Федорченко В. К., Дьорова Т. А. Історія туризму в Україні Навч. nociб. / Передм. В. А. Смолія. - К.: Вища шк., 2002. - 195 с: ш.
1.2.Внесок українців у географічні дослідження земної кулі
Мандрівники з України в своїх прагненнях пізнати світ відвідували країни Західної Європи, Близького Сходу. Українські купці вирушали на пошуки нових торговельних шляхів, вступали в контакти з іншими
народами й країнами. А військові дружини київських князів регулярно здійснювали завойовницькі походи на сусідні території.
Першою українською жінкою-мандрівницею можна вважати княгиню Ольгу, котра, як відомо, не тільки особисто об'їхала всю територію Київської Русі, а й побувала в гостях у візантійського імператора в Константинополі.
У духовному житті давньої України найважливішою подією було запровадження християнства. Віруючі люди, відвідуючи церкву, слухали на проповідях про життя Ісуса Христа, святу землю, святі місця. Згодом у багатьох з них з'являлась зацікавленість і потреба їх відвідати. Побожних людей, які подорожували до святих місць, називали пілігримами, странниками, богомольцями, прочанами, паломниками.
Першим мандрівником-паломником слід назвати Св. Антонія з Чернігівщини, засновника Києво-Печерського монастиря. На Схід він ходив двічі. Вперше, як зазначається в «Повісті временних літ», — за князювання Володимира Святославича. «Не в довгому часі знайшовся якийсь чоловік, мирянин з міста Любеча, котрий поклав собі на думку іти у світ прочанином. І подався він у грецьку землю, на гору Афон».
Вдруге Св. Антоній ходив на Схід у роки княжіння Святополка Володимировича на знак протесту проти вбивства ним братів Бориса та Гліба. «Бачачи таке кровопролиття, преподобний Антоній знову пішов на Святу Гору»...
Історичні джерела повідомляють ще про трьох київських першо-прохідців, які в XI —XII ст. подорожували на Схід, до святих місць: ігумена Дмитріївського монастиря Варлаама (м. Київ), ігумена Ніфонта (Волинського), інока Київського Печерського монастиря Єфрема.
Першим українським паломником, який залишив опис своєї подорожі до Святої Землі — Єрусалима, був ігумен одного з монастирів Чернігівщини Данило. У відомому творі «Житие и хождение Данила Руския земли игумена» Данило Паломник описав свою подорож, яку здійснив у 1106—1108 pp. Свої записки він збагачує не лише сакральною інформацією, а й надзвичайно цінним і цікавим матеріалом географічного, історичного, етнографічного змісту, моментами спілкування, які засвідчують повагу приймаючої сторони до «руських паломників» і гордість паломників за «свою Руську землю». Мабуть, завдяки цьому патріотизму та свіжому й різнобарвному колориту «Житие и хождение...» Данила було перекладене грецькою, німецькою, французькою мовами.
На українській землі, за давніми літописами і хроніками, побувало багато прочан зі Сходу і Заходу, яких приваблювала велич Києво-Печерської і Почаївської лавр, Київської Софії, культурних і сакральних пам'яток інших регіонів України.
Безперечно, сміливим і відважним мандрівником був український козак Яків Малик, що в середині XVI ст. дістався до Індії, де став великим візиром Гуджарата і збудував там фортецю в ренесансному стилі.
Перші подорожі вітчизняних та іноземних мандрівників, паломництво віруючих людей, зростаючий потяг до знань у XVII —XIX ст. зумовили появу на українських землях визначних всесвітньо відомих мандрівників: землепрохідця Василя Григоровича-Барського, видатного українського письменника-гуманіста, філософа, мислителя, просвітителя й педагога Г. С. Сковороди, дослідника і етнографа Миколи Миклухо-Маклая та багатьох інших співвітчизників, які вписали золоті сторінки в історію становлення туризму в Україні.
Слід відзначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Серед них особливе місце посідає мандрівник і письменник світового значення Василь Григорович-Барський.
Народився Василь Григорович-Барський (псевдоніми — Альбов, Плака, Київський, Рос) 1701 р. в Києві в родині небагатого купця. Григоровичі, котрі походили з подільського містечка Бара, жили спочатку на Печерській слобідці, а потім переселилися на Поділ. Тут у ті часи зосереджувалося ремісниче й торгове життя міста. Крім того, сюди тягнулося студентство з усього слов'янського світу — до знаменитої Києво-Могилянської академії, що здавна славилася своїми професорами та випускниками. В такому середовищі зростав Василь.
