Лужанська Т. Ю., Махлинець С. С., Тебляшкіна Л. І. Сільський туризм: історія, сьогодення та перспективи: Навчальний посібник./ За редакцією д. г. н., професора Волошина І. М. - К.: Кондор, 2008. — 385 с.
3.1. Етапність розвитку та критерії районування Карпатського регіону за відмінностями туристичного продукту сільського туризму
На сьогодні важливо враховувати природні, історичні, геополітичні, економічні особливості регіонів для ефективного вибору та оптимальних стратегій територіального розвитку. В Україні фактично є два регіони, умови яких дозволяють забезпечити процес задоволення суспільних потреб в сфері туризму, а саме: Чорноморсько-Азовський та Карпатський регіон. На фоні перевантаження першого і зростаючому попиті, Карпати виступають фактично єдиною територією, яка може реалізувати незадоволений попит населення на оздоровлення і відпочинок.
Природно-ресурсний та історико-культурний потенціал Карпатського регіону в поєднанні з вигідним географічним положенням в центрі Європи є достатньо вагомою передумовою розвитку індустрії відпочинку, орієнтованою як на внутрішнього споживача, так і на обслуговування іноземного контингенту.
На сьогодні Карпатський туристичний регіон, з огляду на своє унікальне рекреаційно-географічне положення на східному прикордонні Європейського Союзу, розробляє масштабні маркетингово-інформаційну та інфраструктурно-інвестиційну стратегії, спрямовані на перетворення краю в один із основних осередків стійкого туризму та збереження природної етнокультурної спадщини на Європейському континенті.
Для соціально-економічного розвитку Карпатського регіону туризм має виключно важливе значення. Це обумовлено, перш за все, особливим статусом Карпат як охоронних територій, що створює стійку базу для довгострокового та стабільного розвитку туризму. Тому важливо на державному рівні сформувати стратегію розвитку туристської індустрії в Карпатах з врахуванням економіко-екологічних та політичних факторів — і на цій основі розробити детальний план розвитку усього регіону.
Згідно рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам — членам цієї організації №R (95) 10 «О политике в области развития устойчивого туризма на охраняемых территориях» зазначається, що стійкий туризм слід розглядати як засіб розвитку соціально-економічного потенціалу регіонів і сприяє розумінню громадянами Європи того, що охоронні території володіють унікальним природним і культурним надбанням, яке повинно бути збережено для теперішнього та майбутніх поколінь. Це підтверджує, що тільки наявність балансу між економічними інтересами місцевого
населення, яке пов’язане з туризмом, і допустимим навантаженням на навколишнє середовище дозволяє говорити про вірний вибір стратегії розвитку туристської індустрії як в кожному окремому гірському селі, так і в Карпатському регіоні в цілому. При цьому стійкий туризм формує у населення велику соціальну відповідальність, виконання зобов’язань по відношенню до природного середовища і етнокультурному надбанню, а також намічає залучення місцевого населення у всі процеси, що пов’язані з управлінням туристичною діяльністю.
У розвитку сільського туризму в Карпатському регіоні науковці виділяють три основні етапи:
1. «Літниськовий» етап — (середина XIX — середина XX ст.).
2. Етап розбудови приватного сектора у рекреаційних зонах (60-80-ті pp. XX ст.).
3. Етап становлення сільського туризму як самостійної галузі.
У Західній Україні витоки організованого відпочинку на селі сягають початку XIX ст. Першими, хто досліджував питання організації такого виду туризму в Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті, були члени «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. У другій половині XIX ст. досліджували свій край, вивчали фольклор та захоплювалися подорожами до сільської місцевості члени різних молодіжних організацій, українська інтелігенція.
У кінці XIX ст. у Науковому товаристві імені Т. Шевченка у Львові була створена етноірафічна комісія, активними учасниками якої стали Іван Франко, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса та інші.
Відпочинок у сільській місцевості в Карпатському регіоні з кінця XIX до середини XX ст. дістав назву «літниський». В цей період міські мешканці перебували у сільських оселях на тривалий час (кілька тижнів, місяць), переважно влітку. Місцями для відпочинку найчастіше обиралися території з мальовничими ландшафтами - височини Розточчя й Опілля, низькогір’я Сколівських Бескидів і Стрийсько-Сянської верховини, Чорногора, Покуття, Рахівські гори, Буковинські Карпати. Відпочиваючих найбільше приваблювали атракційні місця — це різні річки, озера, значні лісові масиви, а також лікувальні джерела. Під час відпочинку в сільській місцевості селяни забезпечували відпочиваючих проживанням, харчуванням, надавали допомогу в організації відпочинку.
Літниська, як окрема форма рекреації, синтезувала кілька напрямків туризму: власне відпочинковий, оздоровчий, пізнавальний, а також активний. Це була досить поширена форма відпочинку, як правило, сімейного, й охоплювала села поблизу доріг та залізничних станцій з мальовничими місцевостями та оздоровчими ресурсами.
Традиції «літниськ» почали зникати після Другої світової війни, коли Карпатський регіон у його сучасних межах ввійшов до складу Української РСР, хоча ще навіть у 1960-х pp. ці традиції залишалася популярними серед мешканців великих міст — Львова, Дрогобича, Станіслава.
З середини 1960-х до 1980-х pp. у колишніх літниськових селах і місцевостях почалося формування модерної рекреаційної інфраструктури. У Передкарпатті, Карпатах й Закарпатті зводилися численні курортно-оздоровчі комплекси (Трускавець, Моршин, Свалява, Східниця тощо), туристичні бази, гірськолижні комплекси, які від початку свого функціонування вабили значну кількість людей для відпочинку та лікування, а також занять активними видами туризму.
Саме сільський туризм з’явився після того, як селяни почали облаштовувати своє житло для рекреаційних потреб шляхом збільшення кількості помешкань, кращого облаштування технічної інфраструктури. Новий етап розвитку сільського туризму в Україні та у Карпатському регіоні, зокрема, розпочався з другої половини 1990-х pp. і пов’язаний з його організаційним становленням як виду туристичної діяльності на селі.
Нині в Україні сформувався офіційний підхід до окреслення Карпатського туристичного регіону, що враховує:
— природно-ландшафтні особливості регіону;
— етнокультурні особливості;
— сучасні особливості адміністративно-територіального устрою земель регіону;
— спільність історичного розвитку від найдавніших часів до другої третини XX ст.;
— остаточного включення земель регіону до складу Української республіки;
— ментальне відчуття спорідненості населення та однакову систему життєвих стереотипів і цінностей;
— прикордонне політико- і транспортно-географічне положення;
— подібні проблеми трансформації господарського комплексу в сучасних макро- економічних умовах.
Перші три з названих чинників склали основу, на підставі якої у 1999 р. було прийнято рішення про інтеграцію державних, громадських і підприємницьких зусиль Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської і Чернівецької областей з метою розбудови цілісного рекреаційно-туристичного комплексу Карпатського регіону.
Карпатський регіон займає загальну площу 56,6 тис. км2 (9,4 % території України), де проживає близько 6,5 млн. чоловік, дає 22 % доходів від туризму в Україні. На підставі багатосторонньої угоди між цими областями їхні спільні інтереси в сфері туризму почала представляти спеціально створена інституція — Рада з туризму Карпатського регіону. Нині до Ради долучилася також Тернопільська область та близько 150 закладів туристичної інфраструктури (музеїв, установ освіти, готелів та пансіонатів, туристичних, транспортних та страхових компаній).
У гірських районах чотирьох Карпатських областей проживає близько 1,3 млн. чоловік, тобто близько 20 % усього населення. З них третина — на висоті 500 м і вище. Гори створюють специфічні умови проживання та господарювання, особливо у сільському господарстві. Тому гостро стоїть питання зайнятості населення, і як результат — низький рівень матеріального добробуту жителів гір. Стабілізації цих та інших негативних процесів за рахунок розширення сфер зайнятості, розвитку інфраструктури сприятиме саме сільський туризм з відповідним сервісом та організацією обслуговування.
Серед міжнародних програм особливе місце посідає Карпатська конвенція 2003 p., основна мета якої — бути інструментом сприяння стійкому розвитку регіону шляхом узгодження місцевого розвитку з природоохоронними інтересами, зокрема, через стабільний розвиток туризму. Реалізація відповідних програм також сприятиме, на думку фахівців, покращанню «туристичного» інвестиційного клімату в Карпатському регіоні, а це — використання кредитних ліній, грантів міжнародних фінансових організацій; використання міжнародних програм для малого та середнього бізнесу.
Серед виконаних проектів слід відзначити: налагодження співпраці між громадськістю та туристичною галуззю, сприяння розвитку туризму шляхом поширення інформації про туристичний бізнес через видання квартального бюлетеня Ради (Карпатський Фонд); видання туристичного путівника про Карпатський регіон (Фонд Євразія); підтримка польсько-української співпраці у галузі туризму «Пізнаймо свого сусіда»; створення регіонального туристично-інформаційного центру (Фонд Євразія); створення інституційного середовища для відкриття нових перспектив сталого розвитку сільських громад Яремче у партнерстві із Асоціацією економічного розвитку Івано-Франківщини (Карпатський Фонд); регіональна туристична ініціатива (PAUCI); розширення бізнес-можливостей розвитку музейної справи в Західній Україні у партнерстві із Регіональним туристично-інформаційним центром (Фонд Євразія).
В рамках проекту PAUCI «Туристичний потенціал Західної України» досліджувався відпочинок в агрооселях Українських Карпат. До основних рекомендованих об’єктів сільського туризму віднесено:
1) «Гуцульське село» в смт. Косові (Івано-Франківська область) представленням традиційної сільської архітектури;
2) «Бойківське село» на Дрогобиччині (Львівська область) з відтворенням традиційних господарських та житлових будівель;
3) «Гуцульський гостинний двір» у Татарові (Івано-Франківська область) з традиційними національними стравами;
4) винні підвали і ресторани у низовинних районах Закарпатської області;
5) котеджова забудова у народному стилі на Сколівщині та Яремчанщині;
6) музеї народних промислів та школи традиційних ремесел (Рахівщина, Ко- сівщина).
На сьогодні Карпатський туристичний регіон розробляє різні програми, спрямовані на перетворення краю в один з основних осередків сільського туризму.
Здійснений SWOT- аналіз сільського туризму в Карпатському регіоні, дає підстави для таких узагальнень:
(S) Сильні сторони Карпатського регіону як території, сприятливої для розвитку сільського туризму:
— переважно чисте та безпечне довкілля;
— гарні краєвиди, багаті флора та фауна;
— наявність річок, гір, озер, лісів;
— багатство історико-культурних пам’яток;
— незначна ціна на проживання та харчування;
— значна кількість індивідуальних операторів, що традиційно приймають гостей;
— збережені сільські традиції;
— гостинність населення.
