераміці. Саме Коломийська гончарна школа відіграла велику роль у розвитку народної кераміки. її вироби з успіхом демонструвались на художньо-промислових виставках у Відні (1904 p.), Мислєніцах (1904 p.), Кракові (1905 p.). Протягом 1900—1914 pp. розквітає галицький варіант українського національного стилю. Найбільшими успіхами відзначається фірма І. Левинського. В основі творчого методу художників, які працювали на цій фірмі, було творче використання й переосмислення надбань народного мистецтва.
В художньому образі декоративно-вжиткової кераміки відчувається інтерпретація пластичного вирішення, кольорового декору і технології виконання гуцульської кераміки та сокальського гончарного осередку. Важливим внеском у створення облицювальної плитки стала діяльність О. Білоскурського, М. Лукіяновича, які розробили орнаментальні варіанти композицій, що базувалися на мистецькій стилізації гончарства. Одним із перших, хто використав національний колорит в орнаменті облицювальної плитки, був Ю. Лебіщак. Він відкрив у Галичі керамічну майстерню з виготовлення тематичної та орнаментальної плитки, в основу якої були покладені
традиції українського народного розпису. У цьому ж напрямі працював і О. Луш- пинський.
На початку XX ст. починає занепадати народне кахлярство. Воно відроджується на промисловому рівні завдяки зусиллям кахлярського відділу підприємства І. Ле- винського під керівництвом С. Дзбанського, який узяв за основу сюжетно-тематичне вирішення й технологічні прийоми гуцульських кахель, передусім доробок відомого народного майстра О. Бахматюка.
Новим напрямом у створенні кахлів стала орнаментація. В її основу покладено «дерево життя», мотиви з народної вишивки. Елементи народної орнаментики на рельєфних кахляних плитках використовувались у Галичині та на фабриках Коломиї, Галича, Львова. Керамічна фабрика у Львові виготовляла декоративно-ужиткову кераміку. Художники-керамісти О. Білоскурський та М. Лукіянович зверталися до орнаментів вишивки, різьблення на дереві, трансформуючи їх у сюжети для тиражованої кераміки.
Видатною постаттю серед гуцульських керамістів була П. Цвілик із Косова. Її вироби з успіхом експонувались у багатьох країнах світу. На виставці кераміки 1962 р. у Празі твори майстрині були відзначені срібною медаллю. На сьогодні її справу продовжують С. Заячук, Н. Вербівська, О. Вербівська.
В Галичині активно провадилась політика українізації церкви, відбувався цілеспрямований рух за відродження церковного мистецтва, очолюваний митрополитом
A. Шептицьким. Зусиллями таких митців, як О. Лушпинський, Е. Ковач, Т. Обмінсь- кий, було налагоджено виробництво керамічної писанки.
На початку XX ст. у Львові, Коломиї, Косові та інших місцевостях активно почалося виготовлення керамічних ікон. Успішно працювала в цьому напрямі гончарська школа в с. Вікно, організована В. Федоровичем. В архітектурно-виробничих майстернях фірми І. Левинського розроблялися також проекти керамічних кіотів [82, с. 19-26].
Художня обробка дерева
На теренах Карпатського регіону національний стиль, започаткований в архітектурі, охоплює і оформлення інтер’єру. До проектування меблів та вжиткових речей у національному стилі, розробок орнаментів зверталося багато митців: В. Кричевсь- кий, Г. Нарбут, В. Черненко, М. Жук, М. Самокиш, С. Васильківський, О. Сластіон, Д. Шкрібляк та інші.
Чільне місце в художній обробці дерева належить різьбленню. Великого поширення різьблення набуло на Гуцульщині. Місто Косів і навколишні села — Річка, Со- колівка, Яворів та інші — є найвідомішими осередками художньої обробки дерева в Україні. Тут сформувався особливий характер різьблення: чіткість геометричних мотивів, складність композицій, багатство кольорової гами. «Сухе» різьблення іноді підсилювали незначною кількістю інкрустації кольоровим деревом (груша, слива, явір), мідним дротом, різнокольоровим бісером. Часто майстри застосовували інкрустацію з чорного та білого баранячого рогу. Щоб надати більшої пластичності орнаменту, підсилити рельєфність, майстри Гуцульщини вводять декоративні накладки, вставки та ін. Серед майстрів Гуцульщини відоме ім’я талановитого різьбяра
B. Гуза.
Одним із найдавніших способів художнього прикрашення предметів побуту і декоративного оздоблення деталей житлової архітектури на Гуцульщині є художнє випалювання. Техніка його нескладна і серед гірського населення Карпат набула широкого застосування на таких дерев’яних речах, як ложки, миски, діжки, баклаги, міртуки (міри об’єму і ваги), коновки, портретні рамки, черпаки, барильця, сільнички, підвазонки, рогачі. Сюди відносяться і черпаки, дійнички, хлібнички, мас-лобійки, цвіточники, солянки, четвернятка, двійнятка — дерев’яні вироби для кухні або для сервіровки традиційного гуцульського столу — для солі, перцю, для кріплення маленьких серветок тощо.
Художнє випалювання було поширене на предметах домашнього обладнання, особливо меблях — стільцях, столах, мисниках, скринях, шафах для посуду, полицях, а також на сволоках, наличниках вікон та дверей та інші. Випалювання нерідко поєднують з художньою різьбою; це робить предмети винятково художніми і створює дуже приємне враження. Зразки поєднання випалювання з різьбою часто зустрічаються на виробах Ю. Шкрибляка, а також у його синів — Миколи і Василя. Художньому випалюванню по дереву приділяв багато місця в своїй творчій діяльності В. Девдюк.
На жаль, цей чудовий жанр народного мистецтва нині ще не набув широкого застосування, а вжиткові вироби з художнім випалюванням зустрічаються дуже рідко — і тільки як показові експонати на сільськогосподарських виставках у Косові або Станіславі, і зовсім рідко в експозиціях окремих музеїв України. А цей благородний традиційний вид народного мистецтва в сучасних умовах можна легко поновити, розвинути, особливо якщо врахувати технічну нескладність його виконання, застосувати в оздобленні предметів нашого побуту, при виготовленні різноманітних сувенірів, а також як спосіб декоративних прикрас при спорудженні архітектурних об’єктів громадського і культурно-побутового призначення.
У Закарпатській та Львівській областях значного поширення набула техніка аплікації соломою. Нею прикрашали різноманітні побутові вироби, шкатулки, декоративні тарелі. Ця техніка стала основною у творчості художника О. Саєнка. Митець зазначає, що техніка аплікації соломою придатна для створення великих монумен- тально-декоративних панно та оздоблення інтер’єрів.
Художні металеві вироби
Великий художній талант майстрів гуцульської народної творчості набув втілення також у створенні вжитково-побутових виробів із кольорового металу. Техніка художньої обробки металу на Гуцульщині має ще й іншу назву — мосяжництво. Мосяжництво на Гуцульщині було відоме ще з XV ст.