Початкову освіту він здобув удома. Читати й писати його навчив батько, а потім у академії йому було найнято учителя. Як згадував пізніше його молодший брат Іван, видатний архітектор XVIII ст., Василь з дитинства був «допитливий» та «мав охоту бачити чужі країни». Здобуті в домашніх умовах знання не задовольняли допитливого юнака, і 1715 р. він вступив до Києво-Могилянської академії. Цей навчальний заклад у першій половині XVIII ст. продовжував відігравати роль провідного наукового та культурного осередку в Україні.
На двадцять третьому році життя Василь змушений був залишити академію. І причиною була, очевидно, не тільки недуга. За всіх позитивних рис у викладанні й змісті навчальних дисциплін академія не була позбавлена схоластичних методів навчання, а це не задовольняло розум живий, активний, пошуковий.
Палке бажання побачити світ, відкрити його для себе, почерпнути нові знання, вигострити розум — це були не другорядні мотиви, якими керувався Григорович-Барський, вирушаючи в мандри. Щоправда, форму подорожі йому довелося вигадувати, як кажуть, на ходу — це було паломництво до святих місць. Однак існує докорінна відмінність В. Григоровича-Барського від усіх попередніх українських пілігримів. Опис святих місць у його творі — це лише частина великої за обсягом розповіді про країни та міста Європи, Близького Сходу, Єгипту, де довелося побувати мандрівникові за двадцять чотири роки.
Яка інформація міститься в подорожньому щоденнику Барського? З нього можна найдокладніше довідатись, як люди з невеликими статками подорожували у XVIII ст. Ми дізнаємося про добре організовану систему притулків для подорожніх у європейських містах, про монастирі
та інші релігійні заклади, які допомагали православним прочанам на Балканах і в Греції, а також про караванні маршрути Близького Сходу. Слід зазначити, що за тієї доби великого значення набувала звичайна гостинність, яку виявляла переважна маса простолюду і якої так потребували зморені подорожні. Барський описує ще й значення та типи подорожніх документів, а також способи, вдаючись до яких міста й містечка звичайно контролювали тих, хто заходив у їхні мури.
Барський ретельно описав, додаючи до описів ілюстрації, кожне велике місто, куди він заходив, звертаючи особливу увагу на архітектурні пам'ятки, фортифікаційні споруди і, звичайно, храми та церкви. Крім того, він придивлявся до базарів, водопостачання, вуличного освітлення, а також вбрання місцевих мешканців. Він не раз відзначав культурні характеристики населення й подавав розлогі екскурси в історію різних етнічних груп, як-от, скажімо, венеціанських греків, євреїв у Салоніках або єрусалимських арабів. Зрозуміло, Барського цікавила передусім релігія, зокрема православ'я, тому він намагався відвідати та описати кожне місце, пов'язане з історією раннього християнства (див. дод. 1). А втім, він був критичним та об'єктивним спостерігачем і відзначав, що обожнювані кістки Святого Миколая поблизу Барі — ймовірно, мармурові копії, й висловлював сумнів щодо справжності «священного вогню» на місці Христової гробниці в Єрусалимі. На останніх етапах своїх мандрів Барський, зосередившись на вивченні грецької мови, подав неоціненну картину діяльності різноманітних грецьких шкіл, що під османським ярмом зберігали грецьку культуру.
Особливо цікаві ті місця щоденника Барського, де йдеться про самого автора. Перед нами постає типовий образ людини, яка могла сформуватись у Київській академії на початку XVIII ст. Цей портрет зачаровує і вражає читача. Найбільше враження справляють невситимий потяг Барського до знань, його невтомна допитливість. Засвоєні в Академії знання спонукали його розум до розвою, а незалежність і наполегливість, із якими він утверджує власні погляди, просто дивовижні. Захоплює нас і сила його характеру. Барський мав слабке здоров'я й часто нездужав. Однак, прямуючи до своєї мети, йшов пішки день у день, рік у рік, подолав тисячі миль під палючим сонцем і серед дошкульного холоду, часто з обмаллю грошей та харчів, нехтуючи всіма труднощами й перешкодами, що знеохотили б тих, хто був багатший, мав міцніше здоров'я і більше зв'язків, ніж він. Присвятивши життя пізнанню, дослідженням та спостереженням, Барський був цілковито позбавлений потягу до збагачення. Його найдорожчим скарбом були подорожній щоденник і кілька дорогих йому книжок, що лежали в торбі за плечима. Він вочевидь цінував не так речі, як спостереження, розуміння і знання. В цьому він був трохи схожий на Сковороду. І, нарешті, Барський був патріотом. Десятками років живши далеко від рідного краю, він повсякчас думав, як поділитися всім побаченим, пережитим і засвоєним із земляками. Захоплюючись іншими країнами, Григорович-Барський був переконаний, що «нема кращої землі, ніж Руська». З гордістю він підписувався під малюнками — «Василій Рос», підкреслюючи своє походження.