(W) Слабкі сторони Карпатського регіону, що можуть заважати розвитку сільського туризму:
— низька якість нічліжної бази;
— проблеми з водопостачанням;
— відсутність достатньої практичної туристичної інформації про регіон;
— незнання господарями декілька іноземних мов;
— не надто привабливий імідж території в очах іноземців;
— відсутність розвиненої системи резервування місць;
— слабке знакування туристичних атракцш та маршрутів;
— недостатньо розвинута інфраструктура.
(О) Загрози, які перешкоджатимуть розвиткові сільського туризму, які треба попередити:
— значний рівень безробіття створює основу для збільшення злочинності, що буде відлякувати потенційних туристів;
— суперництво та відсутність координації між різними організаціями, що займаються промоцією сільського туризму, заважає впровадженню єдиних стратегічних цілей розвитку даного виду туризму в регіоні;
— відсутність політичної стабільності та закону «Про сільський туризм» заважає організації відпочинку на селі.
(Т) Потенційні можливості та вигоди від розвитку сільського туризму в регіоні:
— розвиток сільського туризму значно збільшить доходи селян, що поліпшить економічний розвиток карпатських сіл;
— збільшиться зайнятість сільського населення, особливо жінок;
— приїзд туристів сприятиме більшому піклуванню, а відтак, кращому збереженню культурно-історичних пам’яток регіону;
— будуть створюватися нові робочі місця в сфері обслуговування, медицини, транспортній мережі, які зможуть надати роботу і випускникам вищих навчальних закладів. [185, с. 259—260].
Спільними рисами турпродукту всіх сільських районів Карпатського регіону є можливість поєднувати (комбінувати) власне відпочинок у сільській оселі з цілою низкою занять спортивним та екологічним туризмом. Розквіт сільського відпочинку має відбуватися при активній співпраці з рекреаційними природно-заповідними установами регіону.
Система заповідних територій Українських Карпат складається з:
— єдиного у світі Тристороннього Біосферного Заповідника «Східні Карпати» (Польща-Словаччина-Україна), українська частина якого складається з «Ужанського» національного парку, який безпосередньо межує із словацьким національним парком «Полонини» та польським «Бещади» та регіонального ландшафтного парку «Надсянський», який є безпосереднім сусідом польського регіонального ландшафтного парку «Долина Сяну». Таке територіальне положення парків дозволило сформувати унікальний екологічний комплекс, що забезпечує збереження та відтворення природного біорізноманіття та репрезентативності класичних карпатських ландшафтів;
— державного заповідника «Горгани» — оригінальна система гірських хребтів, розташована в південно-західній частині Івано-Франківської області у фізико-географічному районі Довбушанських Горган — найнедоступнішій високогірній і кам’янистій його частині;
— Вижницького НПП, створеного у 1995 р. на площі 7928,4 га з метою охорони низькогірних ландшафтів Буковинських Карпат;
— НПП «Синевир», створеного у 1989 р. на площі 40 400 тис. га, де знаходиться найкоштовніша «перлина» Українських Карпат — озеро Синевир;
— НПП «Сколівські Бескиди», створеного у 1999 р. на площі 35—684 га;
— НПП «Карпатський», створеного у 1980 р. на площі 50,3 тис. га.
Якщо розглянути інтенсивність і сезонний характер агротуристичного руху в регіоні, то за цим критерієм можна чітко виділити кілька характерних субширотно-орографічних зон. Зокрема, найбільші відмінності мають, з одного боку, височинні та передгірні території, з іншого, власне гірські райони.
Згідно з результатами дослідження туристично-інформаційного центру Карпатського регіону (2006 р.) найвищий рейтинг серед респондентів має сільський туризм — 76,0%, оздоровчий туризм — 71,0% та гірськолижний туризм — 68,0%. Більше половини респондентів віддають перевагу турам містами Західної України — 52,0% та культурно-історичному туризму — 51,0%. Причому 22,0% опитаних громадян вирушили б у подорож містами Західної України влітку, 13,0% — весною, 12,5% — восени та 4,5% — взимку. Найбільший попит має Яремчанський регіон — 59,4% респондентів, 17,5% опитаних вказали на Карпатський регіон в цілому. У Закарпатській області респонденти надають перевагу екскурсіям на Синевірське озеро — 69,0% та по замках — 63,5%. В Івано-Франківській області — до Манявського водоспаду і скиту - 55,0%. У Чернівецькій області опитані громадяни найбільше хотіли побувати у замках і фортецях — 66,5% та печерах Буковини — 46,0%. У Львівській області — у замках і фортецях — 75,5%.
Області Карпатського регіону також активно використовують допомогу міжнародних фондів для підтримки розвитку сільського туризму. Так, у 1999—2001 pp. у краї реалізовано проект TASIC «Підтримка місцевого розвитку та туризму Карпатського регіону» (вартість інвестиційного проекту склала 1,5 млн. євро). А впродовж 2002—2004 pp. завершилася реалізація нового масштабного проекту TASIC «Збереження навколишнього середовища та розвиток сільського зеленого та екотуризму» (вартість проекту становила 1,4 млн. євро).
Типовим прикладом організації сільського туризму як галузі виступає досвід відновлення традицій сільського туризму на Жовківському Розточчі (Львівщина). Організаційну структуру Жовківського осередку складають: регіональний організа- тор-координатор, організатори сільського туризму з числа представників сільради, вчителів та краєзнавців, а також власники агроосель. [185, с. 160].
Відпочинок у Карпатських горах у системі сільського туризму доречно позиціонувати за такими напрямками: «Смерекова хата», «Гірське перевесло», «Карпатська орхідея», «Червона рута», «Сніданок за замовленням на зеленому ґанку», «Веселка на перевалі», «Карпатський водоспад». Ці ідеї можуть бути втілені у вигляді буклетів, художньо ілюстрованих листівок рекламного спрямування.
Споживчий продукт сільського туризму у кожній окремо взятій місцевості має свої відмінності, зумовлені особливостями природного й етнографічного середовища сільського розселення регіону, а також характером його сучасної адміністративно-громадської самоорганізації. Тому районування Карпатського регіону за рівнем розвитку та відмінностями турпродукту сільського туризму було здійснено з урахуванням таких критеріїв:
— природно-географічного поділу регіону;
— етнографічного (історико-культурного) поділу регіону;
— адміністративно-територіального (а отже, й інфраструктурно-господарського) поділу регіону.
Природно-географічний поділ регіону — це виокремлення в його межах природних районів з відмінною геолого-геоморфологічною будовою, рельєфом, мікрокліматом і біоценотичною структурою. Ландшафтний принцип диференціації Карпатського району передбачає поділ його на рівнинну, передгірську і гірську зони, а в їх межах — на окремі ландшафтні райони (Мале Полісся, Розточчя, Стрийсько-Сянська Верховина, Мармароський масив тощо).
Карпатська гірська система простягається гігантською дугою (близько 1500 км) від околиць м. Братіслави на заході (Словаччина) до Залізних воріт на південному сході (Румунія) і з трьох боків оточує Середньодунайську низовину. Загальна площа Карпат - становить 188 тис. км2. Це середньовисокі гори, найвищі масиви не перевищують 2500 м. У північно-західній частині ширина Карпат становить 240 км, у південно-західній досягає 340 км, а в північно-східній (Українські Карпати) звужується до 100—120 км.
За географічним положенням, орографією хребтів, ландшафтною структурою, мезокліматичними особливостями, біотичною структурою Карпати поділяють на Західні, Східні та Південні.
Західні Карпати знаходяться на території Словаччини, Чехії, Польщі і, частково, Угорщини. Центральним масивом їх є Високі Татри з максимальними для всіх Карпат висотами. Тут найвища точка Карпатської дуги — г. Герлаховскі-Штіт (2663 м).
Східні Карпати складаються із Східних Бескидів (Словаччина, Польща), Українських Карпат (Україна) і Молдово-Семиградських Карпат (Румунія). Найвищий масив Східних Карпат — Роднянські Альпи (пік — г. Петрос, 2305 м). В українській частині Східних Карпат найвищим масивом є Чорногірський хребет з г. Говерлою.
Південні Карпати (їх ще називають Трансільванські Альпи) розлогими масивами субмеридіально тягнуться територією Румунії. Вершини хребтів сягають понад 2500 м.
Закінчується Карпатська гірська система Банатськими горами, які підступають до самого Дунаю (каньйон Залізні ворота), який відділяє Карпати від Бал ганських гір.
У межах України довжина Карпат від верхів’їв р. Сяну (на західному кордоні держави) до витоків р. Сучави (на румунському прикордонні) становить 280 км. На них припадає 10,3 % (24 тис. км2) площі всієї Карпатської дуги і 3,5 % території України. Простягаються вони з північного-заходу на південний-схід майже на 280 км при середній ширині близько 100 км.
Загалом у межах України Карпати поділяють на: зовнішні (Скибові), куди входять Бескиди, Горгани і Покутсько-Буковинські Карпати; центральні, або Верховинські; внутрішні, або Полонинсько-Чорногірські.
Середня висота Українських Карпат становить 1000 м. Найвищими вершинами Українських Карпат є: г. Говерла — 2061 м, г. Ребра — 2046 м, г. Піп Іван — 2026 м, г. Петрос — 2020 м. Усі вони розташовані в межах найвищого масиву Українських Карпат — у Чорногірському хребті, який простягається територією Івано-Франківської та Закарпатської областей на 40 км між долинами річок Чорної Тиси, Білої Тиси та Чорного Черемошу.
До того ж, Карпатські букові ліси стали першим природним об’єктом України, що потрапив до реєстру ЮНЕСКО. Цей список налічує 166 пам’яток природи, серед яких тепер будуть і букові ліси України та Словаччини. Ці насадження містяться
в десяти заповідниках і простягаються на 185 км,. від рахівськихдо словацьких гір - Буковських верхів. Тут збереглася правічна недоторкана природа.
Територію Карпатського регіону за кліматом поділяють на шість вертикальних грунтово-кліматичних полів: Передкарпатське і Закарпатське передгір’я, Закар натська низина, гірські лісолучні райони, полонинна (субальпійська) та надполонинна (альпійська) частина території [111, с. 59]. Клімат Українських Карпат помірно-континентальний. Гори і передгір'я надмірно зволожуються, річні суми опадів у передгір’ях 800—1000 мм, а в горах 1500—1600 мм. По мірі підняття у гори температура повітря знижується, а кількість опадів збільшується. Взимку на хребтах випадає значна кількість снігу (товщина снігового покриву буває до 300 см), що подекуди призволить до снігових зсувів та лавин. В Українських Карпатах проявляється вертикальна поясність природних компонентів і ландшафтів. До 400—500 м розкинутий передгірний пояс з буково-дубовими, буковими, буково-грабовими лісами. Низькогірний пояс піднімається до 1000—1200 м. Тут ростуть високостовбурні букові, мішані буково-смерекові, ялиново-смерекові ліси. Середньогірний пояс дося- іас висоти 1200—1500 м, тут переважають ялинові та ялиново-смерекові ліси. Вище, у субальпійському поясі (1500 м і вище), ростуть чагарники з гірської сосни, чорної вільхи, ялівцю, схили вкриті гірськими луками.
