Лужанська Т. Ю., Махлинець С. С., Тебляшкіна Л. І. Сільський туризм: історія, сьогодення та перспективи: Навчальний посібник./ За редакцією д. г. н., професора Волошина І. М. - К.: Кондор, 2008. — 385 с.
1.1. Основні види та форми розвитку Нільського туризму
З початку XXI ст. сільський туризм, за визнанням експертів ВТО, є одним з секторів туристичної індустрії, що динамічно розвиваються. Головною рушійною силою бурхливого розвитку сільського туризму є швидко зростаючий попит на рекреацію на природі, що визначається збільшенням невідповідності середовища проживання сучасної людини її фізіологічним і психологічним потребам. Збільшення попиту на сільський відпочинок зростає внаслідок зменшення тривалості робочого часу, збільшення кількості платних відпусток, зростання рівня освіти, розвитку транспортної мережі. Тісна взаємодія міських туристів із традиційною сільською культурою веде до глибшого розуміння та поваги до народної культури, сприяє розвитку особистості, призводить до формування її національної свідомості.
Сільський туризм одночасно виступає як значна та динамічна індустрія світу, розгалужена соціальна служба зайнятості, система мандрівок та екскурсій, сфера рекре- ології, яка заснована на антропоекологічній парадигмі. Сьогодні антропогенне навантаження і його деструктивні наслідки спостерігаються практично у всіх секторах світової туристичної індустрії. З огляду на глобальний характер цих проблем, вирішити їх на регіональному або національному рівні практично неможливо. Саме тому на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (Самміт «Планета-Земля») 14 червня 1992 р. 182 країни ухвалили програму дій для досягнення стійкого розвитку людства «Agenda 21» («Порядокденнийна21 сторіччя») [65, с. 6].
Як зазначає В. С. Пазенюк, туризм — це спосіб життя сотні мільйонів людей, привабливе хобі, змістовний спосіб одержання задоволень від мандрівок, екскурсій, ознайомлення з пам’ятками культури та побуту інших народів. Особливо слід зазначити, що в туризмі виразно присутній інститут гостинності, що демонструє його «людський характер». [157, с. 10].
Альтернативний туризм розвиває нову філософію його розуміння, філософію, яка засновується на «людському вимірі» феномену туризму. Альтернативні підходи до напрямків та змісту традиційної туристичної діяльності передбачають коригування оізноманітних видів туризму, їх модифікацію, оновлення у відповідності з новими технологічними та сервісними запитами туриста. Основою альтернативного туризму є ті зміни у технологічній та матеріальній базі мандрівок, які з’явились у другій половині XX століття.
На сьогодні відбувається процес демасовізації туристичних потоків, заміна великомасштабних проектів розвитку туризму середньо- та дрібномасштабними. Ця тенденція вже одержала своє осмислення і відображення в ряді документів ВТО, публікаціях міжнародної Академії туризму, роботах видатних західних вчених-туриз- мологів (Д. Джафарі, В. Кузнець, У. Іуінгтон, Р. Баталер та інших).
В сучасних умовах господарювання для задоволення потреб людей, що проживають в умовах урбанізованого середовища, значну роль відіграє сільський туризм, який здатний забезпечити економічну та демографічну стабільність у сільських місцевостях та вирішити їхні соціально-економічні проблеми.
На сьогоднішній день існує певна невизначеність у застосуванні даного терміну. В одних країнах сільський туризм доповнює певний профілюючий вид рекреаційної діяльності, в других — виступає різновидом екологічного туризму, в третіх — є формою приватного підприємництва, в інших — має обмежений сезонний характер і виступає допоміжною формою діяльності у веденні родинного селянського (фермерського) господарства.
Окремими питаннями щодо теоретичного визначення цього терміну займалися ряд вітчизняних та закордонних вчених: Л. Ширіак (Молдова), В. Кліцунова (Білорусь), І. Семенова (Росія), Б. Бромвелл (Ірландія), Р. Батлер (Канада), Ф. Дайкман (Канада), К. Кейсі (Нова Зеландія), Л. Лесард (Франція), Т. Ратц (Угорщина), Д. Армстронг (Англія) та інші.
На Україні проблемам становлення сільською туризму присв’ячено праці таких вчених, як: В. Васильєва, Ф. Прокопи, Є. Грущинського, Т. Криштоп, Г. Черевко, В. Липчук, Г. Іваницької, Т. Ткаченко, Г. Михайличенко, О. Грець, І. Прокопи, М. Товт та інших.
Сільський туризм у більшості країн розглядається як невід’ємна складова частина комплексного соціально-економічного розвитку села та як один із засобів вирішення багатьох сільських проблем. Розвиток сільського туризму стимулює розвиток малого підприємництва, дає певні підстави для диверсифікації видів підприємницької діяльності у селах і створення нових робочих місць. Він також сприяє покращенню рівня життя мешканців конкретної місцевості, стимулює удосконаленню місцевої інфраструктури та підтримки довкілля. Але для того, щоб даний вид туризму стабільно розвивався, необхідно формувати його господарський механізм: організаційні, економічні та правові аспекти діяльності. Найбільше уваги потрібно приділяти організації скоординованих стосунків між учасниками (суб’єктами) сільського туризму; потребують вирішення питання оподаткування, тарифів на житло і послуги, системи маркетингу, гарантій щодо прийому та обслуговування гостей, певних стандартів обслуговування; законодавчому та правовому оформленню та підтримці «сільського туризму» на рівні держави.