Процес творення «Мандрів» розтягнутий у часі: перші нотатки зроблено влітку 1723 p., останні датовано 1744 р. Мандрівник побував майже в усіх відомих місцях, пов'язаних з біблійною і світською історією Середземномор'я та Близького Сходу.
Записки, які вів В. Григорович-Барський понад два десятиліття під час своїх мандрів по світу, відобразили еволюцію його поглядів та світовідчуття. Перші сторінки «Мандрів» писала людина, яка прагнула знань, нових вражень про природу, людську спільноту, але її досвід був надто малий, а уявлення про світ недостатні. Останні сторінки творила вже рука мудреця, до якого досвід прийшов у гірких стражданнях, що супроводжували його у нелегких дорогах. Із записок довідуємося, як він з допитливого юнака перетворюється на вченого нового часу, котрому притаманні риси вдумливого підходу до інтелектуальних надбань попереднього часу, уважного дослідження явищ і фактів дійсності.
Початок твору нагадує подорожній щоденник, для якого характерні короткі нотатки й послідовна хронологічність як основа розповіді. Надалі (в міру нагромадження знань, вражень і життєвого досвіду) твір відзначається докладністю описів, стилістичною різноманітністю, співіснуванням художнього та наукового стилів, продуманою композицією. Автор подає описи найвідоміших святинь Сходу в Єрусалимі, Назареті, Віфлеємі, біля Мертвого моря й Тиверіадського озера, на горі Фавор, на Сипаї. Географічні, історичні, етнографічні та археологічні нотатки в «Мандрах» своєрідно переплітаються з розповідями про монастирі, храми, культові обряди, притулки для прочан, мощі, чудотворні ікони. Відвідавши всі найвідоміші місця, пов'язані з історією християнства, мандрівник описав їх значно докладніше й повніше, ніж його попередники.
Свої нотатки В. Григорович-Барський завершує описом афонських монастирів. Це був жовтень 1744 р. Йому залишалось іще відміряти свою останню дорогу — до Вітчизни, до Києва. Жити залишалось рівно три роки. Як вони пройшли?
Наступні два роки В. Григорович-Барський подорожував Грецією, побував в Афінах, на острові Крит, про що свідчать зроблені там малюнки (див. дод. 1). Сподіваючись нарешті повернутися в Україну, він дістався до Константинополя, аби знайти там підтримку в тодішнього російського посла О. А. Вишнякова, який досить прихильно ставився до мандрівника і сприяв його творчій роботі. Проте вже не застав його живого, а з новим послом А. І. Неплюєвим спільної мови не знайшов. Отже, зібравшись із силами, вклавши в торбу рукопис і книги, В. Григорович-Барський квапливо покинув столицю Туреччини і вирушив до рідної землі.
Лист антіохійського патріарха Сильвестра наздогнав Григоровича-Барського вже в Києві, звідки й була написана відповідь, де мандрівник намагається дати оцінку тодішнім подіям. «Коли я помилився, як це
властиво людині, — пише він у вересні 1747 p., — прошу вибачення... Я в той час, бачивши, що мене долає хвороба, а з другого боку переслідують грізні й страшні послання (можливо, це були погрози російського посла, який вимагав повернення В. Григоровича-Барського до Константинополя. — Авт.), від горя й сум'яття не розбирав, що писав (очевидно, В. Григорович-Барський має на увазі якийсь свій попередній лист патріархові. — Авт.).
Тому я не заїхав у Ясси, а прямо поїхав у Могилів, де проходить границя Ляхії (Польщі), і звідти в Київ, бажаючи живим дістатися до батьківщини моєї, однак прибув я в неї 5 вересня, ні живий, ні мертвий, і лежу, змучений, жалюгідним трупом, як у Бухаресті, й гірше, і лікарям віддаю свої гроші на лікування, і більше суму завдала хвороба моя рідним і друзям, аніж радості — моє прибуття».
З цього листа стає зрозуміло, що осінь 1746 р. і зиму 1747 р. В. Грц-горович-Барський пробув у Бухаресті, де тяжко захворів. Лише восени 1747 р. він повернувся до батьківської оселі.