Історично підтверджується, що вже на той час у Коломиї були ковальські та слюсарні цехи. Найбільшого поширення мосяжництво набрало в період XVII—XIX ст. Перші зразки гуцульських художніх металевих виробів дуже близькі як своєю формою, так і технікою виготовлення з художніми виробами часів Київської Русі. Цю спільність ми помічаємо і в принципах побудови традиційних мотивів орнаментального оздоблення, а також у самому асортименті художніх металевих виробів. Про це докладно розповідає І. М. Матасяк у своїй праці «Гуцульські художні металеві вироби», згадуючи про близькість гуцульської металевої підвіски XVIII—XIX ст. до слов’янської підвіски XII—XIII ст. (гуцульські «згарди»), про блискуче металеве мереживо — гуцульські «басмани», схоже на оздоби X—XI ст., про «шелести» гуцулів, подібні до старовинних слов’янських прикрас — намистабубонців, футляри для голок, фігурні кресала, що вживалися ще в X ст. в Київській Русі.
Гуцульським майстрам-мосяжникам з давніх-давен були відомі такі способи художньої обробки кольорових металів, як лиття (або «сипання»), гуцульське кування, «крученка» (кручення або сплетіння кількох тонких дротяних ниток кольорового металу, найчастіше мідних і рідше срібних, або із сплаву міді і срібла), «писання», або своєрідна техніка гравірування, «ритування», «штампування», набивання або вклепування цвяшками з кольорових металів, що мають круглі та широкі головки різного діаметра і товщини, які ще називаються бовтицями, або бобриками, ажурна обробка або вирізування і «жирування» — техніка інкрустації металом по дереву або одним кольором металу по іншому, нерідко інкрустація по металу перламутром, рогом, бісером, кольоровими лаками і навіть каучуком.
Найпоширенішими вжитковими речами, на яких застосовуються металеві художні прикраси, є топірці, келефи, пістолі, рушниці, табівки, порохівниці, згарди, скриньки, барильця, лускоріхи, ножі, персні, пояси (череси), браслети, гребінці та інші. Металеве художнє оздоблення спостерігаємо і в верхньому одязі — в кептарях, кресанях, у взутті (постолах), в орнаментації гудзиків, у поясах тощо.
Найбільшими традиційними центрами художньої обробки металів були окремі гірські села Станіславської і частково Чернівецької областей. Найбільше майстрів- мосяжників було в селах Снідавка, Брустори, Річка, Яворів, Ворохта, Білоберезка, Довгопілля, Красноілів, Жаб’є, Космач (Станіславська область), Вижниця (Чернівецька область). Мосяжні вироби майстрів Луки Дудчака (XIX ст.) і його сина Дмитра Дудчака (1879—1939), Ф. Самокіщука (с. Соколівка), Ю. Кобчука (с. Яворів), Ф. Шкрибляка, В. Девдюка, М. Медвідчука, Ф. Якібюка (1877—1958, с. Снідавка), Івана Дручківа (с. Шепіт), Н. Рибенчука (с. Яворів), Л. Якібюка (с. Снідавка) були відомі не тільки на Гуцульщині.
Художнє ткацтво та килимарство
Виготовлення найпростіших тканин зародилось вже на перших ступенях існування людської спільності. В Карпатах найпоширенішим є виробництво вовняних тканин, з яких шили верхній одяг. Самобутній характер гуцульського народного мистецтва у всій його барвистій повноті набув свого відображення також і в художньому ткацтві та килимарстві, які здавна поширені на Гуцульщині. Зберігаючи загальні національні риси, властиві українському народному килимарському мистецтву, вони мають і свої особливості, типові для Гуцульщини.
Традиції гуцульського ткання виявляються у творчості талановитих ткаль з багатьох гірських сіл, об’єднаних при Косівському художньо виробничому комбінаті. Тут масово тчуть різноманітні узорні ліжники, ліжникові накидки на кріслі, верети, серветки, доріжки для святкового і спеціального вбрання. У них тчуть стрічкові композиції, основні мотиви — скосики, клинці, ромби, розети. У кольоровій гаммі гуцульських тканин переважають насичені теплі барви і підпорядковані їм чорна, зелена та інші.
У Косові у 1922 р. створена художньо-промислова спілка «Гуцульське мистецтво» художником М. Куриленко, завдяки якому килимарство набуло значного розвитку.
Він замовляє проекти килимів у відомих професійних митців: С. Гординського, М. Бутовича, П. Ковжуна, Р. Лісовського, П. Холодного, сестер Кульчицьких. Основною метою митців було вивчення традицій місцевого килимарства та нова їх інтерпретація.
Характерним для гуцульської килимарської орнаментики є додержання точної симетрії і ритму. Рідше зустрічаються килими з рослинними мотивами, проте народні майстри творчо трактують їх також у напрямі геометризованості. Стилізація форм живої природи з наближенням до геометричних форм і створенням з них елементів орнаментики властива майже всім видам народного мистецтва Гуцульщини.
З найдавніших часів гуцульські ткачі і килимарі знали таємниці своєрідної народної технології фарбування природними (передусім рослинними) барвниками, — тому барви орнаментів у гуцульських килимах досить стійкі за хімічним складом і благородні своїми кольорами.
У с. Шешорах на Івано-Франківщині відомі майстрині М. Федорчук, В. Мартищук. Вони продовжують традиції А. Михайлюк, роботи якої стали окрасою Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини.
Провідним осередком ткацтва на Гуцульщині є Косів, що славиться своїми узорними тканинами, передусім веретами. Косівські килимарі продовжують розвивати і удосконалювати нові технічні і художні засоби свого мистецтва. Виконавцями відомих килимів були косівські майстри В. Процюк, Ю. Бович, М. Дмитрук, М. Копчук, В. Феркуняк, А. Пасилюк та інші. Особливо високою художньою і технічною майстерністю у виготовленні гуцульських килимів прославився М. Ю. Ганущак, який досконало засвоїв різну килимову техніку.
Косівські майстри розробили кілька десятків орнаментальних схем, типів килимів, що в народі мають назви: «старий гуцул», «граничник», «колиска», «кучер», «чичер» та інші. Косівські килими мають близько 10—12 відтінків. їм властиве м’яке розфарбування, витримане в теплих гармонійних тонах.
За останні роки художнім ткацтвом захоплюються поодинокі ентузіасти народного мистецтва — в домашніх умовах тчуть художні тканини різноманітного призначення, передусім декоративного. Поширеним видом орнаментального ткання є ліжникарство. Центром виготовлення ліжників є Яворівський район. Художня довершеність ліжника залежить від уміння комбінувати в різних сполученнях прості геометричні елементи, добирати й поєднувати інтенсивні, яскраві кольори, вміло сполучати орнамент із сірим, білим або чорним тлом. Саме це й визначає загальну колірну гаму. Кількість барв у ліжнику обмежена — від трьох до шести-семи. Найдавнішим типом ліжника є поперечносмугастий, у «паси».
Однією з найкращих яворівських ткаль-ліжникарок була Надія Шкрібляк-Король. Її вироби стосовно добору кольорів позначилися високим художнім смаком. Також художньо довершеними є ліжники майстрині Параски Хім’як, яка вийшла з відомої династії народних майстрів Шкрібляків-Корпанюків. У Яворові працюють Василина Калинич, Параска Бучук, дочки заслуженого майстра народної творчості України Юрія Корпанюка — Настя й Василина Хім’як [82, с. 110]
Саме живучість традицій, піднесення свідомості населення є запорукою збереження ткацтва як домашнього промислу і в майбутньому. Добру, позитивну енергетику несе в собі одяг, виконаний у ліжниковій техніці. Таке життя старовинному ткацькому промислу дали майстри Косовського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва.