Основними принципами державної підтримки сільського туризму є рівність умов, націленість на окреме сільське домогосподарство та місцеву громаду, фінансування проектів у сфері сільського туризму, розвиток сільської інфраструктури, реклама, участь у виставково-ярмаркових заходах, створення фольклорно-культурних заповідників та парків народних промислів (на базі населених пунктів, що є носіями певного бренду), запровадження цілісної системи навчання для зайнятих у сільському туризмі людей та інші.
обрядах. Даний туризм дає можливість міським жителям відпочити на природі, відвідати місцеві пам’ятки, познайомитися з побутом сучасних сільських мешканців та народними традиціями. На думку І. Смаля, такий відпочинок можна назвати втечею від великого міста з його складною екологічною ситуацією, гіподинамією, емоціональною напругою, що виливається у стреси та поверненням до землі, де знаходиться коріння української нації [192, с. 58]. Слушною є думка науковців, що привабливість сільського туризму пов’язана з різноманіттям циклів рекреаційних занять, оскільки кожний вид рекреації має свій радіус і свій поріг обслуговування. [199, с. 25—26].
Багато видів відпочинку можуть розвиватися як у міській, так і у сільській місцевості (кінний туризм, пляжна рекреація, гастрономічний туризм тощо). При комбінуванні різних туристично-відпочинкових занять межа «сільський/міський» туризм розмивається, і для самих споживачів рекреаційних послуг стає несуттєвою. Крім того, певні види відпочинку відносять як до «сільського», так і до «міського» туризму і розрізняють лише за урботериторіальною ознакою, тобто конкретним місцем надання послуг (наприклад, плавання, велопрогулянки, відвідування культурних фестивалів, відпочинок на пляжі). Тісна взаємодія міських туристів із традиційною сільською культурою веде до глибшого розуміння та поваги до народної української культури, сприяє самоідентичності особистості, призводить до формування її національно патріотичної свідомості.
При характеристиці сільського туризму визначають складники сільського туристичного продукту, а саме:
— туристичні атракції місцевості (наприклад, природне середовище, пам’ятки, цікаві архітектурні об’єкти, національні парки, ботанічні сади, торговельні центри, культурні та релігійні атракції, музеї, а також мешканці — їх культура і звичаї);
— інфраструктура місцевості (нічліжна база, гастрономічна база — ресторани, бари, кав’ярні, транспорт — таксі, автобуси, оренда автомобілів, торговельна мережа, заклади обслуговування тощо);
— доступність місцевості (кількість транспорту, а також інфраструктура — дороги, аеропорти і порти, залізнична мережа);
— імідж місцевості, що існує у свідомості потенційних клієнтів і суттєво впливає на підсвідоме бажання відвідати саме дану територію;
— ціна, яка залежить від багатьох чинників, а саме: стандарт послуг, пора року, кількість транспорту тощо.
Сільський туризм тісно пов’язаний з туристською «дестинацією». Поняття «дес- тинація» почало широко вживатися наприкінці 90-х pp. XX століття. Дестинація в туризмі — це привабливе для туристів місце відвідування (місце туристичного інтересу). Для того, щоб якесь місце (територія) стало туристичною дестинацією, воно повинне запропонувати такий набір послуг, який забезпечить туристам задоволення як первісних потреб (харчування, розміщення, перевезення), так і потреб у незабутніх враженнях і приємних спогадах про подорож, які належать до потреб вищого рівня і пов’язані з самовираженням людини.
Як зазначає М.П. Мальська, для задоволення таких потреб до туристичних дести- націй вводяться такі компоненти, як атракції. [127, с. 85]. Термін «атракції» походить від лат. attraction — притягання, під яким слід розуміти об’єкти туристичного показу
— виробництво та реалізація туристам екологічно-чистих продуктів;
— реалізація туристам ягід та грибів.
Різноманітні види туризму, що ототожнюються з сільським туризмом, представлено в додатку А. В літературі часто зустрічається ототожнення сільського туризму з екологічним, але, на нашу думку, ці поняття відрізняються один від одного і їх ототожнення не є виправданим.
Екологічний туриш — це пізнавальний і відпочинковий вид туризму, зосереджений на природних (малозмінених людиною) територіях, який передбачає заняття різними формами активної рекреації у природних ландшафтах без заподіяння шкоди навколишньому середовищу. Термін «екотуризм» був запропонований маркетологами, а не вченими, аналітиками туризму, тобто екотуризм з’явився в результаті потреб самих туристів.