В одному з документів, виданому Григоровичу-Барському на острові Кіпрі у 1737 р. і принесеному ним у Київ, описано зовнішність мандрівника: «Василій Григорович чернець зросту високого, обличчям смуглявий, очі світло-карі, брови густі, чорні, зрослися разом». Подібний, але набагато виразніший опис, зроблений його братом Іваном, подав В. Ру-бан у передмові до першого видання записок: «Зросту високого, волосся на голові й бороді чорне, без усякої сивини, обличчям смуглявий, тілом дорідний, брови чорні, високі, великі й майже разом зійшлися, очі гострі, карі, ніс короткий; як одягом, так і вимовою та статурою схожий був на грека». Вказано тут і на те, що В. Григорович-Барський «вдачі веселої та жартівливої, цікавиться всякими науками й мистецтвами, а найбільше малюванням».
Тяжка хвороба не дозволила В. Григоровичу-Барському ні розпочати викладацьку діяльність, ані впорядкувати свої записи. Лише місяць прожив він у Києві і 7 жовтня 1747 р. помер.
Могила українського мандрівника не збереглася, як і весь Братський монастир (зруйнований 1935 p.).
Після смерті Барського рукопис його щоденника кілька років лежав у його матері та брата Івана, відомого на той час архітектора. Подорожі та пригоди Василя Барського породили велику зацікавленість, і з оригіналу щоденника було зроблено численні копії, що розійшлися по всій Україні. Десь після 1750 р. одна з них потрапила до бібліотеки Симо-на Тодорського, колишнього професора класичних мов у Київській академії, який запрошував Барського викладати. Тодорський, що згодом став архієпископом псковським, 1754 р. помер, а всі його книжки, зокрема й рукопис Барського, перейшли до міської бібліотеки. Цей рукопис якимось чином повернувся назад в Україну і зрештою опинився в бібліотеці Одеського товариства історії старожитностей. Є свідчення, ніби Олексій Розумовський в останні роки життя мав намір опублікувати
подорожній щоденник Барського, але помер, так і не здійснивши свого задуму. У 1771 р. цей рукопис потрапив до рук Василя Рубана, письменника та історика консервативних поглядів, ревно відданого цареві. Нещадно вилучивши з рукопису все, як казав сам Рубан, «зайве», він 1778 р. опублікував його в Санкт-Петербурзі. Книжка зацікавила читачів, і згодом вийшло ще кілька її видань. Приблизно через століття щоденником Барського зацікавився відомий російський археограф М. П. Бар-суков. Він із високим професіоналізмом підготував нове ілюстроване 4-томне видання, яке вийшло у 1885—1887 pp. Дослідивши оригінал рукопису, Барсуков виявив недоліки Рубанового видання: перші 14 сторінок і ще 20 інших сторінок авторського тексту були вилучені й замінені витягами, написаними іншою рукою. Видання Барсукова, який послідовно дотримувався оригіналу, і досі залишається найавторитетнішим.
У 2000 р. на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України за Національною програмою випуску соціально значущих видань у Києві видавництвом «Основи» в перекладі з давньоукраїнської Петра Білоуса видано «Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік» Василя Григоровича-Барського. Книгу перекладено за виданням «Странствованія Василья Григорови-ча-Барскаго по Святьімь Мьстамь Востока сь 1723 по 1747 г. Издаиьі Православньїмь Палестинскимь обществомь по подлинной рукописи подг> редакціей Николая Барсукова. С. Петербурпь, 1885 — 1887».
Оригінал рукопису В. Григоровича-Барського, який вважали втраченим, зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадсь-кого в Києві.
Відомим дослідником країн Близького Сходу та Аравії був ще один наш співвітчизник — граф Вацлав Ржевуський. За його ініціативи на початку 1815 р. розпочалася експедиція до Близького Сходу та Аравії. Понад два роки Ржевуський подорожував цими краями, намагаючись всюди жити відповідно до звичаїв тих країн, де він перебував. Ржевуський навіть поголив собі голову й одягався за східним зразком. У 1817 р. він повернувся на батьківщину. Одразу після його повернення побачили світ праці зі сходознавства, де автор детально описує свої мандрівки по аравійських степах.
Слід відзначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Одним з організаторів і керівників першої російської навколосвітньої експедиції на кораблях «Надія» і «Нева» був Юрій Федорович Лисянський Ґ1773 —1837) родом з Ніжина на Чернігівщині. Він є автором відомої праці «Подорож навколо світу на кораблі «Нева» в 1803—1806 роках», зібрав великий етнографічний матеріал на Гаваях, Алясці, в Китаї, склав карти цих регіонів.
Вагомий внесок у дослідження Центральної Азії вніс правнук запорізького козака Паровальського — Микола Миколайович Пржевальський (1839—1888), який очолював 5 експедицій. У результаті його досліджень
на карті Центральної Азії з'явилися гірські хребти Алтин-Таг, Гумбольдта, Руський, Колумба, Пржевальського та ін. Відкрив 218 нових видів флори.