Народна вишивка
Віддавна широкого застосування в декоративному оздобленні одягу, а також рушників, скатерок, фіранок та інших виробів набула художня вишивка. Народні вишивальниці вживали для художніх виробів не тільки кольорові нитки, але й різнокольоровий бісер, що має також назву пацьорки. Спосіб художнього вишивання бісером з’явився порівняно недавно. Бісер в основному доставлявся із Чехії та з інших країн.
Окрему групу становлять вишивки Гуцульщини. Тут кожний район, навіть село, має своє художнє обличчя, улюблену колірну гаму. Гуцульські вишивки у цілому справляють враження коштовної інкрустації. Кольори завжди підпорядковані якомусь основному, провідному. Внаслідок цього складається чорно-фіолетова гама верховинських вишивок, темно-вишнева — гшстинських, ясно-червона — Яворівських, зелено-голуба з с.Річки. Цікавими є узори, у яких нитки кладуть у двох протилежних напрямках, завдяки чому колір має два різних відтінки. Снятинський одяг прикрашають білим прозорим шитвом, мережками, багатим рослинним візерунком.
Гуцульська вишивка завжди насичена яскравими кольорами, які зустрічаються в барвах навколишньої природи Карпат. Найбільш характерні для гуцульської вишивки кольори — жовті, червоні, оранжеві, зелені, коричневі. Цими кольорами на Гуцульщині уславилась так звана космацька вишивка. Найпоширеніша техніка вишивання — дрібним хрестом або поперечною ниткою, низинка. Кожний мотив орнаменту, як і його окремі елементи, мають назви, що стверджують їх самобутнє походження.
Крім народних майстринь, вишивальниць одягу, на Гуцульщині в системі художніх промислів працювали художники Івано-Франківської фабрики художніх виробів, серед них — Я.Грицишин, Д.Піткевич, М.Попадинець, С.Данилюк. У Косові жила й працювала знаменита майстриня Г.Герасимович, якій одній із перших на Гуцульщині було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України.
Багато років свого життя присвятили благородній справі збирання і збереженню пам’яток художньої культури народного мистецтва Гуцульщини невтомні ентузіасти, подружжя із Косова Зоя Антонівна і Євген Якович Сагайдачні. Відомі за межами Гуцульщини і тематичні художні твори вишивальниць О. Гуцул, В. Марчук та багатьох інших майстрів.
Писанкарство
Писанки є шедевром мініатюрного живопису, згустком орнаментального мистецтва народу. В ній найсильніше виявилася суть духовності, національної культури. Традиції писанкарства виникли в Україні дуже давно. У вісімдесятих роках XIX ст. при розкопах Кривушанської могили археолог Уваров знайшов глиняні яйця. Такі ж яйця у 1908 р. були знайдені при розкопах на Полтавщині. Крім того, вчені порівнювали орнаменти на посудинах, що були знайдені при археологічних розкопах, з найстарішими орнаментами писанок і довели, що звичай розмальовувати писанки походить у нас на Україні ще з передхристиянських часів.
З роду в рід переходить давнє мистецтво писанкарства — ритуального розпису великодніх яєць. Кажуть, писанки помічні на різні випадки життя: їхні знаки — симво-
ли привертають до людей любов, здоров’я і достаток, дають землі — родючість, худобі — плодючість.
У багатьох народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла і тепла, навіть зародком всього Всесвіту. Існують навіть численні варіанти легенд, які пояснюють побутування писанок під час Великодніх свят, пов’язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями. Оригінальний орнамент писанок чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту.
Писанки виготовляли навесні, перед Пасхою, сільські дівчата і жінки, монастирські ченці й іконописці, міські панночки, пекарі. Тому й техніка декорування різнилась. Писанки переважно виготовляли для себе і лише з рідка для продажу на ярмарку. Свячені писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин — від «лихого ока», їх використовували як ліки від деяких захворювань.
За технікою виконання писанки поділяються на «галунки», «крапанки» — з різними кольоровими плямами на тлі чорного, зеленого, або якогось іншого кольору; власне писанки, розписані восковою технікою декоративним орнаментом; «крашанки» — вкриті одним суцільним кольором; «мальованки» — розмальовані вільно пензлем від руки; «скробанки», або «дряпанки».
Саме на Гуцульщині й Покутті українське писанкарство сягнуло найвищого мистецького рівня й глибини філософського світовідображення. Гуцульські писанки характеризуються чіткістю графічного орнаменту, багатством філігранно розроблених геометричних і рослинних мотивів. Так, у селах Соколівка, Річка в сітку дрібних орнаментальних мотивів майстерно вплітаються медальйони зі стилізованим зображенням півника, коня, оленя, баранців, павичів. На писанках Верховинського району можна побачити мотиви народної архітектури, різні сюжетні сцени.
Значна кількість майстрів-писанкарів мешкає в таких центрах, як Шешори, Великий Бичків, Розтоки, Чорний Потік, Усть-Путила. Саме тут виробляють чудові писанки Г. Чонтуляк, М. Джуряк, В. Чепіль, О. Федюк, Г. Богдан, К. Крилюк та інші.
Єдиною в світі культурною установою, де зберігають і експонують твори писанко- вого розпису є музей «Писанка»». Музей «Писанка» як відділ Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття, виокремився у 1987 р. Експозиція музею «Писанка» знайомить з багатотисячолітньою історією писанкарства, з різноманітними техніками її розпису та розмаїттям орнаментальних мотивів української писанки.
Сирна іграшка
Виготовлення фігурок із сиру — різновид народної творчості Карпатського краю. Він поширений там, де є спеціальний сир будз. Будз має дуже високу пластичність, здатність розтягуватися на тонкі нитки. Сирну масу витягують на тоненькі ниточки, зв’язують вузликами, скручують і прикрашають ними фігурки тварин.
Цікава технологія виготовлення сирних фігурок. Підігрівають молоко, заправляють його молочним квасом — кисляком, добутим із шлунка теляти. Коли молоко звурдиться, сироватку зливають. Лишається біла, подібна до гутаперчі маса. Саме з неї і роблять іграшки. Виготовляють коня, вершника, сідло, рушницю, потім усе тоненькими нитками щільно прив’язують і з’єднують воєдино. Коли фігурка готова, її опускають у холодний соляний розчин, потім підсушують на печі й іноді підфарбо-
вують, розписують за допомогою загостреної палички дрібними геометричними узорами — низками цяточок, хрестиків, кружечків.
Вміння робити іграшки з сиру передається від покоління до покоління, вимагає великої фантазії та творчої винахідливості. Основними осередками цього виду народного мистецтва є села Брустурів і Річка Косівського району Івано-Франківської області. Відомі роботи М. Матійчук, М. Кошевко, П. Пітеляк та інших. Вони продовжують традиції славнозвісної іграшкарки Юстини Якіб’юк [82, с. 132].
Народна побутова обрядовість
Етнографічні матеріали свідчать, що в усіх місцевостях Карпат значна увага приділялась побутовій обрядовості. Сімейні звичаї та обряди становлять вагомий підрозділ традиційно-побутової культури народу. Вони мають глибоке гуманістичне спрямування, ідею утвердження високого морально-етичного статусу сім’ї, ролі і значення в ній людини. Багатство архаїчних елементів і локальних різновидів та варіантів засвідчують давнину походження народної сімейно-побутової обрядовості, її популярність і стійкість. Найбільш поширеними звичаями в Карпатському туристичному регіоні є проводи на полонину, гуцульське весілля та релігійні календарні свята, зокрема, Різдво з новорічно-різдвяними колядками та щедрівками (у т. ч. «Василя», «Водохреща», «Маланки», гуцульська «Розколяда») та Великдень (Пасха) з великодніми гаївками.