В Карпатському регіоні зосереджено 9,7% природно-ресурсного потенціалу держави (в грошовому обчисленні), зокрема: мінеральних ресурсів — 4,1%, водних 20, земельних — 6,2, лісових — 33,7, рекреаційних — 18,9 і фауністичних — 3%. Щодо територіальної диференціації природно-ресурсного потенціалу (грн./га), то інтегральний індекс його становить 1,04 (в Україна 1,00). Район дефіцитний за мінеральними і фауністичними ресурсами.
Як зазначає Д. М. Стеченко. з огляду на нерівномірне розміщення рекреаційних ресурсів і, насамперед, природно-ресурсної бази, у Карпатському регіоні виділяють три райони: Прикарпатський і Закарпатський курортно-оздоровчі та Гірсько-Карпатський туристсько-оздоровчий. [180 , с. 147].
На сьогодні, коли природа вичерпала свій асиміляційний потенціал, для організації ряду виробництв надзвичайно привабливими є місцевості з невисоким рівнем антропогенного забруднення довкілля (АЗД). Карпати мають значний по- іспціал для розвитку різних видів туризму. Мальовничі ландшафти, рельєф створюють сприятливі умови для короткотривалого відпочинку. Карпати не мають альтернативи на Україні щодо розвитку гірськолижного спорту на рівні світових стандартів. Тому з метою приваблення у гірські райони Українських Карпат туристів, які ставлять високі вимоги до чистоти навколишнього природного середовища, необхідно зосередити зусилля на створенні відповідної інфраструктури та підготовки кадрів.
У Карпатському регіоні найвідомішими агрорекреаційними вузлами є Славський па Львівщині, Яремчанський на Івано-Франківшині, Вижнипький на Буковині. ( валявський на Закарпатті. Агрорекреаційні центри та райони якісно відрізняються колоритом організації дозвілля на селі. Наприклад, етнографічну мозаїку Карпатською регіону утворюють самобутні Косівщина, Яремчаншина, Покуття. Сколівшина, Іурківщина, Рахівіцина тощо.
Якщо розглянути інтенсивність і сезоннии характер агротуристичного руху в регіоні, то за цим критерієм також можна чітко виділити кілька характерних субши- ротно-орографічних зон. Зокрема, найбільші відмінності мають, з одного боку, височинні та передгірні території, з іншого, власне гірські райони.
Найактивніше рівнинні терени (Мале Полісся, Розточчя, Опілля, Гологори, Вороняки, Передкарпаття, Хотинська височина тощо) відвідуються у літній період. Це пов’язано з часом масових відпусток і канікулярного дозвілля дітей і студентської молоді, а також з «піком» масовості вікендового відпочинку. Саме у цей час максимально задіяна нічліжна і гастрономічна база рівнинних районів регіону. Другий максимум відвідуваності цих територій припадає на перехідні сезони: весняний і осінній. Весною це пов’язано з пожвавленням приміського вікендового агроекотуризму, восени — з пожвавленням інтересу мешканців міст до традиційних збиральницьких промислів українського народу (заготівля лісових ягід і грибів).
Натомість, гірські території регіону мають два різко виражені «піки» відвідуваності. Перший припадає на зимовий період, коли Карпати приваблюють гостей лижними трасами, різдвяною обрядовістю, веселими народними гуляннями, красою справжньої зими, яку не вдається відчути у містах. Другий максимум триває з другої декади червня до кінця серпня — період наймасовіших відпусток і активного гірського туризму (пішохідного, велосипедного і кінного), пізнавальних екотуристичних мандрівок, просто відпочинку посеред величі зелених карпатських краєвидів.
Майбутня соціально-економічна модель Карпат має бути економічно вигідною для України і екологічно сумісною з прилеглими територіями сусідніх країн. Природа Карпат у порівнянні з іншими регіонами зазнала менших втрат і в багатьох місцях зберегла свій первісний стан, а для різних форм відпочинку і туризму це дуже важливо. Проте, враховуючи винятково важливе кліматичне і воднорегулююче значення Карпат як для України, так і для сусідніх Європейських держав, гостро стоїть питання збереження унікальної природи цього краю.
Карпати є географічним центром Європи, а в природному відношенні — унікальна природна гірсько-лісова екосистема, яка займає 37,0 тис. км2, або 6,1 % від усієї території країни. Це своєрідні «легені», де формуються три чверті стоків Дністра, Прута, Тиси та інших великих європейських рік. Найціннішим природним ресурсом регіону є ліс, який займає особливе місце. Це найдосконаліший природний комплекс, який продукує понад 20 тисяч видів продукції. Він є регулятором клімату, має незамінне водо- і грунтозахисне значення, є місцем рекреації, туризму, оздоровлення людей.
У природознавчому відношенні Карпати завжди становили значний інтерес для дослідників різних профілів. Дослідження А. Златника, А. Гілітцера, В. Шафера, Б. Павловського, Є. Лавренко, П. Погребняка, М. Котова, Ю. Третяка, В. Комендара, С. Стойка, С. Харкевича, В. Чопика дозволили не тільки відродити сітку карпатських заповідників і пам’яток природи, але й доповнити її цікавими у флористичному та лісівничому відношенні об’єктами. Ідеї комплексного вивчення карпатської природи та опрацювання спільних міждержавних природоохоронних заходів висловлювались багатьма вченими, зокрема, К. Доміном, А. Златником, В. Шафером, М. Поповим та іншими.
Як зазначає С. С. Стойко, особливість природно-історичних умов гірських систем і зв’язана з нею біолого-екологічна, фіто- і зоогеографічна чи природоохоронна тематика вивчення флори і фауни накладає певну специфіку й на організацію тут природоохоронних заходів, і в першу чергу на визначення заповідних та охоронних ділянок. [203, с. 14].
Багата і різноманітна зелена скарбниця Карпат. Тільки флора вищих спорових і квіткових рослин налічує понад дві тисячі видів. Найбільшу цінність мають судинні квіткові рослини — дерева, чагарники, трав’яні рослини, яких налічується близько півтори тисячі видів. Все це — природні ресурси харчових продуктів, лікарської і технічної сировини. Майже 350 видів дикоростучих рослин мають лікувальне значення і широко застосовуються в народній медицині (дещо більше 200 видів офіційно визнані медициною). Близько 20 видів рослин містять дубильні речовини і 18 видів — барвники.
Карпатські ліси багаті на рослини з декоративними квітами. Це — білосніжні підсніжники, голубі проліски, білі і жовті анемони, фіолетові печіночниці і шафрани, пахучі конвалії. Багато рослин дають плоди високих смакових якостей. Це — суниця, чорниця, цілюща брусниця, духмяна малина, ожина тощо. Важливе лікувальне і харчове значення мають плоди «цариці квітів» — шипшини, нареченої лісу — горобини, червоної калини та інших.
Хребетних тварин в Карпатському регіоні нараховується 435 видів. Широко представлені тут всі основні класи тварин: ссавці, птахи, плазуни, земноводні. Проте окрасою лісів є ссавці і птахи. Ссавців у Карпатах 74 види, що становить майже 77% складу ссавців України. Серед них є парнокопитні, комахоїдні, гризуни, рукокрилі і, безперечно, хижаки. [188, с. 31].
Етнографічне районування — це поділ території на локальні культурно-побутові ареали сільського розселення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені особливостями природного середовища, генезису та подальшого історичного розвитку кожної розселенсько-етнографічної групи. Етнографічний принцип диференціації Карпатського району передбачає його поділ на рівнинну (поліщуки, галичани, підкарпатські русини) і передгірсько-гірську зони (лемки, бойки, гуцули), а в їх межах — на окремі етнографічні й історичні райони (Мале Полісся, Розточчя, Рогатинщина, Покуття, Буковина тощо).
Карпатський етнографічний район поділяються на три основні частини: Прикарпаття, власне Карпати та Закарпаття. Навіть протягом тривалого часу, перебуваючи у складі різних держав, українці берегли свою етнокультуру, хоча й не уникли деяких взаємовпливів із словаками, угорцями та поляками. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських.
У Карпатському регіоні виділяється три етнографічні групи — лемки, бойки, гуцули. Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном (Сяном) — Попра-дом, у Великоберезнянському та Перечинському районах на Закарпатті. Перші згадки про них у писемних джерелах з’являються в VI ст.
Важливою особливістю географії атрактивних ресурсів Карпат є те, що місця з найвищим рівнем атрактивності знаходяться в межах відомих етнографічних районів. Так, на сході Закарпатської області спостерігається найвищий за сумарною
атрактивністю Рахівський район, який належить до Гуцульщини. На півночі Закарпаття другі за сумарною атрактивністю Воловецький та Міжгірський райони, належать до Бойківщини. Лемки — найзахідніша етнічна група українського народу, яка споконвіку становила у Бескидах територіальний клин (довжиною — 140 і шириною — 20—50 км) між поляками з півночі і словаками з півдня, з рядом півостровів та островів.
В історичних документах вони, як і решта українського населення, виступили під назвою «русини». Як такі, вони входили до сфери впливу Київської Русі та Велико моравської держави. На початку XI ст. їх територію завоювала Угорщина. Тоді були спроби створити на завойованій території «Руське князівство». Від 1340 р. Лемківщину завоював король Казимир і до 1772 р. вона була складовою частиною Польщі. Саме в цей період виникла переважна більшість лемківських (руських) сіл. їх засновниками були пастухи, що гнали стада овець і корів зі сходу — з території нинішньої України. Оскільки вони поселилися на підставі т.зв. «волоського права», тому і всю колонізацію в науці прийнято називати волоською. У середині XVI ст. сформувалася і сучасна лемківська говірка, типовим знаком якої є постійний наголос (на другому складі від кінця) та сполучник «лем» (замість загальноукраїнського «лише»).
У середньовіччі серед лемків поширився опришківський рух. Імена таких опришків, як Головатий, Савка, Баюс були відомі далеко за межами Лемківщини. Наперекір територіальній ізольованості від України, карпатські лемки весь час утримували духовні зв’язки із своєю первісною батьківщиною. Про це свідчать церковні книжки та ікони, які на Лемківщину весь час масово завозилися з України. Лемківщина дала світові визначних вчених, письменників, політиків. Був між ними і перший ректор Петербурзького університету Михайло Балудянський, професор кількох університетів Петро Лодій, автор першого підручника педагогіки «Народна педагогія» Олександр Духнович, інсцитний маляр Никифор Криницький, поет Богдан Ігор Антонич та багато інших.
Культура лемків Пряшівщини у післявоєнний період розвивалася у сприятливіших умовах. Вже у 1944 р. у Пряшеві було засновано Українську Народну Раду, у 1946 р. — професійний Український Національний театр, пізніше було засновано Культурний союз українських трудящих, українські школи всіх типів. Всі ці установи у значній мірі орієнтувалися на плекання регіональної лемківської культури. 3- поміж лемків виросли такі письменники, як Іван Мацинський, Федір Лазарик, Михайло Шмайда, Степан Гостиняк та інші. Кілька з них — Іван Жак, Іван Киндя, Юс- тина Матяшовська, Юрко Колинчак та інші — писали і друкували свої твори виключно лемківською говіркою.