Визначним українським мандрівником і вченим був Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846—1888) — правнук хорунжого Запорізького війська Миклухи. Він здійснив 10 подорожей до Нової Гвінеї, Філіппін, Малакки, Австралії, Меланезії, Мікронезії; є автором понад 160 наукових праць з антропології, географії, етнографії, зібрав велику і оригінальну колекцію.
Загалом можна стверджувати, що в результаті подорожей і мандрівок вітчизняних та іноземних мандрівників було зібрано величезний матеріал з географії та історії як українських, так і інших земель земної кулі, на основі якого в Україні у другій половині XIX ст. почав розвиватись туризм.
народами й країнами. А військові дружини київських князів регулярно здійснювали завойовницькі походи на сусідні території.
Першою українською жінкою-мандрівницею можна вважати княгиню Ольгу, котра, як відомо, не тільки особисто об'їхала всю територію Київської Русі, а й побувала в гостях у візантійського імператора в Константинополі.
У духовному житті давньої України найважливішою подією було запровадження християнства. Віруючі люди, відвідуючи церкву, слухали на проповідях про життя Ісуса Христа, святу землю, святі місця. Згодом у багатьох з них з'являлась зацікавленість і потреба їх відвідати. Побожних людей, які подорожували до святих місць, називали пілігримами, странниками, богомольцями, прочанами, паломниками.
Першим мандрівником-паломником слід назвати Св. Антонія з Чернігівщини, засновника Києво-Печерського монастиря. На Схід він ходив двічі. Вперше, як зазначається в «Повісті временних літ», — за князювання Володимира Святославича. «Не в довгому часі знайшовся якийсь чоловік, мирянин з міста Любеча, котрий поклав собі на думку іти у світ прочанином. І подався він у грецьку землю, на гору Афон».
Вдруге Св. Антоній ходив на Схід у роки княжіння Святополка Володимировича на знак протесту проти вбивства ним братів Бориса та Гліба. «Бачачи таке кровопролиття, преподобний Антоній знову пішов на Святу Гору»...
Історичні джерела повідомляють ще про трьох київських першо-прохідців, які в XI —XII ст. подорожували на Схід, до святих місць: ігумена Дмитріївського монастиря Варлаама (м. Київ), ігумена Ніфонта (Волинського), інока Київського Печерського монастиря Єфрема.
Першим українським паломником, який залишив опис своєї подорожі до Святої Землі — Єрусалима, був ігумен одного з монастирів Чернігівщини Данило. У відомому творі «Житие и хождение Данила Руския земли игумена» Данило Паломник описав свою подорож, яку здійснив у 1106—1108 pp. Свої записки він збагачує не лише сакральною інформацією, а й надзвичайно цінним і цікавим матеріалом географічного, історичного, етнографічного змісту, моментами спілкування, які засвідчують повагу приймаючої сторони до «руських паломників» і гордість паломників за «свою Руську землю». Мабуть, завдяки цьому патріотизму та свіжому й різнобарвному колориту «Житие и хождение...» Данила було перекладене грецькою, німецькою, французькою мовами.
На українській землі, за давніми літописами і хроніками, побувало багато прочан зі Сходу і Заходу, яких приваблювала велич Києво-Печерської і Почаївської лавр, Київської Софії, культурних і сакральних пам'яток інших регіонів України.
Безперечно, сміливим і відважним мандрівником був український козак Яків Малик, що в середині XVI ст. дістався до Індії, де став великим візиром Гуджарата і збудував там фортецю в ренесансному стилі.
Перші подорожі вітчизняних та іноземних мандрівників, паломництво віруючих людей, зростаючий потяг до знань у XVII —XIX ст. зумовили появу на українських землях визначних всесвітньо відомих мандрівників: землепрохідця Василя Григоровича-Барського, видатного українського письменника-гуманіста, філософа, мислителя, просвітителя й педагога Г. С. Сковороди, дослідника і етнографа Миколи Миклухо-Маклая та багатьох інших співвітчизників, які вписали золоті сторінки в історію становлення туризму в Україні.
Слід відзначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Серед них особливе місце посідає мандрівник і письменник світового значення Василь Григорович-Барський.
Народився Василь Григорович-Барський (псевдоніми — Альбов, Плака, Київський, Рос) 1701 р. в Києві в родині небагатого купця. Григоровичі, котрі походили з подільського містечка Бара, жили спочатку на Печерській слобідці, а потім переселилися на Поділ. Тут у ті часи зосереджувалося ремісниче й торгове життя міста. Крім того, сюди тягнулося студентство з усього слов'янського світу — до знаменитої Києво-Могилянської академії, що здавна славилася своїми професорами та випускниками. В такому середовищі зростав Василь.