Необхідно поєднувати перш за все екологобезпечні напрямки інтенсифікації виробництва і запроваджувати ресурсно- та енергозберігаючі технології при одночасному переході до адаптивно-інтенсивного (еколого-інтенсивного) виробництва. Нині згідно з філософією «мондіалізму» почали виявлятися якісно нові аспекти цієї проблеми. Аналіз наукових досліджень дозволяє виділити три напрямки теоретичних підходів з розв’язання даних проблем, а саме: ультратоталітарний, інерційний, трансформаційний. Як зазначають 3. Герасимчук, М. Георгеску-Регент, І. Катон, Е. Ольсен, в основі першого напрямку лежить відмова від тих типів виробництв підприємства, які мають високу ступінь конфліктності взаємодії з оточуючим природним середовищем. Прихильники другого напрямку (Р. Бар, К. Дойч, У. Дженкс) вважають, що діючі ринкові механізми повинні доповнюватися різними видами державного регулювання в сфері природокористування. В третій (альтернативній) моделі розвитку основна увага приділяється соціальному аспекту проблем (К. Боулдінг, Г. Вудварт, Д. Медоуз, В. Хайлбронер, У. Нордхауз).
Початком формування концепції екотуризму вважають 80-ті pp. XX ст., коли вперше з’явилися дослідження за даною тематикою. За даними ВТО, термін «екотуризм» активно використовується в індустрії туризму вже понад 10 років. Як відзначає велика кількість дослідників, поняття «екотуризм» довгий час мало невизначені межі й досі лишається дискусійним.
Мають місце твердження, що вперше термін екотуризм був використаний Т. Міллером у 1978 році. За даними О.О. Любіцевої та К. Сташука, термін «екотуризм» ввів мексиканський економіст-еколог Г.Це-баллос-Ласкурья у 1991 році. За М.Б. Біржаковим першими науковими публікаціями з екологічного туризму були статті Р. Юнка. Різноманіття тлумачень екотуризму наведено в таблиці 1.1.1.
У багатьох країнах екологічний туризм стає супутником і невід’ємною частиною всіх видів туризму, інтегрує їх у загальний процес, є чи не єдиним регулятивним та формуючим поведінку важелем управління урбанізаційними процесами, раціонального природокористування та охорони природи.
Науковці виділяють такі види екотуризму:
— науковий екологічний туризм. Цей вид туризму є джерелом інформації про віддалені і мальовничі краєвиди. Екотуристи, відпочиваючи, допомагають науці збиранням рідкісних видів метеликів, обліком кількості копитних та інше. Усе це вони роблять з задоволенням, поєднуючи приємне з корисним;
— пізнавальний екологічний туризм, об’єктами спостереження якого є деякі найбільш цікаві популяції живих організмів, біогеоценози, біотичні та абіотичні зв’язки, для цього організовують пішохідні походи, спостереження за птахами, кіно- і фото зйомка, проживання в наметових містечках, альпінізм, рибна ловля, водний туризм, ботанічні екскурсії;
— рекреаційний екологічний туризм — об’єктами якого є нежива природа, геоморфологічні особливості краю, гідрологічні об’єкти, а також гори, печери, озера і річки. Цей вид туризму містить в собі спортивний туризм, альпінізм, лижні, водяні, пішохідні й інші види активного і пасивного відпочинку.
Тлумачення поняття екотуризму різними авторами
Екологічний туризм обов’язково має містити в собі елементи усвідомленого позитивного ставлення до навколишнього природного середовища, а не тільки його використання Екологічний туризм відбувається переважно на території природно-заповідного фонду (національні природні парки та біосферні заповідники), у межах якої існують умови для довгочасного та короткочасного відпочинку, а також для ознайомлення з рослинним та тваринним світом, для екологічних екскурсій, природоохоронної освіти. Принципи екотуризму, крім дбайливого ставлення до природи, передбачають його інтеграцію в плани регіонального розвитку, скорочення витрат при його здійсненні, підтримку місцевої економіки, участь місцевого населення в розвитку туризму. Синонімом поняття «екотуризм» є зелений туризм (green tourism), природничий туризм (nature tourism). Від традиційного туризму «екотуризм» відрізняється перевагою природних, а не культурних об’єктів туризму, стійкого природокористування, меншою ресурсо- та енергоємністю, особистою участю у соціально-економічному розвитку територій, екологічною освітою туристів.
Сьогодні у вітчизняній і закордонній літературі існує ряд розробок з питань еко-гуристичної кластеризації. Слід відзначити, що ця проблема досліджувалась здебільшого стосовно галузей виробничої сфери, а у сфері туризму досі систематизовано не
вивчалась. Проте, є ряд вчених та практиків у галузі туризму та рекреації, які досліджують дану проблематику. Серед них слід відзначити Д. Боуена, Н.П. Ващенко, В.Г. Гуляєва, В.К. Євдокименка, В.Ф. Кифяка, О.П. Мельник, В.І. Цибуха та інших.
Між сільським туризмом та екотуризмом часто проводять паралелі, так як обидві ці форми мають одну ціль: збереження природного середовища, розвиток традиційної етнокультури, сприяння традиційним формам агрогосподарювання й ремеслам місцевих громад. Так, наприклад, у селах Карпатського регіону господарі аг- роосель традиційно організовують для своїх гостей екотуристичні програми пішохідних та кінних подорожей, помічених відповідними знаками, стежками у заповідниках, національних і ландшафтних парках, не кажучи про можливість довільного збирання ягід та грибів у карпатських лісах.