Проводи на полонину
Великим святом для місцевих жителів є проводи гуцульських пастухів на віддалені гірські пасовища — полонини для випасу худоби. Найбільш яскраво його відзначають у Микулиничі. Вихід на полонину відбувається в травні і триває до вересня. Умови життя пастухів на полонині важкі: у високогір’ї часті холоди, два з трьох днів — дощові, нерідко серед літа випадає сніг. Життя гуцульських пастухів характеризують бринза, трембіта і ватра. Трембіта — найбільший духовий музичний інструмент (4м) у вигляді конічної дерев’яної труби без бокових отворів, використовується для подачі сигналів про важливу подію в селі. Діапазон трембіти — до 2,5 октав, чутність звуку — понад 10 км. Під полонинські наспіви ватаг запалює вогнище — ватру, а парубки танцюють гуцульський ритуальний чоловічий танець «Аркан» з маленькими топірцями в руках. Вівчарі пригощають усіх бажаючих будзом і вурдою. Завершуються проводи святковим концертом.
Гуцульське весілля
Навіть сьогодні гуцули дотримуються своїх традицій проведення гуцульського весілля. Вони й досі вдягаються у національний одяг, прикрашають своїх коней. В день весілля нареченого і наречену супроводжують бояри, дружби, дружки, світилки, свати, старости. Весілля повне веселих і жалібних пісень, танців, ігор, забав, жартів, дотепів. Жодне весілля не обходиться без короваю чи калачів, вишиваних чи тканих рушників, букетів, чіпляються на одяг гостей і гільця чи деревця. Весілля намагались справляти до Великого посту. Найпершою ознакою на Гуцульщині, коли приходили свати, було «давати рушники», що традиційно означало готуватися до весілля. Закріпленням шлюбу було і є «стати на рушник». За давнім звичаєм, найкращі калачі дарують молодим на вишиванім рушнику, з побажанням, щоб їхнє життя було заможним і красивим. До церкви молодята їхали на конях.
Різдво на Гуцульщині
Приготування до Різдва на Гуцульщині починається заздалегідь. За давньою традицією із обжинкових снопів виплітають деревце — «Дідуха», в якому за повір’ям замешкували душі дідів-прадідів, опікунів дому. Господині вранці 6 січня запалюють «живий вогонь» в печі з дванадцяти полін і готують дванадцять ритуальних пісних страв. Серед страв Святої Вечері на першому місці стоїть кутя — варена пшениця з медом, маком та горіхами. Деякі дослідники народних звичаїв вважають, що кутя — це відголосок давніх братолюбних столів, які влаштовували у дні поховання мучеників за Христову віру. Пшениця як зерно щороку оживає, тому є символом вічності, а мед — це символ вічного шастя праведників у небі.
На Різдво, 7 січня, розпочинаються справжні різдвяні коляди. Гуцули відвідують своїх родичів та друзів, ходять з вертепами від села до села. Більшість людей цими днями їздять на санах з кіньми та дзвониками. Через 7 днів після Різдва, 14 січня, святкують Старий Новий Рік, 18 січня постять цілий день, 19 січня святкують Водохреща або «Йордан». Вечеряють тоді, коли з’явиться перша зірка на небі.
Чарівна краса природи, історія Карпатського туристичного регіону дають можливість усім національностям, які проживають на його території, розвивати власне мистецтво. Одяг, вишивка, орнамент, збереження і дотримання народних традицій прадідів — доказ великої любові до національного мистецтва. Тому регіон має чим пишатись, оскільки таке багатство народної творчості, яке має цей край, — велика цінність.
Художня творчість
В загальному розвитку культури Карпатського регіону велике місце здобула народна художня творчість. В оточенні мальовничої природи Карпат у багатьох гірських районах Станіславської, Закарпатської і Чернівецької областей здавна живуть і працюють народні майстри-різьбарі, гончарі, ткачі, килимарі, вишивальниці та інші.
Історія розвитку народного мистецтва Карпатського регіону сягає в сиву давнину. Разом з розвитком будівельної справи поширювалися і різноманітні способи обробки дерева, теслярство, столярство, бондарство, ложкарство, токарство. Бажання прикрасити предмети домашнього побуту викликалось всезростаючими естетичними потребами, що є характерним доказом розвитку художньої культури народу. Це стверджується великим поширенням в архітектурі, на предметах домашнього побуту, на господарських речах таких декоративних прикрас, як різьба по дереву та випалювання. До того ж, природні запаси гончарних глин поблизу Коломиї, Косова, Кут, Яремче стали базою для розвитку такого традиційного народного промислу, як гончарство (відома в історії косівська, пістинська і кутська кераміка).
Гірський рельєф Карпат мало придатний для хліборобства. Тому населення здавна займалося тут скотарством і особливо вівчарством. Це давало основу для розвитку кустарного виробництва вовняних виробів. Особливе місце належало ткацтву, пізніше килимарству і кушнірству та іншим виробам із шкіри. З давніх часів гуцули виготовляли ткацькі верети, ліжники, хідники (доріжки) та інші вироби, що були дуже поширені в домашньому побуті населення Карпатського регіону. На Гуцульщині, насамперед у гірських районах Карпат, поширились також художні металеві вироби, гравірування по металу, литво, ковка.
Народна архітектура
Народна архітектура є однією із важливих складових частин матеріальної культури. Сільські поселення розвивалися під впливом комплексу факторів: особливості географічного середовища, етнічні традиції, умови соціально-економічного розвитку, господарських занять населення і т. д.
Для сільських поселень характерним є безсистемне планування. Залежно від типу розселення виділяють два варіанти безсистемних поселень: з розсіяно-гніздовою забудовою (характерне для Гуцульщини) та зі скупченою. Перший варіант має вигляд
поселень, двори якого розташовані на значній відстані один від одного. На Бойківщині та Лемківщині побутував ланцюговий тип поселення. Селянські поселення розміщувались обабіч дороги чи річки. Від основного ланцюга дворів відходило декілька дрібних гілок, що розташовувалися вздовж нижньої течії притоки основної річки. Основна увага при будівництві садиби приділялась розміщенню житлового будинку, причому бік його з найбільшою кількістю віконних прорізів повинен був орієнтуватися на південні румби. В Карпатах враховувався такий важливий фактор, як рівень води під час повені. Орієнтація будинків значно впливала на їх розташування стосовно вулиці, хоча в горах основним фактором розташування будинку був рельєф. Якщо у вузькій долині потік чи річка текли близько гори, житло розташовувалось на тому боці потоку, де був широкий простір, — тоді між потоком та дворами утворювалася дорога.
