Релігійний туризм в Україні
Зародження та розвиток подорожей з релігійною метою
Починаючи із найдавніших часів релігійний туризм був пов'язаний насамперед із паломництвом.
Паломництво завжди вважалось найвищим проявом особистої духовності, служіння вірі та ідеї. Паломники сприймаються як люди втаємничені, осяяні небесною благодаттю, які своїм діянням прислужилися вірі і принесли з собою, у собі цю частку сакрального. Саме тому сприяння, допомога паломникам є здавна неодмінною рисою моральності.
Ще з часів перших цивілізацій дійшли свідоцтва про вірування у те, що молитва більш дієва у певних місцевостях, що мають те чи інше відношення до божества. Сакральність певних місць визначається їх роллю у становленні релігії. Вона пов’язана з подіями, що впливали на становлення віри, з діяннями святих, з певними чудесами тощо. Здавна вважалось, що їх відвідання наближає людину до Бога, тому що ці місця ніби обрані Ним для спілкування з людьми і на знак цього певним чином позначені (чудесами та іншими проявами). А люди, в свою чергу, позначали ці місця різними символами віри (камені, хрести, храми тощо). Тобто сакралізація певних місць є невід’ємною часткою кожної релігії.
Сакральні святині у свідомості віруючих чітко ієрархізовані й ієрархія ця закріплена в традиції. Святинею світового значення є Свята Земля. Відповідно, інші місця паломництва можна як за значенням для кожної релігії, так і за потоком паломників поділити на регіональні і локальні.
Історія паломництва сягає значної давнини. Відомо, що вже давні євреї кожного року відвідували Храм в Єрусалимі. Відвідини ці були обов’язкові у певні іудейські свята і на цей час припинялися конфлікти, знімалися митні обмеження, облаштовувались мости і дороги до Храму, а біля Храму збиралися торговці святим крамом та міняйли, що обмінювали гроші для купівлі жертовних тварин, що їх приганяли до Храму селяни.
Для спілкування з богами відправлялись у найвіддаленіші храми греки та римляни і не тільки вони, а й представники інших народів, що сповідували ту ж віру.
У християнському світі паломництво до країни, де відбувались діяння земного життя Спасителя, стало звичним з IV ст. н. е. під впливом прикладу св. Олени, діяльність якої сприяла дослідженню Святої Землі, її значній сакралізації. З цією землею пов’язані діяння пророка Магомета (іслам) та історія іудаїзма. Свята Земля – ця "колиска трьох релігій" – є найвизначнішою сакральною святинею нашої цивілізації.
Масового характеру набуло паломництво до Святої Землі, в Палестину за часів хрестових походів. В Єрусалимському королівстві, зважаючи на потреби паломників, утворилась відповідна сфера діяльності для задоволення потреб віруючих, що окрім відвідування святинь включала транспортування з наданням безпеки та певної комфортності, надання послуг розміщення та харчування. З’явилось відповідне інформаційне забезпечення: з IV ст. стали відомі путівники по Святій Землі (Бордоський путівник 333 р. з описами Святої Землі),
Паломництво зростало з поширенням християнства, розвиваючись із зростанням релігійності населення. В середні віки паломництво набуло такого розмаху, що навіть утворились і поширились цехи професійних паломників, яких замість себе наймали багаті люди для здійснення поклоніння. Відповідно поширювалась та удосконалювалась організація паломництва, створювалась інфраструктура.
Маршрути паломництва спочатку були виключно сухопутні й шли по півдню Європи та через Малу Азію. Довгий, складний і небезпечний шлях розтягувався на роки. Згодом розвиток судноплавства значно скоротив витрати часу, а морський шлях став основним шляхом до Палестини. Головними центрами, де збирались паломники, аби відправитись до Палестини, стали порти Південної Європи: Венеція, Генуя, Марсель. З усіх усюд європейської землі до Венеції, а пізніше й Марселю, стікалися невеликими групами пілігрими у спеціальному одязі, що вирізняв їх серед інших подорожніх: довгі сірі плащі з нашитим на них червоним хрестом, крислаті капелюхи, каліги (особливі сандалії). Обов’язковими були фляга для води та посох. Вони йшли (бо саме так слід було робити – йти пішки, і в цьому теж був елемент служіння), користуючись у дорозі притулком монастирів, замків, маєтків та простих осель.