Подібним до екологічного та сільського туризму вважається біологічний туризм — туризм, об’єктами якого є будь-які прояви живої природи: окремі види чи біоценози. Зустрічається також поняття природного туризму, об’єктом якого є будь-яка природа, як жива, так і нежива (наприклад, печери, гори, водойми тощо).
На сьогодні широко використовується поняття «стійкий» або «підтримуючий» туризм. Принципи сталого туризму були сформульовані ВТО у 1988 р. Під стійким туризмом розуміється «провідне управління усіма ресурсами таким чином, щоб забезпечити задоволення економічних, соціальних та естетичних потреб при збереженні культурної цілісності, істотних екологічних процесів, біологічного різноманіття та систем життєзабезпечення». У літературі можна також зустріти і поняття «етичний туризм», близьке до екологічного та сталого туризму: туризм, що зберігає оточуюче культурне та природне середовище, а, отже, може називатися екологічним та сталим туризмом. На думку О. Ю. Дмитрука, стійкий розвиток екологічного туризму орієнтується на збереження етнокультурного середовища, відновлення та збереження традиційного способу життя місцевого населення, його культури та етнографічних особливостей. [56, с. 11].
Агротуризм — це відпочинковий вид туризму, зосереджений на сільських територіях, який передбачає використання сільського (фермерського) господарства з метою рекреації, освіти чи активного залучення до традиційних форм господарювання. За визначенням Всеукраїнської Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні, під «агротуризмом» слід розуміти форму сільського туризму, яка безпосередньо пов’язана з сільським господарством, що одночасно надає послуги з проживання та харчування, знайомить з сільськогосподарською діяльністю, традиціями та звичаями даного регіону.
В агротуризмі фермерське господарство становить одночасно і нічліжну базу, і головний предмет інтересу туриста. Саме культурний рівень фермера, навички обслуговування гостей, естетика фермерського господарства, близькість розміщення фермерського господарства до міського центру — основні запоруки успіху агротуризму.
Нещодавно з’явилося нове поняття «екоагротуризм». Цей вид туризму передбачає використання гостьових будиночків без господарів або агроосель, розташованих у межах біосферних заповідників і національних парків, які, поряд із заняттями екологічним сільським господарством, пропонують широкий спектр екологічних і спортивно-туристичних занять (мисливство, рибальство тощо).
Слід зазначити, що не доцільно ототожнювати поняття «агротуризм» та «сільський туризм». Дійсно, ці види туризму мають спільні риси, насамперед, пов’язані з організацією відпочинку в сільській місцевості, але при цьому, агротуризм існує там, де є умови для вироблення сільськогосподарської продукції, участі відвідувачів в обробці городу, збиранні фруктів, овочів, ягід, випасі тварин тощо, тоді як сільський туризм передбачає відпочинок у сільській місцевості на базі приватного житлового фонду. Агротуризм виступає нібито спрощеною формою сільського туризму. В агро-туризмі індивідуальне фермерське господарство становить одночасно і нічліжну базу, і головний предмет інтересу туриста. Для того, щоб цей вид туризму успішно розвивався, необхідно, щоб фермер володів культурним рівнем, мав навики обслуговування гостей, естетику фермерського господарства, близькість розміщення фермерського господарства до міського центру.
Таким чином, сільський туризм включає (відповідно до мети подорожі) такі форми туристичної діяльності, як агротуризм, етнографічний туризм, фермерський туризм, екологічний, зелений, дачний туризм (табл. 1.1.2)
Форми організації сільського туризму
Окремою формою сільського туризму може бути його лікувально-профілактичне та загальнооздоровче призначення, що базується на цілющих властивостях повітря, води, продуктів харчування. У цьому випадку можна пропонувати цілу низку терапевтичних процедур, а саме: сон на чистому повітрі, різноманітні водні процедури; особливі системи харчування, що залежать від конкретної поставленої мети. Останні можуть бути надзвичайно різними — це роздільне, вегетаріанське, адекватне харчування; системи молочних, овочевих, фруктових дієт тощо.
Особливим елементом у системі харчування відпочиваючих може бути українська національна кухня з її різноманіттям та унікальністю, яка одночасно може виконувати декілька функцій:
— пропонувати клієнтам страви за особливими рецептами та технологіями, що базуються на давніх українських традиціях із врахуванням місцевих ознак;
— складати меню, що включає значний асортимент страв, різноманіття їх подачі, особливу якість харчової сировини, композиції страв, варіювання компонентів, при цьому подавати страви, використовуючи давньоукраїнський дерев’яний, глиняний тощо посуд;
— виконувати дієтичні функції, розробляти меню для посту, голодування, очищення організму, що базується на релігійних основах, особистих переконаннях, сімейних традиціях споживача.
Сьогодні одним із головних трендів у туризмі виступає «національна гастрономія». При цьому особливо цінується екологічно чиста продукція. У гірській місцевості, де не практикують промислові методи ведення сільського господарства, продукти харчування виробляються традиційним методом. Це дозволяє говорити про можливість побудови сільськогосподарського циклу, який повністю орієнтується на туристичне споживання. [186, с. 10—20].