Однак справжньою катастрофою для лемків були 1946—1947 pp., коли польська влада вирішила ліквідувати лемків як етнічну групу українського народу. Кількома ешелонами їх було відправлено в Україну, а тих, які відмовилися «добровільно» залишити рідні землі, в рамках горезвісної акції «Вісла» було виселено у приморські області Польщі на так звані «землі одзискані».
У 1959 р. польські лемки заснували власну секцію при Українському Суспільно- культурному товаристві у Варшаві. При тижневику «Наше слово» створили окремий додаток «Лемківське слово», в якому публікували матеріали лемківською говіркою.
Переважали матеріали фольклорно-етнографічного характеру. На своїх ісконних землях організували музично-співацькі колективи. Краєзнавець Федір Гоч в с. Зинд- ранова у своєму спадковому обійсті заснував величавий Музей лемківської культури, Ярослав Полянський — хор «Журавлі», Ярослав Трохановський — колектив «Лемко- вина» тощо. [148, с. 32—35]. Слід відзначити, що й сьогодні лемки намагаються зберегти свою національну та етнічну самобутність, свою лемківську українську душу.
Бойківщина охоплює найбільшу територію українських Карпат: від річки Сян у Польщі через Турківський, Сколівський, Самбірський, Дрогобицький район Львівщини до Долинського, Рожнятинського та Надвірнянського районів Івано-Фран- ківської області. Сюди належить також значна частина Закарпаття: Великоберез- нянський, Воловецький та Міжгірський райони. Деякі дослідники до Бойківщини зараховують навіть Сваляву і Хуст. «Руська трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Ва- гилевич та Яків Головацький — вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н.е. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н.е. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що в басейнах рік Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип’яті, Дніпра, в Криму є пам’ятки кельтського походження.
Бойки — найбільш закриті з українських горян, мало себе популяризують. В радянські часи були закриті бойківські музеї, припинився вихід часописів, які популяризували бойківську самобутність. Саме слово «бойко» отримало негативне забарвлення.
У с. Турка, найменшому райцентрі Львівської області, проходить єдиний у світі бойківський фестиваль. У 2007 р. пройшли IV Всесвітні бойківські фестини, які відвідав президент України. Фестини тривали три дні й були надзвичайно насичені різноманітними подіями: конкурси, турніри, конференції, концерти, молебні, відкриття меморіальних таблиць, вулична вистава театру «Глорія», виставка саморобних машин «Дига», нічна варта.
Як зазначає В.Шухевич, всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями «гуцули» відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Як свідчать історичні дані, основний процес заселення Гуцульщини припадає на XIV—XVII ст. З середини XVIII ст. зустрічаються прізвища «гуцул», «гуцуляк», а на початку XIX ст. в письмових документах вже йдеться про гуцілів — жителів Східних Карпат. Антропонімічна теорія нині інтенсивно розробляється українськими вченими В. Грабовецьким та М. Худашем. Вона пов’язує витоки гуцулів із прізвищем засновника племені. Інша гіпотеза бачить коріння гуцулів у повстанському русі народних месників — опришків, що розгорнувся серед карпатських горян у XVII—XVIII ст.
Гуцульщиною називають територію на стику трьох областей: Станіславської — з районами Косівським (до складу якого увійшов і колишній Кутський район), Ярем- чанським, Яблунівським, Жаб’євським, Надвірнянським, Ворохтянським і Коломийським, Закарпатської — з районами Рахівським, Мукачівським і Чернівецької — з районами Вижницьким, Путивліським та іншими. Найбільш виразним традиційним центром народного гуцульського мистецтва є місто Косів і Косівський район Станіславської області.
При згадці про гуцулів відразу виникають чіткі асоціації — бартка, аркан, червоні сердаки. Чарівна природа Карпат завжди приваблювала до себе погляд митців. Саме
тут, на Гуцульщині, народжувалися відомі твори українських письменників: «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського, «Петрії і Довбущуки» І.Франка, «Земля» О.Коби- лянської, «Микола у гарті», «Чічка», «Дубовий хрест» Марка Черемшини, «Побратими» Ю.Федьковича, «Кленові листочки», «Палії», «Новина», «Дорога» В.Стефаника, багато новел косівського письменника, публіциста і громадського діяча М. Павлика, — твори, в яких з такою глибиною оспівано минулу тяжку долю населення цього чудового куточка України.
Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями. Володимир Сочинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із спадщиною давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір’ї — своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо. У с.Косово проживає умілець — гуцульський коваль Р.Стринадюк, який чи не єдиний в Україні виготовляє старовинну гуцульську зброю, оздоблену орнаментом із персонажами карпатських легенд та приповідок. Окрім зброї, умілець виготовляє гуцульські ремені, тобівки, єпископські жезли, ташки (мисливські сумки), ковані скрині, світильники.
Гості Українських Карпат хочуть побачити карпатську полонину, посидіти біля ватри пастухів у колі гостинних гуцулів чи бойків, освоїти секрети лозоплетіння, спробувати навчитися вишивати, різьбити, опанувати процес роботи з бджолиними вуликами.
Найпопулярнішими агротуристичними продуктами в Карпатському регіоні є ті, що пов’язані з національною кухнею, проведенням фестин (вечорниці, народні обряди). Значного поширення набули оздоровчі сауни з фіточаями, зимові розваги з катанням на санях. У всіх карпатських областях поширений збір ягід і грибів та кваліфікований туризм (піші, кінні прогулянки). Найбільш поширеними звичаями в Карпатському регіоні є проводи на полонину, гуцульське весілля та релігійні календарні свята, зокрема Різдво з новорічно-різдвяними колядками та щедрівками (в тому числі «Василя», «Водохреща», «Маланки», гуцульська «Розколяда») та Великдень (Пасха) з великодніми гаївками.
До того ж, на території Карпатського регіону взято під охорону понад 6 тисяч пам’яток архітектури ІХ-ХХ ст.., серед яких особливе місце займають споруди Львова, Жовкви, Підгірців, Галича, Ужгорода, Мукачева, Хотина, Чернівців та інші. В регіоні знаходяться ряд археологічних пам’яток міжнародного значення, які приваблюють туристів — трипільські поселення на Дністрі, старослов’янські городища в Стільському, Звенигородці, Василеві; залишки стародавнього Галича в Крилосі та інші.
У Карпатському регіоні в останні роки значна увага приділяється організації сільських анімаційних шоу-музеїв, в яких туристів зустрічатимуть «живі» історичні персонажі В Україні об’єкти туризму з колоритними анімаційними програмами є найпопулярнішими осередками масового внутрішнього й міжнародного туризму. У Карпатах до «живих» музеїв відноситься самодіяльний музей Довбуша в с. Космач.
Музей гуцульської культури під відкритим небом на території національного природного парку «Гуцульщина» дає можливість представити відвідувачам органічне поєднання народної архітектури та живого гуцульського побуту. На території музею «Гуцульське село» оживуть самобутні гуцульські художні ремесла і промисли (різьбярство, кушнірство, писанкарство, мосяжництво, гончарство, килимарство, вишивка, бондарство). А в дні традиційних релігійно-обрядових святкувань «Гуцульське село» має стати осередком жвавих гуцульських забав та обрядодійств.
Подібні музеї живої старовини можна організувати у будь-якій сільській місцевості, стратегічно зорієнтованій на розвиток масового сільського туризму на довготермінову перспективу.
Ще одним перспективним напрямком анімаційного наповнення програм перебування туристів у селах Карпатського регіону є організація народних гулянь та фольклорних фестивалів. На належному рівні проводиться Міжнародний фестиваль етнічної музики і лендарту «Шешори» на Івано-Франківщині. У програмі фестивалю представлено як виступи місцевих гуцульських народних колективів, так і виступи музик з інших сільських етнографічних регіонів України, Польщі, Чехії і навіть Ірландії.
Поряд з музичними виступами свою творчість туристам представляють художники, дивуючи публіку композиціями лендарту, що перекладається як мистецтво довкілля, мистецтво землі. На фестивалі також проводяться майстер-класи з традиційного ткацтва, виробів із дерева, створенням ляльки-мотанки, витинанки, інших традиційних ремесел Гуцульщини.
Крім наведених прикладів, анімаційні програми сільського туризму можуть також включати спортивні ігри і змагання, народні танцювальні вечори під запальні мелодії троїстих музик, карнавали, вечорниці, ворожіння тощо з безпосередньою участю туристів.
Адміністративно-територіальний поділ регіону — це офіційний поділ території держави на самостійні адміністративно-господарські одиниці (селищні ради, райони, області), які відзначаються сформованою спеціалізацією господарства (у тому числі туристично-рекреаційного) й володіють централізованою системою комунікацій (зокрема, транспортного сполучення).
Затверджена Указом Президента України від 25 червня 2001 р. Концепція державної регіональної політики передбачає підвищення ролі та відповідальності місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, територіальних громад за розвиток регіонів. Оптимальним видається створення агентств регіонального розвитку як міцної посередницької структури для узгодження спільних інтересів усіма сторонами процесу. Це буде вигідно як громадськості й бізнесу, так і владі, яка зможе передати частину власних функцій недержавним органом, а значить-використо- вувати додаткові матеріальні та людські ресурси і спиратися на підтримку населення.
Географічною основою розвитку сільського туризму в Карпатському регіоні треба вважати територію сільських адміністративних районів. Конкретизація цієї території, наприклад, за екологічними критеріями, може пов’язуватися з виключенням забруднених територій (сіркодобувні та нафтопереробні ареали) чи, навпаки, виділенням певних пріоритетних природоохоронних територій (біосферні за-
повідники — «Карпатський» і «Східні Карпати», національні природні парки — «Карпатський», «Вижницький», «Гуцульщина», «Сколівські Бескиди» тощо).
Необхідно активізувати розвиток сільської громади, що надасть можливість сільським громадам створити комфортні побутові умови існування, зберегти людський потенціал, забезпечити сучасний рівень отримання освіти і відповідні умови для бізнесової та іншої діяльності тощо. На національному та міжнародному туристичних ринках регіон посідає дедалі міцніші позиції щодо ексклюзивних турів у малих карпатських селах з етнографічно самобутнім бойківським та іуцульським колоритом.
До основних повноважень міських державних адміністрацій та виконавчих органів місцевого самоврядування окрім розробки і впровадження заходів щодо захисту місцевих туристичних ресурсів; сприяння туристичній діяльності на території міста і створенню сучасної туристичної інфраструктури; здійснення соціальної реклами туристичних ресурсів; надання суб’єктам туристичної діяльності методичної і консультативної допомоги щодо організації їх діяльності; залучення підприємств, установ і організацій, розташованих на підпорядкованій їм території, до розв’язання проблем розвитку туризму в регіонах відноситься також і утворення відповідних інформаційних центрів.