На Україні існувало три форми забудови дворів: вільний, зімкнутий і замкнутий. У гуцулів замкнуті чотирикутні будинки, куди входили житлові приміщення називалися хата у брамах, брами, гражда, хата з граждою, причому з тильного та обох торцевих боків були холодні прибудови, часто під низькозвисаючим дахом. Зімкнутий тип забудови двору має однорядні або видовжені - Г-подібні, П-подібні варіанти. Наприклад, найпоширенішим варіантом на Бойківщині було: хата + сіни + комора + + стайня + стодола + шопа. А на Лемківщині: хата + сіни + комора + стодола + стайня. У Старому Самборі і Дрогобичі будинки з поздовжньою орієнтацією складались у плані з комори-кухні-хліва-возівні або конюшні. З боку будівлі паралельно до житлових і господарських споруд, розміщується возівня-сіни, або просто коридор.
Житло часто огороджувалось. У Карпатах бідніше населення ставило паркани (загорожі із «штахетника»), пліт з ліщини, плетений горизонтально. Бойківські садиби мали огорожі із кругляків під дашками, покритою соломою, драницями, гонтами. А ось шляхетські садиби огороджувалися частоколами, навіть кам’яними мурами.
Вигляд гуцульської хати, на противагу її внутрішньому оформленню, був стриманий і суворий. Перед входом до хати, вздовж фронтальної стіни гуцули завжди влаштовували піддашки або ганки. Житлові будинки мали чотирисхилі дахи, їх нахил коливався від ЗО до 60 градусів. Бойківські ж хати були чіткими, гармонійно пропорційними. Дахи — стрімкі і високі. Висота видимого зовні зрубу до даху коливається в межах відношення 1:2,5 — 1—3,5.
У містечках часто зустрічались кругові навіси — продовження дахів, що підтримувалися стовпами галерей. Ця форма широко застосовувалась у культовій архітектурі Карпат протягом сторіч і була успадкована міськими будівельниками. Звідси прийшли й аркові форми галерей. Містечко не залишалось поза впливами архітектурних стилів кам’яної архітектури XVII—XVIII ст. Тут з’явились барокові високі заломлені дахи з фігурними слуховими віконницями.
Розміри будівлі на Лемківщині та її складових частин такі ж самі, як на Бойківщині. Дахи Лемківських хат дещо нижчі від бойківських. Зруб декоративний, глиною або вапном. У східній Лемківщині вдавалися до багатоколірного декору зовнішніх стін.
безпечити тепловий режим, шви стін законопачували мохом, а потім обмазували розчином із глини і вапна. Інколи в старих дерев’яних будівлях Карпат стіни комор з’єднувалися із зрубами хати за допомогою стовпів, які одночасно служили одвірками. Хоча деревини не вистачало, бідне населення Закарпаття споруджували хату із глиняних вальків.
В оздобленні інтер’єру житла велику роль відіграє оформлення стін і стелі. На Гуцульщині та Бойківщині стіни та стелі не штукатурили і не білили: балки зрубу і стеля мали природний колір дерева, прикрашений різьбленням по дереву та декоративними тканинами. Сволок прикрашали декоративною різьбою. В селах Карпат помешкання прикрашала скриня, що була вирізьблена гарними візерунками. Ці візерунки повинні були співпадати із різьбленням дверей, сволока і ліжка. В хаті була піч, яка завжди була в правому чи лівому куті, челюстями повертали до поздовжньої фасадної стіни і тільки на Лемківщині — до вузької причілкової стіни. На Гуцульщині піч облицьовувалася розписними або рельєфними кахлями.
В Карпатському регіоні до тильної частини будинку, а інколи із боків прибудовували вузькі, часто на всю довжину стіни приміщення (притули) для тварин. Вони мали меншу висоту ніж житло, що давало змогу перекривати їх звисом даху будинку, не змінюючи нахилу.
Незважаючи на традиційність, а тому певною мірою консервативність народних форм житла, його оздоблення, сільський інтер’єр безперервно змінювався. І в наш час в багатьох хатах він повністю або частково наближений до міського.
У Карпатському регіоні України популярним є оформлення інтер’єру гостьового номеру в стилі традиційного дерев’яного зрубу-світлиці з «Підвісним» балковим сволоком, що гармоніює з дерев’яними меблями й ліжком сільського ескізу. Ауру аромо- рекреації здатні доповнити пучечки чи віночки з сушених квітів та зела. Ідеальними для забезпечення додаткового комфорту гостей елементами агрооселі є лазня та літня альтанка з мангалом для бенкетів на свіжому повітрі.
Художня кераміка
У розвитку народного мистецтва значна увага приділяється художній кераміці. Саме Коломийська гончарна школа відіграла велику роль у розвитку народної кераміки. її вироби з успіхом демонструвались на художньо-промислових виставках у Відні (1904 p.), Мислєніцах (1904 p.), Кракові (1905 p.). Протягом 1900—1914 pp. розквітає галицький варіант українського національного стилю. Найбільшими успіхами відзначається фірма І. Левинського. В основі творчого методу художників, які працювали на цій фірмі, було творче використання й переосмислення надбань народного мистецтва.
В художньому образі декоративно-вжиткової кераміки відчувається інтерпретація пластичного вирішення, кольорового декору і технології виконання гуцульської кераміки та сокальського гончарного осередку. Важливим внеском у створення облицювальної плитки стала діяльність О. Білоскурського, М. Лукіяновича, які розробили орнаментальні варіанти композицій, що базувалися на мистецькій стилізації гончарства. Одним із перших, хто використав національний колорит в орнаменті облицювальної плитки, був Ю. Лебіщак. Він відкрив у Галичі керамічну майстерню з виготовлення тематичної та орнаментальної плитки, в основу якої були покладені
традиції українського народного розпису. У цьому ж напрямі працював і О. Луш- пинський.
Новим напрямом у створенні кахлів стала орнаментація. В її основу покладено «дерево життя», мотиви з народної вишивки. Елементи народної орнаментики на рельєфних кахляних плитках використовувались у Галичині та на фабриках Коломиї, Галича, Львова. Керамічна фабрика у Львові виготовляла декоративно-ужиткову кераміку. Художники-керамісти О. Білоскурський та М. Лукіянович зверталися до орнаментів вишивки, різьблення на дереві, трансформуючи їх у сюжети для тиражованої кераміки.
Видатною постаттю серед гуцульських керамістів була П. Цвілик із Косова. Її вироби з успіхом експонувались у багатьох країнах світу. На виставці кераміки 1962 р. у Празі твори майстрині були відзначені срібною медаллю. На сьогодні її справу продовжують С. Заячук, Н. Вербівська, О. Вербівська.
В Галичині активно провадилась політика українізації церкви, відбувався цілеспрямований рух за відродження церковного мистецтва, очолюваний митрополитом
A. Шептицьким. Зусиллями таких митців, як О. Лушпинський, Е. Ковач, Т. Обмінсь- кий, було налагоджено виробництво керамічної писанки.
На початку XX ст. у Львові, Коломиї, Косові та інших місцевостях активно почалося виготовлення керамічних ікон. Успішно працювала в цьому напрямі гончарська школа в с. Вікно, організована В. Федоровичем. В архітектурно-виробничих майстернях фірми І. Левинського розроблялися також проекти керамічних кіотів [82, с. 19-26].
Художня обробка дерева
На теренах Карпатського регіону національний стиль, започаткований в архітектурі, охоплює і оформлення інтер’єру. До проектування меблів та вжиткових речей у національному стилі, розробок орнаментів зверталося багато митців: В. Кричевсь- кий, Г. Нарбут, В. Черненко, М. Жук, М. Самокиш, С. Васильківський, О. Сластіон, Д. Шкрібляк та інші.