Останнім часом все більшої популярності серед туристів набуває етнічний туризм. Мотивацією до вибору етнічного туризму стає унікальність, неповторність культури того чи іншого етносу, її автентичність і атрактивність. До того ж, не слід забувати, що в країнах сільський відпочинок за рахунок збереження етнографічної самобутності набуває національного значення:
— він дає поштовх для відродження й розвитку традиційної культури: народної архітектури, мистецтва, промислів;
— через сільський відпочинок мешканці урбанізованих територій з масовою культурою мають можливість пізнавати справжні традиції регіону;
— етнокультура села приваблює також іноземних туристів.
Тому для успішного розвитку відпочинку в сільських етнографічних районах розглядають ідеологію відродження й розвитку всього спектра традиційної культури, починаючи від форм господарювання до надбань духовної сфери. Зрозумівши свої внутрішньо культурні процеси, людина відчуває потребу у пізнанні культур інших народів.
Сільський туризм одночасно виступає як значна та динамічна індустрія світу, розгалужена соціальна служба зайнятості, система мандрівок та екскурсій, сфера рекре- ології, яка заснована на антропоекологічній парадигмі. Сьогодні антропогенне навантаження і його деструктивні наслідки спостерігаються практично у всіх секторах світової туристичної індустрії. З огляду на глобальний характер цих проблем, вирішити їх на регіональному або національному рівні практично неможливо. Саме тому на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (Самміт «Планета-Земля») 14 червня 1992 р. 182 країни ухвалили програму дій для досягнення стійкого розвитку людства «Agenda 21» («Порядокденнийна21 сторіччя») [65, с. 6].
Як зазначає В. С. Пазенюк, туризм — це спосіб життя сотні мільйонів людей, привабливе хобі, змістовний спосіб одержання задоволень від мандрівок, екскурсій, ознайомлення з пам’ятками культури та побуту інших народів. Особливо слід зазначити, що в туризмі виразно присутній інститут гостинності, що демонструє його «людський характер». [157, с. 10].
Альтернативний туризм розвиває нову філософію його розуміння, філософію, яка засновується на «людському вимірі» феномену туризму. Альтернативні підходи до напрямків та змісту традиційної туристичної діяльності передбачають коригування оізноманітних видів туризму, їх модифікацію, оновлення у відповідності з новими технологічними та сервісними запитами туриста. Основою альтернативного туризму є ті зміни у технологічній та матеріальній базі мандрівок, які з’явились у другій половині XX століття.
На сьогодні відбувається процес демасовізації туристичних потоків, заміна великомасштабних проектів розвитку туризму середньо- та дрібномасштабними. Ця тенденція вже одержала своє осмислення і відображення в ряді документів ВТО, публікаціях міжнародної Академії туризму, роботах видатних західних вчених-туриз- мологів (Д. Джафарі, В. Кузнець, У. Іуінгтон, Р. Баталер та інших).
В сучасних умовах господарювання для задоволення потреб людей, що проживають в умовах урбанізованого середовища, значну роль відіграє сільський туризм, який здатний забезпечити економічну та демографічну стабільність у сільських місцевостях та вирішити їхні соціально-економічні проблеми.
На сьогоднішній день існує певна невизначеність у застосуванні даного терміну. В одних країнах сільський туризм доповнює певний профілюючий вид рекреаційної діяльності, в других — виступає різновидом екологічного туризму, в третіх — є формою приватного підприємництва, в інших — має обмежений сезонний характер і виступає допоміжною формою діяльності у веденні родинного селянського (фермерського) господарства.
Окремими питаннями щодо теоретичного визначення цього терміну займалися ряд вітчизняних та закордонних вчених: Л. Ширіак (Молдова), В. Кліцунова (Білорусь), І. Семенова (Росія), Б. Бромвелл (Ірландія), Р. Батлер (Канада), Ф. Дайкман (Канада), К. Кейсі (Нова Зеландія), Л. Лесард (Франція), Т. Ратц (Угорщина), Д. Армстронг (Англія) та інші.
На Україні проблемам становлення сільською туризму присв’ячено праці таких вчених, як: В. Васильєва, Ф. Прокопи, Є. Грущинського, Т. Криштоп, Г. Черевко, В. Липчук, Г. Іваницької, Т. Ткаченко, Г. Михайличенко, О. Грець, І. Прокопи, М. Товт та інших.
Сільський туризм у більшості країн розглядається як невід’ємна складова частина комплексного соціально-економічного розвитку села та як один із засобів вирішення багатьох сільських проблем. Розвиток сільського туризму стимулює розвиток малого підприємництва, дає певні підстави для диверсифікації видів підприємницької діяльності у селах і створення нових робочих місць. Він також сприяє покращенню рівня життя мешканців конкретної місцевості, стимулює удосконаленню місцевої інфраструктури та підтримки довкілля. Але для того, щоб даний вид туризму стабільно розвивався, необхідно формувати його господарський механізм: організаційні, економічні та правові аспекти діяльності. Найбільше уваги потрібно приділяти організації скоординованих стосунків між учасниками (суб’єктами) сільського туризму; потребують вирішення питання оподаткування, тарифів на житло і послуги, системи маркетингу, гарантій щодо прийому та обслуговування гостей, певних стандартів обслуговування; законодавчому та правовому оформленню та підтримці «сільського туризму» на рівні держави.