Для виконання своїх повноважень і підвищення ефективності взаємовідносин між органами самоврядування і суб’єктами підприємництва у сфері туризму, міська рада може створити підприємство «Інформаційний туристичний центр». Центр повинен виконувати широкий спектр послуг для підприємців у сфері туристичного бізнесу, відпочиваючих, а також потенціальних споживачів. Крім цього, він може виконувати роботи із залученням зацікавлених організацій щодо збору і систематизації статистичної та іншої інформації про результати туристичної діяльності; аналізу ринків збуту послуг для розроблених інвестиційних проектів; контролю якості послуг.
Природно-ресурсний та історико-культурний потенціал Карпатського регіону в поєднанні з вигідним географічним положенням в центрі Європи є достатньо вагомою передумовою розвитку індустрії відпочинку, орієнтованою як на внутрішнього споживача, так і на обслуговування іноземного контингенту.
На сьогодні Карпатський туристичний регіон, з огляду на своє унікальне рекреаційно-географічне положення на східному прикордонні Європейського Союзу, розробляє масштабні маркетингово-інформаційну та інфраструктурно-інвестиційну стратегії, спрямовані на перетворення краю в один із основних осередків стійкого туризму та збереження природної етнокультурної спадщини на Європейському континенті.
Для соціально-економічного розвитку Карпатського регіону туризм має виключно важливе значення. Це обумовлено, перш за все, особливим статусом Карпат як охоронних територій, що створює стійку базу для довгострокового та стабільного розвитку туризму. Тому важливо на державному рівні сформувати стратегію розвитку туристської індустрії в Карпатах з врахуванням економіко-екологічних та політичних факторів — і на цій основі розробити детальний план розвитку усього регіону.
Згідно рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам — членам цієї організації №R (95) 10 «О политике в области развития устойчивого туризма на охраняемых территориях» зазначається, що стійкий туризм слід розглядати як засіб розвитку соціально-економічного потенціалу регіонів і сприяє розумінню громадянами Європи того, що охоронні території володіють унікальним природним і культурним надбанням, яке повинно бути збережено для теперішнього та майбутніх поколінь. Це підтверджує, що тільки наявність балансу між економічними інтересами місцевого
населення, яке пов’язане з туризмом, і допустимим навантаженням на навколишнє середовище дозволяє говорити про вірний вибір стратегії розвитку туристської індустрії як в кожному окремому гірському селі, так і в Карпатському регіоні в цілому. При цьому стійкий туризм формує у населення велику соціальну відповідальність, виконання зобов’язань по відношенню до природного середовища і етнокультурному надбанню, а також намічає залучення місцевого населення у всі процеси, що пов’язані з управлінням туристичною діяльністю.
У розвитку сільського туризму в Карпатському регіоні науковці виділяють три основні етапи:
1. «Літниськовий» етап — (середина XIX — середина XX ст.).
2. Етап розбудови приватного сектора у рекреаційних зонах (60-80-ті pp. XX ст.).
3. Етап становлення сільського туризму як самостійної галузі.
У Західній Україні витоки організованого відпочинку на селі сягають початку XIX ст. Першими, хто досліджував питання організації такого виду туризму в Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті, були члени «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. У другій половині XIX ст. досліджували свій край, вивчали фольклор та захоплювалися подорожами до сільської місцевості члени різних молодіжних організацій, українська інтелігенція.
У кінці XIX ст. у Науковому товаристві імені Т. Шевченка у Львові була створена етноірафічна комісія, активними учасниками якої стали Іван Франко, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса та інші.
Відпочинок у сільській місцевості в Карпатському регіоні з кінця XIX до середини XX ст. дістав назву «літниський». В цей період міські мешканці перебували у сільських оселях на тривалий час (кілька тижнів, місяць), переважно влітку. Місцями для відпочинку найчастіше обиралися території з мальовничими ландшафтами - височини Розточчя й Опілля, низькогір’я Сколівських Бескидів і Стрийсько-Сянської верховини, Чорногора, Покуття, Рахівські гори, Буковинські Карпати. Відпочиваючих найбільше приваблювали атракційні місця — це різні річки, озера, значні лісові масиви, а також лікувальні джерела. Під час відпочинку в сільській місцевості селяни забезпечували відпочиваючих проживанням, харчуванням, надавали допомогу в організації відпочинку.
Літниська, як окрема форма рекреації, синтезувала кілька напрямків туризму: власне відпочинковий, оздоровчий, пізнавальний, а також активний. Це була досить поширена форма відпочинку, як правило, сімейного, й охоплювала села поблизу доріг та залізничних станцій з мальовничими місцевостями та оздоровчими ресурсами.
Традиції «літниськ» почали зникати після Другої світової війни, коли Карпатський регіон у його сучасних межах ввійшов до складу Української РСР, хоча ще навіть у 1960-х pp. ці традиції залишалася популярними серед мешканців великих міст — Львова, Дрогобича, Станіслава.
Саме сільський туризм з’явився після того, як селяни почали облаштовувати своє житло для рекреаційних потреб шляхом збільшення кількості помешкань, кращого облаштування технічної інфраструктури. Новий етап розвитку сільського туризму в Україні та у Карпатському регіоні, зокрема, розпочався з другої половини 1990-х pp. і пов’язаний з його організаційним становленням як виду туристичної діяльності на селі.
Нині в Україні сформувався офіційний підхід до окреслення Карпатського туристичного регіону, що враховує:
— природно-ландшафтні особливості регіону;
— етнокультурні особливості;
— сучасні особливості адміністративно-територіального устрою земель регіону;
— спільність історичного розвитку від найдавніших часів до другої третини XX ст.;
— остаточного включення земель регіону до складу Української республіки;
— ментальне відчуття спорідненості населення та однакову систему життєвих стереотипів і цінностей;
— прикордонне політико- і транспортно-географічне положення;
Перші три з названих чинників склали основу, на підставі якої у 1999 р. було прийнято рішення про інтеграцію державних, громадських і підприємницьких зусиль Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської і Чернівецької областей з метою розбудови цілісного рекреаційно-туристичного комплексу Карпатського регіону.
Карпатський регіон займає загальну площу 56,6 тис. км2 (9,4 % території України), де проживає близько 6,5 млн. чоловік, дає 22 % доходів від туризму в Україні. На підставі багатосторонньої угоди між цими областями їхні спільні інтереси в сфері туризму почала представляти спеціально створена інституція — Рада з туризму Карпатського регіону. Нині до Ради долучилася також Тернопільська область та близько 150 закладів туристичної інфраструктури (музеїв, установ освіти, готелів та пансіонатів, туристичних, транспортних та страхових компаній).
У гірських районах чотирьох Карпатських областей проживає близько 1,3 млн. чоловік, тобто близько 20 % усього населення. З них третина — на висоті 500 м і вище. Гори створюють специфічні умови проживання та господарювання, особливо у сільському господарстві. Тому гостро стоїть питання зайнятості населення, і як результат — низький рівень матеріального добробуту жителів гір. Стабілізації цих та інших негативних процесів за рахунок розширення сфер зайнятості, розвитку інфраструктури сприятиме саме сільський туризм з відповідним сервісом та організацією обслуговування.
Серед міжнародних програм особливе місце посідає Карпатська конвенція 2003 p., основна мета якої — бути інструментом сприяння стійкому розвитку регіону шляхом узгодження місцевого розвитку з природоохоронними інтересами, зокрема, через стабільний розвиток туризму. Реалізація відповідних програм також сприятиме, на думку фахівців, покращанню «туристичного» інвестиційного клімату в Карпатському регіоні, а це — використання кредитних ліній, грантів міжнародних фінансових організацій; використання міжнародних програм для малого та середнього бізнесу.
Серед виконаних проектів слід відзначити: налагодження співпраці між громадськістю та туристичною галуззю, сприяння розвитку туризму шляхом поширення інформації про туристичний бізнес через видання квартального бюлетеня Ради (Карпатський Фонд); видання туристичного путівника про Карпатський регіон (Фонд Євразія); підтримка польсько-української співпраці у галузі туризму «Пізнаймо свого сусіда»; створення регіонального туристично-інформаційного центру (Фонд Євразія); створення інституційного середовища для відкриття нових перспектив сталого розвитку сільських громад Яремче у партнерстві із Асоціацією економічного розвитку Івано-Франківщини (Карпатський Фонд); регіональна туристична ініціатива (PAUCI); розширення бізнес-можливостей розвитку музейної справи в Західній Україні у партнерстві із Регіональним туристично-інформаційним центром (Фонд Євразія).
В рамках проекту PAUCI «Туристичний потенціал Західної України» досліджувався відпочинок в агрооселях Українських Карпат. До основних рекомендованих об’єктів сільського туризму віднесено:
1) «Гуцульське село» в смт. Косові (Івано-Франківська область) представленням традиційної сільської архітектури;
2) «Бойківське село» на Дрогобиччині (Львівська область) з відтворенням традиційних господарських та житлових будівель;
3) «Гуцульський гостинний двір» у Татарові (Івано-Франківська область) з традиційними національними стравами;
4) винні підвали і ресторани у низовинних районах Закарпатської області;
5) котеджова забудова у народному стилі на Сколівщині та Яремчанщині;
6) музеї народних промислів та школи традиційних ремесел (Рахівщина, Ко- сівщина).
На сьогодні Карпатський туристичний регіон розробляє різні програми, спрямовані на перетворення краю в один з основних осередків сільського туризму.
Здійснений SWOT- аналіз сільського туризму в Карпатському регіоні, дає підстави для таких узагальнень:
(S) Сильні сторони Карпатського регіону як території, сприятливої для розвитку сільського туризму:
— переважно чисте та безпечне довкілля;
— гарні краєвиди, багаті флора та фауна;
— наявність річок, гір, озер, лісів;
— багатство історико-культурних пам’яток;
— незначна ціна на проживання та харчування;
— значна кількість індивідуальних операторів, що традиційно приймають гостей;
— збережені сільські традиції;
— гостинність населення.
(W) Слабкі сторони Карпатського регіону, що можуть заважати розвитку сільського туризму:
— низька якість нічліжної бази;
— проблеми з водопостачанням;
— відсутність достатньої практичної туристичної інформації про регіон;
— незнання господарями декілька іноземних мов;
— не надто привабливий імідж території в очах іноземців;
— відсутність розвиненої системи резервування місць;
— слабке знакування туристичних атракцш та маршрутів;
— недостатньо розвинута інфраструктура.
(О) Загрози, які перешкоджатимуть розвиткові сільського туризму, які треба попередити:
— значний рівень безробіття створює основу для збільшення злочинності, що буде відлякувати потенційних туристів;
— суперництво та відсутність координації між різними організаціями, що займаються промоцією сільського туризму, заважає впровадженню єдиних стратегічних цілей розвитку даного виду туризму в регіоні;
— відсутність політичної стабільності та закону «Про сільський туризм» заважає організації відпочинку на селі.