Початкову освіту він здобув удома. Читати й писати його навчив батько, а потім у академії йому було найнято учителя. Як згадував пізніше його молодший брат Іван, видатний архітектор XVIII ст., Василь з дитинства був «допитливий» та «мав охоту бачити чужі країни». Здобуті в домашніх умовах знання не задовольняли допитливого юнака, і 1715 р. він вступив до Києво-Могилянської академії. Цей навчальний заклад у першій половині XVIII ст. продовжував відігравати роль провідного наукового та культурного осередку в Україні.
На двадцять третьому році життя Василь змушений був залишити академію. І причиною була, очевидно, не тільки недуга. За всіх позитивних рис у викладанні й змісті навчальних дисциплін академія не була позбавлена схоластичних методів навчання, а це не задовольняло розум живий, активний, пошуковий.
Яка інформація міститься в подорожньому щоденнику Барського? З нього можна найдокладніше довідатись, як люди з невеликими статками подорожували у XVIII ст. Ми дізнаємося про добре організовану систему притулків для подорожніх у європейських містах, про монастирі
та інші релігійні заклади, які допомагали православним прочанам на Балканах і в Греції, а також про караванні маршрути Близького Сходу. Слід зазначити, що за тієї доби великого значення набувала звичайна гостинність, яку виявляла переважна маса простолюду і якої так потребували зморені подорожні. Барський описує ще й значення та типи подорожніх документів, а також способи, вдаючись до яких міста й містечка звичайно контролювали тих, хто заходив у їхні мури.
Барський ретельно описав, додаючи до описів ілюстрації, кожне велике місто, куди він заходив, звертаючи особливу увагу на архітектурні пам'ятки, фортифікаційні споруди і, звичайно, храми та церкви. Крім того, він придивлявся до базарів, водопостачання, вуличного освітлення, а також вбрання місцевих мешканців. Він не раз відзначав культурні характеристики населення й подавав розлогі екскурси в історію різних етнічних груп, як-от, скажімо, венеціанських греків, євреїв у Салоніках або єрусалимських арабів. Зрозуміло, Барського цікавила передусім релігія, зокрема православ'я, тому він намагався відвідати та описати кожне місце, пов'язане з історією раннього християнства (див. дод. 1). А втім, він був критичним та об'єктивним спостерігачем і відзначав, що обожнювані кістки Святого Миколая поблизу Барі — ймовірно, мармурові копії, й висловлював сумнів щодо справжності «священного вогню» на місці Христової гробниці в Єрусалимі. На останніх етапах своїх мандрів Барський, зосередившись на вивченні грецької мови, подав неоціненну картину діяльності різноманітних грецьких шкіл, що під османським ярмом зберігали грецьку культуру.
Особливо цікаві ті місця щоденника Барського, де йдеться про самого автора. Перед нами постає типовий образ людини, яка могла сформуватись у Київській академії на початку XVIII ст. Цей портрет зачаровує і вражає читача. Найбільше враження справляють невситимий потяг Барського до знань, його невтомна допитливість. Засвоєні в Академії знання спонукали його розум до розвою, а незалежність і наполегливість, із якими він утверджує власні погляди, просто дивовижні. Захоплює нас і сила його характеру. Барський мав слабке здоров'я й часто нездужав. Однак, прямуючи до своєї мети, йшов пішки день у день, рік у рік, подолав тисячі миль під палючим сонцем і серед дошкульного холоду, часто з обмаллю грошей та харчів, нехтуючи всіма труднощами й перешкодами, що знеохотили б тих, хто був багатший, мав міцніше здоров'я і більше зв'язків, ніж він. Присвятивши життя пізнанню, дослідженням та спостереженням, Барський був цілковито позбавлений потягу до збагачення. Його найдорожчим скарбом були подорожній щоденник і кілька дорогих йому книжок, що лежали в торбі за плечима. Він вочевидь цінував не так речі, як спостереження, розуміння і знання. В цьому він був трохи схожий на Сковороду. І, нарешті, Барський був патріотом. Десятками років живши далеко від рідного краю, він повсякчас думав, як поділитися всім побаченим, пережитим і засвоєним із земляками. Захоплюючись іншими країнами, Григорович-Барський був переконаний, що «нема кращої землі, ніж Руська». З гордістю він підписувався під малюнками — «Василій Рос», підкреслюючи своє походження.
Процес творення «Мандрів» розтягнутий у часі: перші нотатки зроблено влітку 1723 p., останні датовано 1744 р. Мандрівник побував майже в усіх відомих місцях, пов'язаних з біблійною і світською історією Середземномор'я та Близького Сходу.