Поступово на базі монастирів створилась мережа, що надавала послуги паломникам.
У Венеції паломники укладали контракт з хазяїном корабля, за яким хазяїн був зобов’язаний не тільки перевезти їх до Святої Землі й назад, але й супроводжувати по святих місцях, забезпечувати харчуванням, сплачувати за них податки. У Венеції XV cт. існувала постанова, за якою корабель, що перевозив паломників, не міг слугувати для торгових цілей, отже, обсяг паломництва досяг такого розміру, що сприяв спеціалізації транспорту, а з іншого боку, цим визнавалась повага до паломників. Там же паломники запасалися путівниками по святих місцях, серед яких найбільш відомий путівник Pelegrmationes Теrrае Sanctae (Венеція, 1491).
Створена для забезпечення паломництва індустрія працювала досить злагоджено, забезпечуючи пілігримів всім необхідним: безпечним транспортуванням, притулком, екскурсіями по святих місцях та відправленням культу.
Християнське православне паломництво з України до Святої Землі має давню вікову традицію: відомі джерела відносять її до ХІ-ХІІ ст. Зокрема «Житие и хожение Даниила, русской земли игумена» залишило свідоцтво паломництва ігумена Данила з Чернігівських земель і містить не тільки описи святих місць, але й відомості з організації паломництва за часів Єрусалимського королівства.
Загальні суспільні тенденції (розвиток промисловості, удосконалення транспортних засобів та шляхів сполучення, суттєві зрушення в способі життя населення, підвищення середнього рівня життя, зміни геополітичної ситуації та інші об’єктивні причини) сприяли збільшенню паломництва і, відповідно, переростанню сфери забезпечення релігійних потреб населення в індустрію, розквіт якої припадає на другу половину ХІХ ст.
У Західній Європі, особливо у Франції та Німеччині, у цей час щорічно організуються паломницькі каравани до Святої Землі по 300-400 чол. Значно виріс потік православних паломників з теренів Російської імперії. Центром збору православних паломників стала Одеса, а морський шлях, яким вони діставались до Святої Землі, пролягав через Константинополь. Якщо на початку сторіччя їх щорічна чисельність не перевищувала кількох десятків, то в 1820 р. вона вже досягла 200 чол., а в 1840-х роках подвоїлась, склавши в кінці сторіччя майже 5 тис. чол.
Але найбільший потік паломників спостерігається з кінця ХІХ ст. до початку першої світової війни, що пов’язано з поліпшенням транспортного сполучення, його значним здешевленням.
У той час, як паломництво з Росії набрало сталих організаційних форм у другій половині ХІХ ст., паломники греко-католики західноукраїнських земель, що входили до складу Австро-Угорщини, чекали на цей момент аж до початку ХХ ст. Перше відоме нам паломництво було організоване в 1906 р. за участю митрополита Галицького архієпископа Львівського Андрія Шептицького при сприянні досвідченого організатора паломництва з Тиролю полковника Генріха Гіммлема фон Агісбурга. Організаційні засади базувались на схемі тирольського товариства "Рalastina Pilgerverein", що до того організувало 9 аналогічних подорожей за європейськими стандартами того часу.
Традиції буддійського паломництва сходять до часу життя самого Будди. Згідно канону Тріпітака, Будда заповідав своїм послідовникам відвідувати місця, де він народився (Лумбіні, Непал), отримав прояснення (Бодхгая, штат Біхар, Індія), прочитав свою першу проповідь (Сарнатх, біля р. Варакаси, штат Уттар Прадеш, Індія) і пішов з цього світу (Кушинагара, біля м. Горакхпур, штат Уттар Прадеш, Індія).
У V, VI, VIII ст. здійснювалися паломництва китайських ченців буддистів до Індії. Ченці слідували двома маршрутами. Перший, «північний», маршрут пролягав по Великому шовковому шляху через Афганістан і Пакистан. Другий маршрут – через Південно Китайське море, Бенгальською затокою.
Тіло Будди після його відходу в нірвану спалили, останки розділили на 8 частин і помістили в ступи. Паломництва в буддизмі почалися з поклоніння решткам Будди. Паломництво в буддизмі полягає у відвідинах святих місць для отримання духовних результатів, поклоніння і виразу шанування вищим силам.