(Т) Потенційні можливості та вигоди від розвитку сільського туризму в регіоні:
— розвиток сільського туризму значно збільшить доходи селян, що поліпшить економічний розвиток карпатських сіл;
— збільшиться зайнятість сільського населення, особливо жінок;
— приїзд туристів сприятиме більшому піклуванню, а відтак, кращому збереженню культурно-історичних пам’яток регіону;
— будуть створюватися нові робочі місця в сфері обслуговування, медицини, транспортній мережі, які зможуть надати роботу і випускникам вищих навчальних закладів. [185, с. 259—260].
Спільними рисами турпродукту всіх сільських районів Карпатського регіону є можливість поєднувати (комбінувати) власне відпочинок у сільській оселі з цілою низкою занять спортивним та екологічним туризмом. Розквіт сільського відпочинку має відбуватися при активній співпраці з рекреаційними природно-заповідними установами регіону.
Система заповідних територій Українських Карпат складається з:
— єдиного у світі Тристороннього Біосферного Заповідника «Східні Карпати» (Польща-Словаччина-Україна), українська частина якого складається з «Ужанського» національного парку, який безпосередньо межує із словацьким національним парком «Полонини» та польським «Бещади» та регіонального ландшафтного парку «Надсянський», який є безпосереднім сусідом польського регіонального ландшафтного парку «Долина Сяну». Таке територіальне положення парків дозволило сформувати унікальний екологічний комплекс, що забезпечує збереження та відтворення природного біорізноманіття та репрезентативності класичних карпатських ландшафтів;
— державного заповідника «Горгани» — оригінальна система гірських хребтів, розташована в південно-західній частині Івано-Франківської області у фізико-географічному районі Довбушанських Горган — найнедоступнішій високогірній і кам’янистій його частині;
— Вижницького НПП, створеного у 1995 р. на площі 7928,4 га з метою охорони низькогірних ландшафтів Буковинських Карпат;
— НПП «Синевир», створеного у 1989 р. на площі 40 400 тис. га, де знаходиться найкоштовніша «перлина» Українських Карпат — озеро Синевир;
— НПП «Сколівські Бескиди», створеного у 1999 р. на площі 35—684 га;
— НПП «Карпатський», створеного у 1980 р. на площі 50,3 тис. га.
Якщо розглянути інтенсивність і сезонний характер агротуристичного руху в регіоні, то за цим критерієм можна чітко виділити кілька характерних субширотно-орографічних зон. Зокрема, найбільші відмінності мають, з одного боку, височинні та передгірні території, з іншого, власне гірські райони.
Згідно з результатами дослідження туристично-інформаційного центру Карпатського регіону (2006 р.) найвищий рейтинг серед респондентів має сільський туризм — 76,0%, оздоровчий туризм — 71,0% та гірськолижний туризм — 68,0%. Більше половини респондентів віддають перевагу турам містами Західної України — 52,0% та культурно-історичному туризму — 51,0%. Причому 22,0% опитаних громадян вирушили б у подорож містами Західної України влітку, 13,0% — весною, 12,5% — восени та 4,5% — взимку. Найбільший попит має Яремчанський регіон — 59,4% респондентів, 17,5% опитаних вказали на Карпатський регіон в цілому. У Закарпатській області респонденти надають перевагу екскурсіям на Синевірське озеро — 69,0% та по замках — 63,5%. В Івано-Франківській області — до Манявського водоспаду і скиту - 55,0%. У Чернівецькій області опитані громадяни найбільше хотіли побувати у замках і фортецях — 66,5% та печерах Буковини — 46,0%. У Львівській області — у замках і фортецях — 75,5%.
Області Карпатського регіону також активно використовують допомогу міжнародних фондів для підтримки розвитку сільського туризму. Так, у 1999—2001 pp. у краї реалізовано проект TASIC «Підтримка місцевого розвитку та туризму Карпатського регіону» (вартість інвестиційного проекту склала 1,5 млн. євро). А впродовж 2002—2004 pp. завершилася реалізація нового масштабного проекту TASIC «Збереження навколишнього середовища та розвиток сільського зеленого та екотуризму» (вартість проекту становила 1,4 млн. євро).
Типовим прикладом організації сільського туризму як галузі виступає досвід відновлення традицій сільського туризму на Жовківському Розточчі (Львівщина). Організаційну структуру Жовківського осередку складають: регіональний організа- тор-координатор, організатори сільського туризму з числа представників сільради, вчителів та краєзнавців, а також власники агроосель. [185, с. 160].
Відпочинок у Карпатських горах у системі сільського туризму доречно позиціонувати за такими напрямками: «Смерекова хата», «Гірське перевесло», «Карпатська орхідея», «Червона рута», «Сніданок за замовленням на зеленому ґанку», «Веселка на перевалі», «Карпатський водоспад». Ці ідеї можуть бути втілені у вигляді буклетів, художньо ілюстрованих листівок рекламного спрямування.
Споживчий продукт сільського туризму у кожній окремо взятій місцевості має свої відмінності, зумовлені особливостями природного й етнографічного середовища сільського розселення регіону, а також характером його сучасної адміністративно-громадської самоорганізації. Тому районування Карпатського регіону за рівнем розвитку та відмінностями турпродукту сільського туризму було здійснено з урахуванням таких критеріїв:
— природно-географічного поділу регіону;
— етнографічного (історико-культурного) поділу регіону;
— адміністративно-територіального (а отже, й інфраструктурно-господарського) поділу регіону.
Природно-географічний поділ регіону — це виокремлення в його межах природних районів з відмінною геолого-геоморфологічною будовою, рельєфом, мікрокліматом і біоценотичною структурою. Ландшафтний принцип диференціації Карпатського району передбачає поділ його на рівнинну, передгірську і гірську зони, а в їх межах — на окремі ландшафтні райони (Мале Полісся, Розточчя, Стрийсько-Сянська Верховина, Мармароський масив тощо).
Карпатська гірська система простягається гігантською дугою (близько 1500 км) від околиць м. Братіслави на заході (Словаччина) до Залізних воріт на південному сході (Румунія) і з трьох боків оточує Середньодунайську низовину. Загальна площа Карпат - становить 188 тис. км2. Це середньовисокі гори, найвищі масиви не перевищують 2500 м. У північно-західній частині ширина Карпат становить 240 км, у південно-західній досягає 340 км, а в північно-східній (Українські Карпати) звужується до 100—120 км.
За географічним положенням, орографією хребтів, ландшафтною структурою, мезокліматичними особливостями, біотичною структурою Карпати поділяють на Західні, Східні та Південні.
Західні Карпати знаходяться на території Словаччини, Чехії, Польщі і, частково, Угорщини. Центральним масивом їх є Високі Татри з максимальними для всіх Карпат висотами. Тут найвища точка Карпатської дуги — г. Герлаховскі-Штіт (2663 м).
Східні Карпати складаються із Східних Бескидів (Словаччина, Польща), Українських Карпат (Україна) і Молдово-Семиградських Карпат (Румунія). Найвищий масив Східних Карпат — Роднянські Альпи (пік — г. Петрос, 2305 м). В українській частині Східних Карпат найвищим масивом є Чорногірський хребет з г. Говерлою.
Південні Карпати (їх ще називають Трансільванські Альпи) розлогими масивами субмеридіально тягнуться територією Румунії. Вершини хребтів сягають понад 2500 м.
Закінчується Карпатська гірська система Банатськими горами, які підступають до самого Дунаю (каньйон Залізні ворота), який відділяє Карпати від Бал ганських гір.
У межах України довжина Карпат від верхів’їв р. Сяну (на західному кордоні держави) до витоків р. Сучави (на румунському прикордонні) становить 280 км. На них припадає 10,3 % (24 тис. км2) площі всієї Карпатської дуги і 3,5 % території України. Простягаються вони з північного-заходу на південний-схід майже на 280 км при середній ширині близько 100 км.
Загалом у межах України Карпати поділяють на: зовнішні (Скибові), куди входять Бескиди, Горгани і Покутсько-Буковинські Карпати; центральні, або Верховинські; внутрішні, або Полонинсько-Чорногірські.
Середня висота Українських Карпат становить 1000 м. Найвищими вершинами Українських Карпат є: г. Говерла — 2061 м, г. Ребра — 2046 м, г. Піп Іван — 2026 м, г. Петрос — 2020 м. Усі вони розташовані в межах найвищого масиву Українських Карпат — у Чорногірському хребті, який простягається територією Івано-Франківської та Закарпатської областей на 40 км між долинами річок Чорної Тиси, Білої Тиси та Чорного Черемошу.
До того ж, Карпатські букові ліси стали першим природним об’єктом України, що потрапив до реєстру ЮНЕСКО. Цей список налічує 166 пам’яток природи, серед яких тепер будуть і букові ліси України та Словаччини. Ці насадження містяться
в десяти заповідниках і простягаються на 185 км,. від рахівськихдо словацьких гір - Буковських верхів. Тут збереглася правічна недоторкана природа.
Територію Карпатського регіону за кліматом поділяють на шість вертикальних грунтово-кліматичних полів: Передкарпатське і Закарпатське передгір’я, Закар натська низина, гірські лісолучні райони, полонинна (субальпійська) та надполонинна (альпійська) частина території [111, с. 59]. Клімат Українських Карпат помірно-континентальний. Гори і передгір'я надмірно зволожуються, річні суми опадів у передгір’ях 800—1000 мм, а в горах 1500—1600 мм. По мірі підняття у гори температура повітря знижується, а кількість опадів збільшується. Взимку на хребтах випадає значна кількість снігу (товщина снігового покриву буває до 300 см), що подекуди призволить до снігових зсувів та лавин. В Українських Карпатах проявляється вертикальна поясність природних компонентів і ландшафтів. До 400—500 м розкинутий передгірний пояс з буково-дубовими, буковими, буково-грабовими лісами. Низькогірний пояс піднімається до 1000—1200 м. Тут ростуть високостовбурні букові, мішані буково-смерекові, ялиново-смерекові ліси. Середньогірний пояс дося- іас висоти 1200—1500 м, тут переважають ялинові та ялиново-смерекові ліси. Вище, у субальпійському поясі (1500 м і вище), ростуть чагарники з гірської сосни, чорної вільхи, ялівцю, схили вкриті гірськими луками.
В Карпатському регіоні зосереджено 9,7% природно-ресурсного потенціалу держави (в грошовому обчисленні), зокрема: мінеральних ресурсів — 4,1%, водних 20, земельних — 6,2, лісових — 33,7, рекреаційних — 18,9 і фауністичних — 3%. Щодо територіальної диференціації природно-ресурсного потенціалу (грн./га), то інтегральний індекс його становить 1,04 (в Україна 1,00). Район дефіцитний за мінеральними і фауністичними ресурсами.