Записки, які вів В. Григорович-Барський понад два десятиліття під час своїх мандрів по світу, відобразили еволюцію його поглядів та світовідчуття. Перші сторінки «Мандрів» писала людина, яка прагнула знань, нових вражень про природу, людську спільноту, але її досвід був надто малий, а уявлення про світ недостатні. Останні сторінки творила вже рука мудреця, до якого досвід прийшов у гірких стражданнях, що супроводжували його у нелегких дорогах. Із записок довідуємося, як він з допитливого юнака перетворюється на вченого нового часу, котрому притаманні риси вдумливого підходу до інтелектуальних надбань попереднього часу, уважного дослідження явищ і фактів дійсності.
Початок твору нагадує подорожній щоденник, для якого характерні короткі нотатки й послідовна хронологічність як основа розповіді. Надалі (в міру нагромадження знань, вражень і життєвого досвіду) твір відзначається докладністю описів, стилістичною різноманітністю, співіснуванням художнього та наукового стилів, продуманою композицією. Автор подає описи найвідоміших святинь Сходу в Єрусалимі, Назареті, Віфлеємі, біля Мертвого моря й Тиверіадського озера, на горі Фавор, на Сипаї. Географічні, історичні, етнографічні та археологічні нотатки в «Мандрах» своєрідно переплітаються з розповідями про монастирі, храми, культові обряди, притулки для прочан, мощі, чудотворні ікони. Відвідавши всі найвідоміші місця, пов'язані з історією християнства, мандрівник описав їх значно докладніше й повніше, ніж його попередники.
Свої нотатки В. Григорович-Барський завершує описом афонських монастирів. Це був жовтень 1744 р. Йому залишалось іще відміряти свою останню дорогу — до Вітчизни, до Києва. Жити залишалось рівно три роки. Як вони пройшли?
Наступні два роки В. Григорович-Барський подорожував Грецією, побував в Афінах, на острові Крит, про що свідчать зроблені там малюнки (див. дод. 1). Сподіваючись нарешті повернутися в Україну, він дістався до Константинополя, аби знайти там підтримку в тодішнього російського посла О. А. Вишнякова, який досить прихильно ставився до мандрівника і сприяв його творчій роботі. Проте вже не застав його живого, а з новим послом А. І. Неплюєвим спільної мови не знайшов. Отже, зібравшись із силами, вклавши в торбу рукопис і книги, В. Григорович-Барський квапливо покинув столицю Туреччини і вирушив до рідної землі.
властиво людині, — пише він у вересні 1747 p., — прошу вибачення... Я в той час, бачивши, що мене долає хвороба, а з другого боку переслідують грізні й страшні послання (можливо, це були погрози російського посла, який вимагав повернення В. Григоровича-Барського до Константинополя. — Авт.), від горя й сум'яття не розбирав, що писав (очевидно, В. Григорович-Барський має на увазі якийсь свій попередній лист патріархові. — Авт.).
Тому я не заїхав у Ясси, а прямо поїхав у Могилів, де проходить границя Ляхії (Польщі), і звідти в Київ, бажаючи живим дістатися до батьківщини моєї, однак прибув я в неї 5 вересня, ні живий, ні мертвий, і лежу, змучений, жалюгідним трупом, як у Бухаресті, й гірше, і лікарям віддаю свої гроші на лікування, і більше суму завдала хвороба моя рідним і друзям, аніж радості — моє прибуття».
З цього листа стає зрозуміло, що осінь 1746 р. і зиму 1747 р. В. Грц-горович-Барський пробув у Бухаресті, де тяжко захворів. Лише восени 1747 р. він повернувся до батьківської оселі.
В одному з документів, виданому Григоровичу-Барському на острові Кіпрі у 1737 р. і принесеному ним у Київ, описано зовнішність мандрівника: «Василій Григорович чернець зросту високого, обличчям смуглявий, очі світло-карі, брови густі, чорні, зрослися разом». Подібний, але набагато виразніший опис, зроблений його братом Іваном, подав В. Ру-бан у передмові до першого видання записок: «Зросту високого, волосся на голові й бороді чорне, без усякої сивини, обличчям смуглявий, тілом дорідний, брови чорні, високі, великі й майже разом зійшлися, очі гострі, карі, ніс короткий; як одягом, так і вимовою та статурою схожий був на грека». Вказано тут і на те, що В. Григорович-Барський «вдачі веселої та жартівливої, цікавиться всякими науками й мистецтвами, а найбільше малюванням».
Тяжка хвороба не дозволила В. Григоровичу-Барському ні розпочати викладацьку діяльність, ані впорядкувати свої записи. Лише місяць прожив він у Києві і 7 жовтня 1747 р. помер.