Основними принципами державної підтримки сільського туризму є рівність умов, націленість на окреме сільське домогосподарство та місцеву громаду, фінансування проектів у сфері сільського туризму, розвиток сільської інфраструктури, реклама, участь у виставково-ярмаркових заходах, створення фольклорно-культурних заповідників та парків народних промислів (на базі населених пунктів, що є носіями певного бренду), запровадження цілісної системи навчання для зайнятих у сільському туризмі людей та інші.
обрядах. Даний туризм дає можливість міським жителям відпочити на природі, відвідати місцеві пам’ятки, познайомитися з побутом сучасних сільських мешканців та народними традиціями. На думку І. Смаля, такий відпочинок можна назвати втечею від великого міста з його складною екологічною ситуацією, гіподинамією, емоціональною напругою, що виливається у стреси та поверненням до землі, де знаходиться коріння української нації [192, с. 58]. Слушною є думка науковців, що привабливість сільського туризму пов’язана з різноманіттям циклів рекреаційних занять, оскільки кожний вид рекреації має свій радіус і свій поріг обслуговування. [199, с. 25—26].
Багато видів відпочинку можуть розвиватися як у міській, так і у сільській місцевості (кінний туризм, пляжна рекреація, гастрономічний туризм тощо). При комбінуванні різних туристично-відпочинкових занять межа «сільський/міський» туризм розмивається, і для самих споживачів рекреаційних послуг стає несуттєвою. Крім того, певні види відпочинку відносять як до «сільського», так і до «міського» туризму і розрізняють лише за урботериторіальною ознакою, тобто конкретним місцем надання послуг (наприклад, плавання, велопрогулянки, відвідування культурних фестивалів, відпочинок на пляжі). Тісна взаємодія міських туристів із традиційною сільською культурою веде до глибшого розуміння та поваги до народної української культури, сприяє самоідентичності особистості, призводить до формування її національно патріотичної свідомості.
При характеристиці сільського туризму визначають складники сільського туристичного продукту, а саме:
— туристичні атракції місцевості (наприклад, природне середовище, пам’ятки, цікаві архітектурні об’єкти, національні парки, ботанічні сади, торговельні центри, культурні та релігійні атракції, музеї, а також мешканці — їх культура і звичаї);
— доступність місцевості (кількість транспорту, а також інфраструктура — дороги, аеропорти і порти, залізнична мережа);
— імідж місцевості, що існує у свідомості потенційних клієнтів і суттєво впливає на підсвідоме бажання відвідати саме дану територію;
— ціна, яка залежить від багатьох чинників, а саме: стандарт послуг, пора року, кількість транспорту тощо.
Сільський туризм тісно пов’язаний з туристською «дестинацією». Поняття «дес- тинація» почало широко вживатися наприкінці 90-х pp. XX століття. Дестинація в туризмі — це привабливе для туристів місце відвідування (місце туристичного інтересу). Для того, щоб якесь місце (територія) стало туристичною дестинацією, воно повинне запропонувати такий набір послуг, який забезпечить туристам задоволення як первісних потреб (харчування, розміщення, перевезення), так і потреб у незабутніх враженнях і приємних спогадах про подорож, які належать до потреб вищого рівня і пов’язані з самовираженням людини.
Як зазначає М.П. Мальська, для задоволення таких потреб до туристичних дести- націй вводяться такі компоненти, як атракції. [127, с. 85]. Термін «атракції» походить від лат. attraction — притягання, під яким слід розуміти об’єкти туристичного показу
— виробництво та реалізація туристам екологічно-чистих продуктів;
— реалізація туристам ягід та грибів.
Різноманітні види туризму, що ототожнюються з сільським туризмом, представлено в додатку А. В літературі часто зустрічається ототожнення сільського туризму з екологічним, але, на нашу думку, ці поняття відрізняються один від одного і їх ототожнення не є виправданим.
Екологічний туриш — це пізнавальний і відпочинковий вид туризму, зосереджений на природних (малозмінених людиною) територіях, який передбачає заняття різними формами активної рекреації у природних ландшафтах без заподіяння шкоди навколишньому середовищу. Термін «екотуризм» був запропонований маркетологами, а не вченими, аналітиками туризму, тобто екотуризм з’явився в результаті потреб самих туристів.
Початком формування концепції екотуризму вважають 80-ті pp. XX ст., коли вперше з’явилися дослідження за даною тематикою. За даними ВТО, термін «екотуризм» активно використовується в індустрії туризму вже понад 10 років. Як відзначає велика кількість дослідників, поняття «екотуризм» довгий час мало невизначені межі й досі лишається дискусійним.
Мають місце твердження, що вперше термін екотуризм був використаний Т. Міллером у 1978 році. За даними О.О. Любіцевої та К. Сташука, термін «екотуризм» ввів мексиканський економіст-еколог Г.Це-баллос-Ласкурья у 1991 році. За М.Б. Біржаковим першими науковими публікаціями з екологічного туризму були статті Р. Юнка. Різноманіття тлумачень екотуризму наведено в таблиці 1.1.1.
У багатьох країнах екологічний туризм стає супутником і невід’ємною частиною всіх видів туризму, інтегрує їх у загальний процес, є чи не єдиним регулятивним та формуючим поведінку важелем управління урбанізаційними процесами, раціонального природокористування та охорони природи.