Чільне місце в художній обробці дерева належить різьбленню. Великого поширення різьблення набуло на Гуцульщині. Місто Косів і навколишні села — Річка, Со- колівка, Яворів та інші — є найвідомішими осередками художньої обробки дерева в Україні. Тут сформувався особливий характер різьблення: чіткість геометричних мотивів, складність композицій, багатство кольорової гами. «Сухе» різьблення іноді підсилювали незначною кількістю інкрустації кольоровим деревом (груша, слива, явір), мідним дротом, різнокольоровим бісером. Часто майстри застосовували інкрустацію з чорного та білого баранячого рогу. Щоб надати більшої пластичності орнаменту, підсилити рельєфність, майстри Гуцульщини вводять декоративні накладки, вставки та ін. Серед майстрів Гуцульщини відоме ім’я талановитого різьбяра
B. Гуза.
Одним із найдавніших способів художнього прикрашення предметів побуту і декоративного оздоблення деталей житлової архітектури на Гуцульщині є художнє випалювання. Техніка його нескладна і серед гірського населення Карпат набула широкого застосування на таких дерев’яних речах, як ложки, миски, діжки, баклаги, міртуки (міри об’єму і ваги), коновки, портретні рамки, черпаки, барильця, сільнички, підвазонки, рогачі. Сюди відносяться і черпаки, дійнички, хлібнички, мас-лобійки, цвіточники, солянки, четвернятка, двійнятка — дерев’яні вироби для кухні або для сервіровки традиційного гуцульського столу — для солі, перцю, для кріплення маленьких серветок тощо.
Художнє випалювання було поширене на предметах домашнього обладнання, особливо меблях — стільцях, столах, мисниках, скринях, шафах для посуду, полицях, а також на сволоках, наличниках вікон та дверей та інші. Випалювання нерідко поєднують з художньою різьбою; це робить предмети винятково художніми і створює дуже приємне враження. Зразки поєднання випалювання з різьбою часто зустрічаються на виробах Ю. Шкрибляка, а також у його синів — Миколи і Василя. Художньому випалюванню по дереву приділяв багато місця в своїй творчій діяльності В. Девдюк.
На жаль, цей чудовий жанр народного мистецтва нині ще не набув широкого застосування, а вжиткові вироби з художнім випалюванням зустрічаються дуже рідко — і тільки як показові експонати на сільськогосподарських виставках у Косові або Станіславі, і зовсім рідко в експозиціях окремих музеїв України. А цей благородний традиційний вид народного мистецтва в сучасних умовах можна легко поновити, розвинути, особливо якщо врахувати технічну нескладність його виконання, застосувати в оздобленні предметів нашого побуту, при виготовленні різноманітних сувенірів, а також як спосіб декоративних прикрас при спорудженні архітектурних об’єктів громадського і культурно-побутового призначення.
У Закарпатській та Львівській областях значного поширення набула техніка аплікації соломою. Нею прикрашали різноманітні побутові вироби, шкатулки, декоративні тарелі. Ця техніка стала основною у творчості художника О. Саєнка. Митець зазначає, що техніка аплікації соломою придатна для створення великих монумен- тально-декоративних панно та оздоблення інтер’єрів.
Художні металеві вироби
Великий художній талант майстрів гуцульської народної творчості набув втілення також у створенні вжитково-побутових виробів із кольорового металу. Техніка художньої обробки металу на Гуцульщині має ще й іншу назву — мосяжництво. Мосяжництво на Гуцульщині було відоме ще з XV ст.
Історично підтверджується, що вже на той час у Коломиї були ковальські та слюсарні цехи. Найбільшого поширення мосяжництво набрало в період XVII—XIX ст. Перші зразки гуцульських художніх металевих виробів дуже близькі як своєю формою, так і технікою виготовлення з художніми виробами часів Київської Русі. Цю спільність ми помічаємо і в принципах побудови традиційних мотивів орнаментального оздоблення, а також у самому асортименті художніх металевих виробів. Про це докладно розповідає І. М. Матасяк у своїй праці «Гуцульські художні металеві вироби», згадуючи про близькість гуцульської металевої підвіски XVIII—XIX ст. до слов’янської підвіски XII—XIII ст. (гуцульські «згарди»), про блискуче металеве мереживо — гуцульські «басмани», схоже на оздоби X—XI ст., про «шелести» гуцулів, подібні до старовинних слов’янських прикрас — намистабубонців, футляри для голок, фігурні кресала, що вживалися ще в X ст. в Київській Русі.
Гуцульським майстрам-мосяжникам з давніх-давен були відомі такі способи художньої обробки кольорових металів, як лиття (або «сипання»), гуцульське кування, «крученка» (кручення або сплетіння кількох тонких дротяних ниток кольорового металу, найчастіше мідних і рідше срібних, або із сплаву міді і срібла), «писання», або своєрідна техніка гравірування, «ритування», «штампування», набивання або вклепування цвяшками з кольорових металів, що мають круглі та широкі головки різного діаметра і товщини, які ще називаються бовтицями, або бобриками, ажурна обробка або вирізування і «жирування» — техніка інкрустації металом по дереву або одним кольором металу по іншому, нерідко інкрустація по металу перламутром, рогом, бісером, кольоровими лаками і навіть каучуком.
Найпоширенішими вжитковими речами, на яких застосовуються металеві художні прикраси, є топірці, келефи, пістолі, рушниці, табівки, порохівниці, згарди, скриньки, барильця, лускоріхи, ножі, персні, пояси (череси), браслети, гребінці та інші. Металеве художнє оздоблення спостерігаємо і в верхньому одязі — в кептарях, кресанях, у взутті (постолах), в орнаментації гудзиків, у поясах тощо.
Найбільшими традиційними центрами художньої обробки металів були окремі гірські села Станіславської і частково Чернівецької областей. Найбільше майстрів- мосяжників було в селах Снідавка, Брустори, Річка, Яворів, Ворохта, Білоберезка, Довгопілля, Красноілів, Жаб’є, Космач (Станіславська область), Вижниця (Чернівецька область). Мосяжні вироби майстрів Луки Дудчака (XIX ст.) і його сина Дмитра Дудчака (1879—1939), Ф. Самокіщука (с. Соколівка), Ю. Кобчука (с. Яворів), Ф. Шкрибляка, В. Девдюка, М. Медвідчука, Ф. Якібюка (1877—1958, с. Снідавка), Івана Дручківа (с. Шепіт), Н. Рибенчука (с. Яворів), Л. Якібюка (с. Снідавка) були відомі не тільки на Гуцульщині.
Художнє ткацтво та килимарство
Виготовлення найпростіших тканин зародилось вже на перших ступенях існування людської спільності. В Карпатах найпоширенішим є виробництво вовняних тканин, з яких шили верхній одяг. Самобутній характер гуцульського народного мистецтва у всій його барвистій повноті набув свого відображення також і в художньому ткацтві та килимарстві, які здавна поширені на Гуцульщині. Зберігаючи загальні національні риси, властиві українському народному килимарському мистецтву, вони мають і свої особливості, типові для Гуцульщини.
Традиції гуцульського ткання виявляються у творчості талановитих ткаль з багатьох гірських сіл, об’єднаних при Косівському художньо виробничому комбінаті. Тут масово тчуть різноманітні узорні ліжники, ліжникові накидки на кріслі, верети, серветки, доріжки для святкового і спеціального вбрання. У них тчуть стрічкові композиції, основні мотиви — скосики, клинці, ромби, розети. У кольоровій гаммі гуцульських тканин переважають насичені теплі барви і підпорядковані їм чорна, зелена та інші.