Могила українського мандрівника не збереглася, як і весь Братський монастир (зруйнований 1935 p.).
Після смерті Барського рукопис його щоденника кілька років лежав у його матері та брата Івана, відомого на той час архітектора. Подорожі та пригоди Василя Барського породили велику зацікавленість, і з оригіналу щоденника було зроблено численні копії, що розійшлися по всій Україні. Десь після 1750 р. одна з них потрапила до бібліотеки Симо-на Тодорського, колишнього професора класичних мов у Київській академії, який запрошував Барського викладати. Тодорський, що згодом став архієпископом псковським, 1754 р. помер, а всі його книжки, зокрема й рукопис Барського, перейшли до міської бібліотеки. Цей рукопис якимось чином повернувся назад в Україну і зрештою опинився в бібліотеці Одеського товариства історії старожитностей. Є свідчення, ніби Олексій Розумовський в останні роки життя мав намір опублікувати
подорожній щоденник Барського, але помер, так і не здійснивши свого задуму. У 1771 р. цей рукопис потрапив до рук Василя Рубана, письменника та історика консервативних поглядів, ревно відданого цареві. Нещадно вилучивши з рукопису все, як казав сам Рубан, «зайве», він 1778 р. опублікував його в Санкт-Петербурзі. Книжка зацікавила читачів, і згодом вийшло ще кілька її видань. Приблизно через століття щоденником Барського зацікавився відомий російський археограф М. П. Бар-суков. Він із високим професіоналізмом підготував нове ілюстроване 4-томне видання, яке вийшло у 1885—1887 pp. Дослідивши оригінал рукопису, Барсуков виявив недоліки Рубанового видання: перші 14 сторінок і ще 20 інших сторінок авторського тексту були вилучені й замінені витягами, написаними іншою рукою. Видання Барсукова, який послідовно дотримувався оригіналу, і досі залишається найавторитетнішим.
У 2000 р. на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України за Національною програмою випуску соціально значущих видань у Києві видавництвом «Основи» в перекладі з давньоукраїнської Петра Білоуса видано «Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік» Василя Григоровича-Барського. Книгу перекладено за виданням «Странствованія Василья Григорови-ча-Барскаго по Святьімь Мьстамь Востока сь 1723 по 1747 г. Издаиьі Православньїмь Палестинскимь обществомь по подлинной рукописи подг> редакціей Николая Барсукова. С. Петербурпь, 1885 — 1887».
Оригінал рукопису В. Григоровича-Барського, який вважали втраченим, зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадсь-кого в Києві.
Відомим дослідником країн Близького Сходу та Аравії був ще один наш співвітчизник — граф Вацлав Ржевуський. За його ініціативи на початку 1815 р. розпочалася експедиція до Близького Сходу та Аравії. Понад два роки Ржевуський подорожував цими краями, намагаючись всюди жити відповідно до звичаїв тих країн, де він перебував. Ржевуський навіть поголив собі голову й одягався за східним зразком. У 1817 р. він повернувся на батьківщину. Одразу після його повернення побачили світ праці зі сходознавства, де автор детально описує свої мандрівки по аравійських степах.
Слід відзначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Одним з організаторів і керівників першої російської навколосвітньої експедиції на кораблях «Надія» і «Нева» був Юрій Федорович Лисянський Ґ1773 —1837) родом з Ніжина на Чернігівщині. Він є автором відомої праці «Подорож навколо світу на кораблі «Нева» в 1803—1806 роках», зібрав великий етнографічний матеріал на Гаваях, Алясці, в Китаї, склав карти цих регіонів.
Вагомий внесок у дослідження Центральної Азії вніс правнук запорізького козака Паровальського — Микола Миколайович Пржевальський (1839—1888), який очолював 5 експедицій. У результаті його досліджень
на карті Центральної Азії з'явилися гірські хребти Алтин-Таг, Гумбольдта, Руський, Колумба, Пржевальського та ін. Відкрив 218 нових видів флори.
Визначним українським мандрівником і вченим був Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846—1888) — правнук хорунжого Запорізького війська Миклухи. Він здійснив 10 подорожей до Нової Гвінеї, Філіппін, Малакки, Австралії, Меланезії, Мікронезії; є автором понад 160 наукових праць з антропології, географії, етнографії, зібрав велику і оригінальну колекцію.
Загалом можна стверджувати, що в результаті подорожей і мандрівок вітчизняних та іноземних мандрівників було зібрано величезний матеріал з географії та історії як українських, так і інших земель земної кулі, на основі якого в Україні у другій половині XIX ст. почав розвиватись туризм.