Як зазначає Д. М. Стеченко. з огляду на нерівномірне розміщення рекреаційних ресурсів і, насамперед, природно-ресурсної бази, у Карпатському регіоні виділяють три райони: Прикарпатський і Закарпатський курортно-оздоровчі та Гірсько-Карпатський туристсько-оздоровчий. [180 , с. 147].
На сьогодні, коли природа вичерпала свій асиміляційний потенціал, для організації ряду виробництв надзвичайно привабливими є місцевості з невисоким рівнем антропогенного забруднення довкілля (АЗД). Карпати мають значний по- іспціал для розвитку різних видів туризму. Мальовничі ландшафти, рельєф створюють сприятливі умови для короткотривалого відпочинку. Карпати не мають альтернативи на Україні щодо розвитку гірськолижного спорту на рівні світових стандартів. Тому з метою приваблення у гірські райони Українських Карпат туристів, які ставлять високі вимоги до чистоти навколишнього природного середовища, необхідно зосередити зусилля на створенні відповідної інфраструктури та підготовки кадрів.
У Карпатському регіоні найвідомішими агрорекреаційними вузлами є Славський па Львівщині, Яремчанський на Івано-Франківшині, Вижнипький на Буковині. ( валявський на Закарпатті. Агрорекреаційні центри та райони якісно відрізняються колоритом організації дозвілля на селі. Наприклад, етнографічну мозаїку Карпатською регіону утворюють самобутні Косівщина, Яремчаншина, Покуття. Сколівшина, Іурківщина, Рахівіцина тощо.
Якщо розглянути інтенсивність і сезоннии характер агротуристичного руху в регіоні, то за цим критерієм також можна чітко виділити кілька характерних субши- ротно-орографічних зон. Зокрема, найбільші відмінності мають, з одного боку, височинні та передгірні території, з іншого, власне гірські райони.
Найактивніше рівнинні терени (Мале Полісся, Розточчя, Опілля, Гологори, Вороняки, Передкарпаття, Хотинська височина тощо) відвідуються у літній період. Це пов’язано з часом масових відпусток і канікулярного дозвілля дітей і студентської молоді, а також з «піком» масовості вікендового відпочинку. Саме у цей час максимально задіяна нічліжна і гастрономічна база рівнинних районів регіону. Другий максимум відвідуваності цих територій припадає на перехідні сезони: весняний і осінній. Весною це пов’язано з пожвавленням приміського вікендового агроекотуризму, восени — з пожвавленням інтересу мешканців міст до традиційних збиральницьких промислів українського народу (заготівля лісових ягід і грибів).
Натомість, гірські території регіону мають два різко виражені «піки» відвідуваності. Перший припадає на зимовий період, коли Карпати приваблюють гостей лижними трасами, різдвяною обрядовістю, веселими народними гуляннями, красою справжньої зими, яку не вдається відчути у містах. Другий максимум триває з другої декади червня до кінця серпня — період наймасовіших відпусток і активного гірського туризму (пішохідного, велосипедного і кінного), пізнавальних екотуристичних мандрівок, просто відпочинку посеред величі зелених карпатських краєвидів.
Майбутня соціально-економічна модель Карпат має бути економічно вигідною для України і екологічно сумісною з прилеглими територіями сусідніх країн. Природа Карпат у порівнянні з іншими регіонами зазнала менших втрат і в багатьох місцях зберегла свій первісний стан, а для різних форм відпочинку і туризму це дуже важливо. Проте, враховуючи винятково важливе кліматичне і воднорегулююче значення Карпат як для України, так і для сусідніх Європейських держав, гостро стоїть питання збереження унікальної природи цього краю.
Карпати є географічним центром Європи, а в природному відношенні — унікальна природна гірсько-лісова екосистема, яка займає 37,0 тис. км2, або 6,1 % від усієї території країни. Це своєрідні «легені», де формуються три чверті стоків Дністра, Прута, Тиси та інших великих європейських рік. Найціннішим природним ресурсом регіону є ліс, який займає особливе місце. Це найдосконаліший природний комплекс, який продукує понад 20 тисяч видів продукції. Він є регулятором клімату, має незамінне водо- і грунтозахисне значення, є місцем рекреації, туризму, оздоровлення людей.
У природознавчому відношенні Карпати завжди становили значний інтерес для дослідників різних профілів. Дослідження А. Златника, А. Гілітцера, В. Шафера, Б. Павловського, Є. Лавренко, П. Погребняка, М. Котова, Ю. Третяка, В. Комендара, С. Стойка, С. Харкевича, В. Чопика дозволили не тільки відродити сітку карпатських заповідників і пам’яток природи, але й доповнити її цікавими у флористичному та лісівничому відношенні об’єктами. Ідеї комплексного вивчення карпатської природи та опрацювання спільних міждержавних природоохоронних заходів висловлювались багатьма вченими, зокрема, К. Доміном, А. Златником, В. Шафером, М. Поповим та іншими.
Як зазначає С. С. Стойко, особливість природно-історичних умов гірських систем і зв’язана з нею біолого-екологічна, фіто- і зоогеографічна чи природоохоронна тематика вивчення флори і фауни накладає певну специфіку й на організацію тут природоохоронних заходів, і в першу чергу на визначення заповідних та охоронних ділянок. [203, с. 14].
Багата і різноманітна зелена скарбниця Карпат. Тільки флора вищих спорових і квіткових рослин налічує понад дві тисячі видів. Найбільшу цінність мають судинні квіткові рослини — дерева, чагарники, трав’яні рослини, яких налічується близько півтори тисячі видів. Все це — природні ресурси харчових продуктів, лікарської і технічної сировини. Майже 350 видів дикоростучих рослин мають лікувальне значення і широко застосовуються в народній медицині (дещо більше 200 видів офіційно визнані медициною). Близько 20 видів рослин містять дубильні речовини і 18 видів — барвники.
Карпатські ліси багаті на рослини з декоративними квітами. Це — білосніжні підсніжники, голубі проліски, білі і жовті анемони, фіолетові печіночниці і шафрани, пахучі конвалії. Багато рослин дають плоди високих смакових якостей. Це — суниця, чорниця, цілюща брусниця, духмяна малина, ожина тощо. Важливе лікувальне і харчове значення мають плоди «цариці квітів» — шипшини, нареченої лісу — горобини, червоної калини та інших.
Хребетних тварин в Карпатському регіоні нараховується 435 видів. Широко представлені тут всі основні класи тварин: ссавці, птахи, плазуни, земноводні. Проте окрасою лісів є ссавці і птахи. Ссавців у Карпатах 74 види, що становить майже 77% складу ссавців України. Серед них є парнокопитні, комахоїдні, гризуни, рукокрилі і, безперечно, хижаки. [188, с. 31].
Етнографічне районування — це поділ території на локальні культурно-побутові ареали сільського розселення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені особливостями природного середовища, генезису та подальшого історичного розвитку кожної розселенсько-етнографічної групи. Етнографічний принцип диференціації Карпатського району передбачає його поділ на рівнинну (поліщуки, галичани, підкарпатські русини) і передгірсько-гірську зони (лемки, бойки, гуцули), а в їх межах — на окремі етнографічні й історичні райони (Мале Полісся, Розточчя, Рогатинщина, Покуття, Буковина тощо).
Карпатський етнографічний район поділяються на три основні частини: Прикарпаття, власне Карпати та Закарпаття. Навіть протягом тривалого часу, перебуваючи у складі різних держав, українці берегли свою етнокультуру, хоча й не уникли деяких взаємовпливів із словаками, угорцями та поляками. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських.
У Карпатському регіоні виділяється три етнографічні групи — лемки, бойки, гуцули. Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном (Сяном) — Попра-дом, у Великоберезнянському та Перечинському районах на Закарпатті. Перші згадки про них у писемних джерелах з’являються в VI ст.
Важливою особливістю географії атрактивних ресурсів Карпат є те, що місця з найвищим рівнем атрактивності знаходяться в межах відомих етнографічних районів. Так, на сході Закарпатської області спостерігається найвищий за сумарною
атрактивністю Рахівський район, який належить до Гуцульщини. На півночі Закарпаття другі за сумарною атрактивністю Воловецький та Міжгірський райони, належать до Бойківщини. Лемки — найзахідніша етнічна група українського народу, яка споконвіку становила у Бескидах територіальний клин (довжиною — 140 і шириною — 20—50 км) між поляками з півночі і словаками з півдня, з рядом півостровів та островів.
В історичних документах вони, як і решта українського населення, виступили під назвою «русини». Як такі, вони входили до сфери впливу Київської Русі та Велико моравської держави. На початку XI ст. їх територію завоювала Угорщина. Тоді були спроби створити на завойованій території «Руське князівство». Від 1340 р. Лемківщину завоював король Казимир і до 1772 р. вона була складовою частиною Польщі. Саме в цей період виникла переважна більшість лемківських (руських) сіл. їх засновниками були пастухи, що гнали стада овець і корів зі сходу — з території нинішньої України. Оскільки вони поселилися на підставі т.зв. «волоського права», тому і всю колонізацію в науці прийнято називати волоською. У середині XVI ст. сформувалася і сучасна лемківська говірка, типовим знаком якої є постійний наголос (на другому складі від кінця) та сполучник «лем» (замість загальноукраїнського «лише»).
У середньовіччі серед лемків поширився опришківський рух. Імена таких опришків, як Головатий, Савка, Баюс були відомі далеко за межами Лемківщини. Наперекір територіальній ізольованості від України, карпатські лемки весь час утримували духовні зв’язки із своєю первісною батьківщиною. Про це свідчать церковні книжки та ікони, які на Лемківщину весь час масово завозилися з України. Лемківщина дала світові визначних вчених, письменників, політиків. Був між ними і перший ректор Петербурзького університету Михайло Балудянський, професор кількох університетів Петро Лодій, автор першого підручника педагогіки «Народна педагогія» Олександр Духнович, інсцитний маляр Никифор Криницький, поет Богдан Ігор Антонич та багато інших.
Культура лемків Пряшівщини у післявоєнний період розвивалася у сприятливіших умовах. Вже у 1944 р. у Пряшеві було засновано Українську Народну Раду, у 1946 р. — професійний Український Національний театр, пізніше було засновано Культурний союз українських трудящих, українські школи всіх типів. Всі ці установи у значній мірі орієнтувалися на плекання регіональної лемківської культури. 3- поміж лемків виросли такі письменники, як Іван Мацинський, Федір Лазарик, Михайло Шмайда, Степан Гостиняк та інші. Кілька з них — Іван Жак, Іван Киндя, Юс- тина Матяшовська, Юрко Колинчак та інші — писали і друкували свої твори виключно лемківською говіркою.
Однак справжньою катастрофою для лемків були 1946—1947 pp., коли польська влада вирішила ліквідувати лемків як етнічну групу українського народу. Кількома ешелонами їх було відправлено в Україну, а тих, які відмовилися «добровільно» залишити рідні землі, в рамках горезвісної акції «Вісла» було виселено у приморські області Польщі на так звані «землі одзискані».