У Косові у 1922 р. створена художньо-промислова спілка «Гуцульське мистецтво» художником М. Куриленко, завдяки якому килимарство набуло значного розвитку.
Він замовляє проекти килимів у відомих професійних митців: С. Гординського, М. Бутовича, П. Ковжуна, Р. Лісовського, П. Холодного, сестер Кульчицьких. Основною метою митців було вивчення традицій місцевого килимарства та нова їх інтерпретація.
Характерним для гуцульської килимарської орнаментики є додержання точної симетрії і ритму. Рідше зустрічаються килими з рослинними мотивами, проте народні майстри творчо трактують їх також у напрямі геометризованості. Стилізація форм живої природи з наближенням до геометричних форм і створенням з них елементів орнаментики властива майже всім видам народного мистецтва Гуцульщини.
З найдавніших часів гуцульські ткачі і килимарі знали таємниці своєрідної народної технології фарбування природними (передусім рослинними) барвниками, — тому барви орнаментів у гуцульських килимах досить стійкі за хімічним складом і благородні своїми кольорами.
У с. Шешорах на Івано-Франківщині відомі майстрині М. Федорчук, В. Мартищук. Вони продовжують традиції А. Михайлюк, роботи якої стали окрасою Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини.
Провідним осередком ткацтва на Гуцульщині є Косів, що славиться своїми узорними тканинами, передусім веретами. Косівські килимарі продовжують розвивати і удосконалювати нові технічні і художні засоби свого мистецтва. Виконавцями відомих килимів були косівські майстри В. Процюк, Ю. Бович, М. Дмитрук, М. Копчук, В. Феркуняк, А. Пасилюк та інші. Особливо високою художньою і технічною майстерністю у виготовленні гуцульських килимів прославився М. Ю. Ганущак, який досконало засвоїв різну килимову техніку.
Косівські майстри розробили кілька десятків орнаментальних схем, типів килимів, що в народі мають назви: «старий гуцул», «граничник», «колиска», «кучер», «чичер» та інші. Косівські килими мають близько 10—12 відтінків. їм властиве м’яке розфарбування, витримане в теплих гармонійних тонах.
За останні роки художнім ткацтвом захоплюються поодинокі ентузіасти народного мистецтва — в домашніх умовах тчуть художні тканини різноманітного призначення, передусім декоративного. Поширеним видом орнаментального ткання є ліжникарство. Центром виготовлення ліжників є Яворівський район. Художня довершеність ліжника залежить від уміння комбінувати в різних сполученнях прості геометричні елементи, добирати й поєднувати інтенсивні, яскраві кольори, вміло сполучати орнамент із сірим, білим або чорним тлом. Саме це й визначає загальну колірну гаму. Кількість барв у ліжнику обмежена — від трьох до шести-семи. Найдавнішим типом ліжника є поперечносмугастий, у «паси».
Однією з найкращих яворівських ткаль-ліжникарок була Надія Шкрібляк-Король. Її вироби стосовно добору кольорів позначилися високим художнім смаком. Також художньо довершеними є ліжники майстрині Параски Хім’як, яка вийшла з відомої династії народних майстрів Шкрібляків-Корпанюків. У Яворові працюють Василина Калинич, Параска Бучук, дочки заслуженого майстра народної творчості України Юрія Корпанюка — Настя й Василина Хім’як [82, с. 110]
Саме живучість традицій, піднесення свідомості населення є запорукою збереження ткацтва як домашнього промислу і в майбутньому. Добру, позитивну енергетику несе в собі одяг, виконаний у ліжниковій техніці. Таке життя старовинному ткацькому промислу дали майстри Косовського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва.
Народна вишивка
Віддавна широкого застосування в декоративному оздобленні одягу, а також рушників, скатерок, фіранок та інших виробів набула художня вишивка. Народні вишивальниці вживали для художніх виробів не тільки кольорові нитки, але й різнокольоровий бісер, що має також назву пацьорки. Спосіб художнього вишивання бісером з’явився порівняно недавно. Бісер в основному доставлявся із Чехії та з інших країн.
Окрему групу становлять вишивки Гуцульщини. Тут кожний район, навіть село, має своє художнє обличчя, улюблену колірну гаму. Гуцульські вишивки у цілому справляють враження коштовної інкрустації. Кольори завжди підпорядковані якомусь основному, провідному. Внаслідок цього складається чорно-фіолетова гама верховинських вишивок, темно-вишнева — гшстинських, ясно-червона — Яворівських, зелено-голуба з с.Річки. Цікавими є узори, у яких нитки кладуть у двох протилежних напрямках, завдяки чому колір має два різних відтінки. Снятинський одяг прикрашають білим прозорим шитвом, мережками, багатим рослинним візерунком.
Гуцульська вишивка завжди насичена яскравими кольорами, які зустрічаються в барвах навколишньої природи Карпат. Найбільш характерні для гуцульської вишивки кольори — жовті, червоні, оранжеві, зелені, коричневі. Цими кольорами на Гуцульщині уславилась так звана космацька вишивка. Найпоширеніша техніка вишивання — дрібним хрестом або поперечною ниткою, низинка. Кожний мотив орнаменту, як і його окремі елементи, мають назви, що стверджують їх самобутнє походження.
Крім народних майстринь, вишивальниць одягу, на Гуцульщині в системі художніх промислів працювали художники Івано-Франківської фабрики художніх виробів, серед них — Я.Грицишин, Д.Піткевич, М.Попадинець, С.Данилюк. У Косові жила й працювала знаменита майстриня Г.Герасимович, якій одній із перших на Гуцульщині було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України.
Багато років свого життя присвятили благородній справі збирання і збереженню пам’яток художньої культури народного мистецтва Гуцульщини невтомні ентузіасти, подружжя із Косова Зоя Антонівна і Євген Якович Сагайдачні. Відомі за межами Гуцульщини і тематичні художні твори вишивальниць О. Гуцул, В. Марчук та багатьох інших майстрів.
Писанкарство
Писанки є шедевром мініатюрного живопису, згустком орнаментального мистецтва народу. В ній найсильніше виявилася суть духовності, національної культури. Традиції писанкарства виникли в Україні дуже давно. У вісімдесятих роках XIX ст. при розкопах Кривушанської могили археолог Уваров знайшов глиняні яйця. Такі ж яйця у 1908 р. були знайдені при розкопах на Полтавщині. Крім того, вчені порівнювали орнаменти на посудинах, що були знайдені при археологічних розкопах, з найстарішими орнаментами писанок і довели, що звичай розмальовувати писанки походить у нас на Україні ще з передхристиянських часів.
З роду в рід переходить давнє мистецтво писанкарства — ритуального розпису великодніх яєць. Кажуть, писанки помічні на різні випадки життя: їхні знаки — симво-
ли привертають до людей любов, здоров’я і достаток, дають землі — родючість, худобі — плодючість.
У багатьох народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла і тепла, навіть зародком всього Всесвіту. Існують навіть численні варіанти легенд, які пояснюють побутування писанок під час Великодніх свят, пов’язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями. Оригінальний орнамент писанок чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту.