Науковці виділяють такі види екотуризму:
— науковий екологічний туризм. Цей вид туризму є джерелом інформації про віддалені і мальовничі краєвиди. Екотуристи, відпочиваючи, допомагають науці збиранням рідкісних видів метеликів, обліком кількості копитних та інше. Усе це вони роблять з задоволенням, поєднуючи приємне з корисним;
— пізнавальний екологічний туризм, об’єктами спостереження якого є деякі найбільш цікаві популяції живих організмів, біогеоценози, біотичні та абіотичні зв’язки, для цього організовують пішохідні походи, спостереження за птахами, кіно- і фото зйомка, проживання в наметових містечках, альпінізм, рибна ловля, водний туризм, ботанічні екскурсії;
— рекреаційний екологічний туризм — об’єктами якого є нежива природа, геоморфологічні особливості краю, гідрологічні об’єкти, а також гори, печери, озера і річки. Цей вид туризму містить в собі спортивний туризм, альпінізм, лижні, водяні, пішохідні й інші види активного і пасивного відпочинку.
Тлумачення поняття екотуризму різними авторами
| Джерело (автор), рік | Визначення |
| Т. Міллер, 1978 | Життєздатний туризм, чутливий до навколишнього середовища, що включає вивчення природного і культурного середовища і має на меті поліпшення стану в ньому. |
| ММТ «Супутник», 1987 | Екотуризм — маршрути, обладнані таким чином, щоб присутність туристів мінімально відбивалася на природному середовищі, а самі вони не тільки відпочивали, але й знайомилися з екологічними проблемами, більш того, по можливості брали участь у їх рішенні. |
| Міжнародна організація екотуризму (TIES) | Екотуризм — відповідальна подорож у природні зони, зберігає навколишнє середовище і підтримує добробут місцевих мешканців. |
Сьогодні у вітчизняній і закордонній літературі існує ряд розробок з питань еко-гуристичної кластеризації. Слід відзначити, що ця проблема досліджувалась здебільшого стосовно галузей виробничої сфери, а у сфері туризму досі систематизовано не
вивчалась. Проте, є ряд вчених та практиків у галузі туризму та рекреації, які досліджують дану проблематику. Серед них слід відзначити Д. Боуена, Н.П. Ващенко, В.Г. Гуляєва, В.К. Євдокименка, В.Ф. Кифяка, О.П. Мельник, В.І. Цибуха та інших.
Між сільським туризмом та екотуризмом часто проводять паралелі, так як обидві ці форми мають одну ціль: збереження природного середовища, розвиток традиційної етнокультури, сприяння традиційним формам агрогосподарювання й ремеслам місцевих громад. Так, наприклад, у селах Карпатського регіону господарі аг- роосель традиційно організовують для своїх гостей екотуристичні програми пішохідних та кінних подорожей, помічених відповідними знаками, стежками у заповідниках, національних і ландшафтних парках, не кажучи про можливість довільного збирання ягід та грибів у карпатських лісах.
Подібним до екологічного та сільського туризму вважається біологічний туризм — туризм, об’єктами якого є будь-які прояви живої природи: окремі види чи біоценози. Зустрічається також поняття природного туризму, об’єктом якого є будь-яка природа, як жива, так і нежива (наприклад, печери, гори, водойми тощо).
На сьогодні широко використовується поняття «стійкий» або «підтримуючий» туризм. Принципи сталого туризму були сформульовані ВТО у 1988 р. Під стійким туризмом розуміється «провідне управління усіма ресурсами таким чином, щоб забезпечити задоволення економічних, соціальних та естетичних потреб при збереженні культурної цілісності, істотних екологічних процесів, біологічного різноманіття та систем життєзабезпечення». У літературі можна також зустріти і поняття «етичний туризм», близьке до екологічного та сталого туризму: туризм, що зберігає оточуюче культурне та природне середовище, а, отже, може називатися екологічним та сталим туризмом. На думку О. Ю. Дмитрука, стійкий розвиток екологічного туризму орієнтується на збереження етнокультурного середовища, відновлення та збереження традиційного способу життя місцевого населення, його культури та етнографічних особливостей. [56, с. 11].
Агротуризм — це відпочинковий вид туризму, зосереджений на сільських територіях, який передбачає використання сільського (фермерського) господарства з метою рекреації, освіти чи активного залучення до традиційних форм господарювання. За визначенням Всеукраїнської Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні, під «агротуризмом» слід розуміти форму сільського туризму, яка безпосередньо пов’язана з сільським господарством, що одночасно надає послуги з проживання та харчування, знайомить з сільськогосподарською діяльністю, традиціями та звичаями даного регіону.
В агротуризмі фермерське господарство становить одночасно і нічліжну базу, і головний предмет інтересу туриста. Саме культурний рівень фермера, навички обслуговування гостей, естетика фермерського господарства, близькість розміщення фермерського господарства до міського центру — основні запоруки успіху агротуризму.
Нещодавно з’явилося нове поняття «екоагротуризм». Цей вид туризму передбачає використання гостьових будиночків без господарів або агроосель, розташованих у межах біосферних заповідників і національних парків, які, поряд із заняттями екологічним сільським господарством, пропонують широкий спектр екологічних і спортивно-туристичних занять (мисливство, рибальство тощо).