У 1959 р. польські лемки заснували власну секцію при Українському Суспільно- культурному товаристві у Варшаві. При тижневику «Наше слово» створили окремий додаток «Лемківське слово», в якому публікували матеріали лемківською говіркою.
Переважали матеріали фольклорно-етнографічного характеру. На своїх ісконних землях організували музично-співацькі колективи. Краєзнавець Федір Гоч в с. Зинд- ранова у своєму спадковому обійсті заснував величавий Музей лемківської культури, Ярослав Полянський — хор «Журавлі», Ярослав Трохановський — колектив «Лемко- вина» тощо. [148, с. 32—35]. Слід відзначити, що й сьогодні лемки намагаються зберегти свою національну та етнічну самобутність, свою лемківську українську душу.
Бойківщина охоплює найбільшу територію українських Карпат: від річки Сян у Польщі через Турківський, Сколівський, Самбірський, Дрогобицький район Львівщини до Долинського, Рожнятинського та Надвірнянського районів Івано-Фран- ківської області. Сюди належить також значна частина Закарпаття: Великоберез- нянський, Воловецький та Міжгірський райони. Деякі дослідники до Бойківщини зараховують навіть Сваляву і Хуст. «Руська трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Ва- гилевич та Яків Головацький — вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н.е. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н.е. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що в басейнах рік Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип’яті, Дніпра, в Криму є пам’ятки кельтського походження.
Бойки — найбільш закриті з українських горян, мало себе популяризують. В радянські часи були закриті бойківські музеї, припинився вихід часописів, які популяризували бойківську самобутність. Саме слово «бойко» отримало негативне забарвлення.
У с. Турка, найменшому райцентрі Львівської області, проходить єдиний у світі бойківський фестиваль. У 2007 р. пройшли IV Всесвітні бойківські фестини, які відвідав президент України. Фестини тривали три дні й були надзвичайно насичені різноманітними подіями: конкурси, турніри, конференції, концерти, молебні, відкриття меморіальних таблиць, вулична вистава театру «Глорія», виставка саморобних машин «Дига», нічна варта.
Як зазначає В.Шухевич, всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями «гуцули» відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Як свідчать історичні дані, основний процес заселення Гуцульщини припадає на XIV—XVII ст. З середини XVIII ст. зустрічаються прізвища «гуцул», «гуцуляк», а на початку XIX ст. в письмових документах вже йдеться про гуцілів — жителів Східних Карпат. Антропонімічна теорія нині інтенсивно розробляється українськими вченими В. Грабовецьким та М. Худашем. Вона пов’язує витоки гуцулів із прізвищем засновника племені. Інша гіпотеза бачить коріння гуцулів у повстанському русі народних месників — опришків, що розгорнувся серед карпатських горян у XVII—XVIII ст.
Гуцульщиною називають територію на стику трьох областей: Станіславської — з районами Косівським (до складу якого увійшов і колишній Кутський район), Ярем- чанським, Яблунівським, Жаб’євським, Надвірнянським, Ворохтянським і Коломийським, Закарпатської — з районами Рахівським, Мукачівським і Чернівецької — з районами Вижницьким, Путивліським та іншими. Найбільш виразним традиційним центром народного гуцульського мистецтва є місто Косів і Косівський район Станіславської області.
При згадці про гуцулів відразу виникають чіткі асоціації — бартка, аркан, червоні сердаки. Чарівна природа Карпат завжди приваблювала до себе погляд митців. Саме
тут, на Гуцульщині, народжувалися відомі твори українських письменників: «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського, «Петрії і Довбущуки» І.Франка, «Земля» О.Коби- лянської, «Микола у гарті», «Чічка», «Дубовий хрест» Марка Черемшини, «Побратими» Ю.Федьковича, «Кленові листочки», «Палії», «Новина», «Дорога» В.Стефаника, багато новел косівського письменника, публіциста і громадського діяча М. Павлика, — твори, в яких з такою глибиною оспівано минулу тяжку долю населення цього чудового куточка України.
Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями. Володимир Сочинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із спадщиною давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір’ї — своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо. У с.Косово проживає умілець — гуцульський коваль Р.Стринадюк, який чи не єдиний в Україні виготовляє старовинну гуцульську зброю, оздоблену орнаментом із персонажами карпатських легенд та приповідок. Окрім зброї, умілець виготовляє гуцульські ремені, тобівки, єпископські жезли, ташки (мисливські сумки), ковані скрині, світильники.
Гості Українських Карпат хочуть побачити карпатську полонину, посидіти біля ватри пастухів у колі гостинних гуцулів чи бойків, освоїти секрети лозоплетіння, спробувати навчитися вишивати, різьбити, опанувати процес роботи з бджолиними вуликами.
Найпопулярнішими агротуристичними продуктами в Карпатському регіоні є ті, що пов’язані з національною кухнею, проведенням фестин (вечорниці, народні обряди). Значного поширення набули оздоровчі сауни з фіточаями, зимові розваги з катанням на санях. У всіх карпатських областях поширений збір ягід і грибів та кваліфікований туризм (піші, кінні прогулянки). Найбільш поширеними звичаями в Карпатському регіоні є проводи на полонину, гуцульське весілля та релігійні календарні свята, зокрема Різдво з новорічно-різдвяними колядками та щедрівками (в тому числі «Василя», «Водохреща», «Маланки», гуцульська «Розколяда») та Великдень (Пасха) з великодніми гаївками.
До того ж, на території Карпатського регіону взято під охорону понад 6 тисяч пам’яток архітектури ІХ-ХХ ст.., серед яких особливе місце займають споруди Львова, Жовкви, Підгірців, Галича, Ужгорода, Мукачева, Хотина, Чернівців та інші. В регіоні знаходяться ряд археологічних пам’яток міжнародного значення, які приваблюють туристів — трипільські поселення на Дністрі, старослов’янські городища в Стільському, Звенигородці, Василеві; залишки стародавнього Галича в Крилосі та інші.
У Карпатському регіоні в останні роки значна увага приділяється організації сільських анімаційних шоу-музеїв, в яких туристів зустрічатимуть «живі» історичні персонажі В Україні об’єкти туризму з колоритними анімаційними програмами є найпопулярнішими осередками масового внутрішнього й міжнародного туризму. У Карпатах до «живих» музеїв відноситься самодіяльний музей Довбуша в с. Космач.
Музей гуцульської культури під відкритим небом на території національного природного парку «Гуцульщина» дає можливість представити відвідувачам органічне поєднання народної архітектури та живого гуцульського побуту. На території музею «Гуцульське село» оживуть самобутні гуцульські художні ремесла і промисли (різьбярство, кушнірство, писанкарство, мосяжництво, гончарство, килимарство, вишивка, бондарство). А в дні традиційних релігійно-обрядових святкувань «Гуцульське село» має стати осередком жвавих гуцульських забав та обрядодійств.
Подібні музеї живої старовини можна організувати у будь-якій сільській місцевості, стратегічно зорієнтованій на розвиток масового сільського туризму на довготермінову перспективу.
Ще одним перспективним напрямком анімаційного наповнення програм перебування туристів у селах Карпатського регіону є організація народних гулянь та фольклорних фестивалів. На належному рівні проводиться Міжнародний фестиваль етнічної музики і лендарту «Шешори» на Івано-Франківщині. У програмі фестивалю представлено як виступи місцевих гуцульських народних колективів, так і виступи музик з інших сільських етнографічних регіонів України, Польщі, Чехії і навіть Ірландії.
Поряд з музичними виступами свою творчість туристам представляють художники, дивуючи публіку композиціями лендарту, що перекладається як мистецтво довкілля, мистецтво землі. На фестивалі також проводяться майстер-класи з традиційного ткацтва, виробів із дерева, створенням ляльки-мотанки, витинанки, інших традиційних ремесел Гуцульщини.
Крім наведених прикладів, анімаційні програми сільського туризму можуть також включати спортивні ігри і змагання, народні танцювальні вечори під запальні мелодії троїстих музик, карнавали, вечорниці, ворожіння тощо з безпосередньою участю туристів.
Адміністративно-територіальний поділ регіону — це офіційний поділ території держави на самостійні адміністративно-господарські одиниці (селищні ради, райони, області), які відзначаються сформованою спеціалізацією господарства (у тому числі туристично-рекреаційного) й володіють централізованою системою комунікацій (зокрема, транспортного сполучення).
Затверджена Указом Президента України від 25 червня 2001 р. Концепція державної регіональної політики передбачає підвищення ролі та відповідальності місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, територіальних громад за розвиток регіонів. Оптимальним видається створення агентств регіонального розвитку як міцної посередницької структури для узгодження спільних інтересів усіма сторонами процесу. Це буде вигідно як громадськості й бізнесу, так і владі, яка зможе передати частину власних функцій недержавним органом, а значить-використо- вувати додаткові матеріальні та людські ресурси і спиратися на підтримку населення.
Географічною основою розвитку сільського туризму в Карпатському регіоні треба вважати територію сільських адміністративних районів. Конкретизація цієї території, наприклад, за екологічними критеріями, може пов’язуватися з виключенням забруднених територій (сіркодобувні та нафтопереробні ареали) чи, навпаки, виділенням певних пріоритетних природоохоронних територій (біосферні за-
повідники — «Карпатський» і «Східні Карпати», національні природні парки — «Карпатський», «Вижницький», «Гуцульщина», «Сколівські Бескиди» тощо).
Необхідно активізувати розвиток сільської громади, що надасть можливість сільським громадам створити комфортні побутові умови існування, зберегти людський потенціал, забезпечити сучасний рівень отримання освіти і відповідні умови для бізнесової та іншої діяльності тощо. На національному та міжнародному туристичних ринках регіон посідає дедалі міцніші позиції щодо ексклюзивних турів у малих карпатських селах з етнографічно самобутнім бойківським та іуцульським колоритом.
До основних повноважень міських державних адміністрацій та виконавчих органів місцевого самоврядування окрім розробки і впровадження заходів щодо захисту місцевих туристичних ресурсів; сприяння туристичній діяльності на території міста і створенню сучасної туристичної інфраструктури; здійснення соціальної реклами туристичних ресурсів; надання суб’єктам туристичної діяльності методичної і консультативної допомоги щодо організації їх діяльності; залучення підприємств, установ і організацій, розташованих на підпорядкованій їм території, до розв’язання проблем розвитку туризму в регіонах відноситься також і утворення відповідних інформаційних центрів.
Для виконання своїх повноважень і підвищення ефективності взаємовідносин між органами самоврядування і суб’єктами підприємництва у сфері туризму, міська рада може створити підприємство «Інформаційний туристичний центр». Центр повинен виконувати широкий спектр послуг для підприємців у сфері туристичного бізнесу, відпочиваючих, а також потенціальних споживачів. Крім цього, він може виконувати роботи із залученням зацікавлених організацій щодо збору і систематизації статистичної та іншої інформації про результати туристичної діяльності; аналізу ринків збуту послуг для розроблених інвестиційних проектів; контролю якості послуг.