Писанки виготовляли навесні, перед Пасхою, сільські дівчата і жінки, монастирські ченці й іконописці, міські панночки, пекарі. Тому й техніка декорування різнилась. Писанки переважно виготовляли для себе і лише з рідка для продажу на ярмарку. Свячені писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин — від «лихого ока», їх використовували як ліки від деяких захворювань.
За технікою виконання писанки поділяються на «галунки», «крапанки» — з різними кольоровими плямами на тлі чорного, зеленого, або якогось іншого кольору; власне писанки, розписані восковою технікою декоративним орнаментом; «крашанки» — вкриті одним суцільним кольором; «мальованки» — розмальовані вільно пензлем від руки; «скробанки», або «дряпанки».
Саме на Гуцульщині й Покутті українське писанкарство сягнуло найвищого мистецького рівня й глибини філософського світовідображення. Гуцульські писанки характеризуються чіткістю графічного орнаменту, багатством філігранно розроблених геометричних і рослинних мотивів. Так, у селах Соколівка, Річка в сітку дрібних орнаментальних мотивів майстерно вплітаються медальйони зі стилізованим зображенням півника, коня, оленя, баранців, павичів. На писанках Верховинського району можна побачити мотиви народної архітектури, різні сюжетні сцени.
Значна кількість майстрів-писанкарів мешкає в таких центрах, як Шешори, Великий Бичків, Розтоки, Чорний Потік, Усть-Путила. Саме тут виробляють чудові писанки Г. Чонтуляк, М. Джуряк, В. Чепіль, О. Федюк, Г. Богдан, К. Крилюк та інші.
Єдиною в світі культурною установою, де зберігають і експонують твори писанко- вого розпису є музей «Писанка»». Музей «Писанка» як відділ Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття, виокремився у 1987 р. Експозиція музею «Писанка» знайомить з багатотисячолітньою історією писанкарства, з різноманітними техніками її розпису та розмаїттям орнаментальних мотивів української писанки.
Сирна іграшка
Виготовлення фігурок із сиру — різновид народної творчості Карпатського краю. Він поширений там, де є спеціальний сир будз. Будз має дуже високу пластичність, здатність розтягуватися на тонкі нитки. Сирну масу витягують на тоненькі ниточки, зв’язують вузликами, скручують і прикрашають ними фігурки тварин.
Цікава технологія виготовлення сирних фігурок. Підігрівають молоко, заправляють його молочним квасом — кисляком, добутим із шлунка теляти. Коли молоко звурдиться, сироватку зливають. Лишається біла, подібна до гутаперчі маса. Саме з неї і роблять іграшки. Виготовляють коня, вершника, сідло, рушницю, потім усе тоненькими нитками щільно прив’язують і з’єднують воєдино. Коли фігурка готова, її опускають у холодний соляний розчин, потім підсушують на печі й іноді підфарбо-
вують, розписують за допомогою загостреної палички дрібними геометричними узорами — низками цяточок, хрестиків, кружечків.
Вміння робити іграшки з сиру передається від покоління до покоління, вимагає великої фантазії та творчої винахідливості. Основними осередками цього виду народного мистецтва є села Брустурів і Річка Косівського району Івано-Франківської області. Відомі роботи М. Матійчук, М. Кошевко, П. Пітеляк та інших. Вони продовжують традиції славнозвісної іграшкарки Юстини Якіб’юк [82, с. 132].
Народна побутова обрядовість
Етнографічні матеріали свідчать, що в усіх місцевостях Карпат значна увага приділялась побутовій обрядовості. Сімейні звичаї та обряди становлять вагомий підрозділ традиційно-побутової культури народу. Вони мають глибоке гуманістичне спрямування, ідею утвердження високого морально-етичного статусу сім’ї, ролі і значення в ній людини. Багатство архаїчних елементів і локальних різновидів та варіантів засвідчують давнину походження народної сімейно-побутової обрядовості, її популярність і стійкість. Найбільш поширеними звичаями в Карпатському туристичному регіоні є проводи на полонину, гуцульське весілля та релігійні календарні свята, зокрема, Різдво з новорічно-різдвяними колядками та щедрівками (у т. ч. «Василя», «Водохреща», «Маланки», гуцульська «Розколяда») та Великдень (Пасха) з великодніми гаївками.
Проводи на полонину
Великим святом для місцевих жителів є проводи гуцульських пастухів на віддалені гірські пасовища — полонини для випасу худоби. Найбільш яскраво його відзначають у Микулиничі. Вихід на полонину відбувається в травні і триває до вересня. Умови життя пастухів на полонині важкі: у високогір’ї часті холоди, два з трьох днів — дощові, нерідко серед літа випадає сніг. Життя гуцульських пастухів характеризують бринза, трембіта і ватра. Трембіта — найбільший духовий музичний інструмент (4м) у вигляді конічної дерев’яної труби без бокових отворів, використовується для подачі сигналів про важливу подію в селі. Діапазон трембіти — до 2,5 октав, чутність звуку — понад 10 км. Під полонинські наспіви ватаг запалює вогнище — ватру, а парубки танцюють гуцульський ритуальний чоловічий танець «Аркан» з маленькими топірцями в руках. Вівчарі пригощають усіх бажаючих будзом і вурдою. Завершуються проводи святковим концертом.
Гуцульське весілля
Навіть сьогодні гуцули дотримуються своїх традицій проведення гуцульського весілля. Вони й досі вдягаються у національний одяг, прикрашають своїх коней. В день весілля нареченого і наречену супроводжують бояри, дружби, дружки, світилки, свати, старости. Весілля повне веселих і жалібних пісень, танців, ігор, забав, жартів, дотепів. Жодне весілля не обходиться без короваю чи калачів, вишиваних чи тканих рушників, букетів, чіпляються на одяг гостей і гільця чи деревця. Весілля намагались справляти до Великого посту. Найпершою ознакою на Гуцульщині, коли приходили свати, було «давати рушники», що традиційно означало готуватися до весілля. Закріпленням шлюбу було і є «стати на рушник». За давнім звичаєм, найкращі калачі дарують молодим на вишиванім рушнику, з побажанням, щоб їхнє життя було заможним і красивим. До церкви молодята їхали на конях.
Різдво на Гуцульщині
Приготування до Різдва на Гуцульщині починається заздалегідь. За давньою традицією із обжинкових снопів виплітають деревце — «Дідуха», в якому за повір’ям замешкували душі дідів-прадідів, опікунів дому. Господині вранці 6 січня запалюють «живий вогонь» в печі з дванадцяти полін і готують дванадцять ритуальних пісних страв. Серед страв Святої Вечері на першому місці стоїть кутя — варена пшениця з медом, маком та горіхами. Деякі дослідники народних звичаїв вважають, що кутя — це відголосок давніх братолюбних столів, які влаштовували у дні поховання мучеників за Христову віру. Пшениця як зерно щороку оживає, тому є символом вічності, а мед — це символ вічного шастя праведників у небі.
На Різдво, 7 січня, розпочинаються справжні різдвяні коляди. Гуцули відвідують своїх родичів та друзів, ходять з вертепами від села до села. Більшість людей цими днями їздять на санах з кіньми та дзвониками. Через 7 днів після Різдва, 14 січня, святкують Старий Новий Рік, 18 січня постять цілий день, 19 січня святкують Водохреща або «Йордан». Вечеряють тоді, коли з’явиться перша зірка на небі.