Слід зазначити, що не доцільно ототожнювати поняття «агротуризм» та «сільський туризм». Дійсно, ці види туризму мають спільні риси, насамперед, пов’язані з організацією відпочинку в сільській місцевості, але при цьому, агротуризм існує там, де є умови для вироблення сільськогосподарської продукції, участі відвідувачів в обробці городу, збиранні фруктів, овочів, ягід, випасі тварин тощо, тоді як сільський туризм передбачає відпочинок у сільській місцевості на базі приватного житлового фонду. Агротуризм виступає нібито спрощеною формою сільського туризму. В агро-туризмі індивідуальне фермерське господарство становить одночасно і нічліжну базу, і головний предмет інтересу туриста. Для того, щоб цей вид туризму успішно розвивався, необхідно, щоб фермер володів культурним рівнем, мав навики обслуговування гостей, естетику фермерського господарства, близькість розміщення фермерського господарства до міського центру.
Таким чином, сільський туризм включає (відповідно до мети подорожі) такі форми туристичної діяльності, як агротуризм, етнографічний туризм, фермерський туризм, екологічний, зелений, дачний туризм (табл. 1.1.2)
Форми організації сільського туризму
| Агротуризм | діяльність з розміщення туристів в сільській місцевості на базі приватного житлового фонду сільських домогосподарів з метою участі відвідувачів в обробці городу, збиранні фруктів, овочів, ягід, випасі тварин, виробленні сільськогосподарської продукції тощо |
| Етнографічний туризм | діяльність з розміщення туристів у сільській місцевості на базі приватного житлового фонду сільських домогосподарств з метою ознайомлення з історико-культурною спадщиною, побутом, ремеслами сільських мешканців, а також участі в святкуванні стародавніх свят, обрядів тощо |
| Фермерський туризм | туристична діяльність, що переважно носить екскурсійний характер і передбачає відвідування туристами ферм з тваринами (наприклад, страусової ферми). Такий вид туризму не обов’язково має передбачати розміщення (ночівлю) на базі приватного житлового фонду |
| Екологічний туризм | туристична діяльність з відвідування природних територій, що представлені, як правило, національними та природними парками, резерватами та іншими типами природних територій, які оберігаються (гірські місцевості) |
| Зелений туризм | форма організації відпочинку на природі в екологічно чистих місцевостях (на території ландшафтних парків, лісопарків, дендропарків, гідропарків та інших ландшафтних комплексів) без або з розміщенням в приватному житловому фонді |
| Дачний туризм | форма організації відпочинку на базі власного приватного житлового фонду в сільській місцевості |
Окремою формою сільського туризму може бути його лікувально-профілактичне та загальнооздоровче призначення, що базується на цілющих властивостях повітря, води, продуктів харчування. У цьому випадку можна пропонувати цілу низку терапевтичних процедур, а саме: сон на чистому повітрі, різноманітні водні процедури; особливі системи харчування, що залежать від конкретної поставленої мети. Останні можуть бути надзвичайно різними — це роздільне, вегетаріанське, адекватне харчування; системи молочних, овочевих, фруктових дієт тощо.
Особливим елементом у системі харчування відпочиваючих може бути українська національна кухня з її різноманіттям та унікальністю, яка одночасно може виконувати декілька функцій:
— пропонувати клієнтам страви за особливими рецептами та технологіями, що базуються на давніх українських традиціях із врахуванням місцевих ознак;
— складати меню, що включає значний асортимент страв, різноманіття їх подачі, особливу якість харчової сировини, композиції страв, варіювання компонентів, при цьому подавати страви, використовуючи давньоукраїнський дерев’яний, глиняний тощо посуд;
— виконувати дієтичні функції, розробляти меню для посту, голодування, очищення організму, що базується на релігійних основах, особистих переконаннях, сімейних традиціях споживача.
Сьогодні одним із головних трендів у туризмі виступає «національна гастрономія». При цьому особливо цінується екологічно чиста продукція. У гірській місцевості, де не практикують промислові методи ведення сільського господарства, продукти харчування виробляються традиційним методом. Це дозволяє говорити про можливість побудови сільськогосподарського циклу, який повністю орієнтується на туристичне споживання. [186, с. 10—20].
Останнім часом все більшої популярності серед туристів набуває етнічний туризм. Мотивацією до вибору етнічного туризму стає унікальність, неповторність культури того чи іншого етносу, її автентичність і атрактивність. До того ж, не слід забувати, що в країнах сільський відпочинок за рахунок збереження етнографічної самобутності набуває національного значення:
— він дає поштовх для відродження й розвитку традиційної культури: народної архітектури, мистецтва, промислів;
— через сільський відпочинок мешканці урбанізованих територій з масовою культурою мають можливість пізнавати справжні традиції регіону;
— етнокультура села приваблює також іноземних туристів.
Тому для успішного розвитку відпочинку в сільських етнографічних районах розглядають ідеологію відродження й розвитку всього спектра традиційної культури, починаючи від форм господарювання до надбань духовної сфери. Зрозумівши свої внутрішньо культурні процеси, людина відчуває потребу у пізнанні культур інших народів.