Протягом багатьох віків паломництво було практично єдиним видом подорожування, не пов’язаним ні з жодною "корисною", матеріальною метою, що збігається з сучасним поняттям туризму як суспільного явища.
Саме як один з видів туризму релігійний туризм органічно ввійшов в сучасний туристичний процес. На нього припадає 3-5% обсягу світового туристичного потоку.
Паломництво завжди вважалось найвищим проявом особистої духовності, служіння вірі та ідеї. Паломники сприймаються як люди втаємничені, осяяні небесною благодаттю, які своїм діянням прислужилися вірі і принесли з собою, у собі цю частку сакрального. Саме тому сприяння, допомога паломникам є здавна неодмінною рисою моральності.
Ще з часів перших цивілізацій дійшли свідоцтва про вірування у те, що молитва більш дієва у певних місцевостях, що мають те чи інше відношення до божества. Сакральність певних місць визначається їх роллю у становленні релігії. Вона пов’язана з подіями, що впливали на становлення віри, з діяннями святих, з певними чудесами тощо. Здавна вважалось, що їх відвідання наближає людину до Бога, тому що ці місця ніби обрані Ним для спілкування з людьми і на знак цього певним чином позначені (чудесами та іншими проявами). А люди, в свою чергу, позначали ці місця різними символами віри (камені, хрести, храми тощо). Тобто сакралізація певних місць є невід’ємною часткою кожної релігії.
Сакральні святині у свідомості віруючих чітко ієрархізовані й ієрархія ця закріплена в традиції. Святинею світового значення є Свята Земля. Відповідно, інші місця паломництва можна як за значенням для кожної релігії, так і за потоком паломників поділити на регіональні і локальні.
Історія паломництва сягає значної давнини. Відомо, що вже давні євреї кожного року відвідували Храм в Єрусалимі. Відвідини ці були обов’язкові у певні іудейські свята і на цей час припинялися конфлікти, знімалися митні обмеження, облаштовувались мости і дороги до Храму, а біля Храму збиралися торговці святим крамом та міняйли, що обмінювали гроші для купівлі жертовних тварин, що їх приганяли до Храму селяни.
Для спілкування з богами відправлялись у найвіддаленіші храми греки та римляни і не тільки вони, а й представники інших народів, що сповідували ту ж віру.
У християнському світі паломництво до країни, де відбувались діяння земного життя Спасителя, стало звичним з IV ст. н. е. під впливом прикладу св. Олени, діяльність якої сприяла дослідженню Святої Землі, її значній сакралізації. З цією землею пов’язані діяння пророка Магомета (іслам) та історія іудаїзма. Свята Земля – ця "колиска трьох релігій" – є найвизначнішою сакральною святинею нашої цивілізації.
Масового характеру набуло паломництво до Святої Землі, в Палестину за часів хрестових походів. В Єрусалимському королівстві, зважаючи на потреби паломників, утворилась відповідна сфера діяльності для задоволення потреб віруючих, що окрім відвідування святинь включала транспортування з наданням безпеки та певної комфортності, надання послуг розміщення та харчування. З’явилось відповідне інформаційне забезпечення: з IV ст. стали відомі путівники по Святій Землі (Бордоський путівник 333 р. з описами Святої Землі),
Паломництво зростало з поширенням християнства, розвиваючись із зростанням релігійності населення. В середні віки паломництво набуло такого розмаху, що навіть утворились і поширились цехи професійних паломників, яких замість себе наймали багаті люди для здійснення поклоніння. Відповідно поширювалась та удосконалювалась організація паломництва, створювалась інфраструктура.
Маршрути паломництва спочатку були виключно сухопутні й шли по півдню Європи та через Малу Азію. Довгий, складний і небезпечний шлях розтягувався на роки. Згодом розвиток судноплавства значно скоротив витрати часу, а морський шлях став основним шляхом до Палестини. Головними центрами, де збирались паломники, аби відправитись до Палестини, стали порти Південної Європи: Венеція, Генуя, Марсель. З усіх усюд європейської землі до Венеції, а пізніше й Марселю, стікалися невеликими групами пілігрими у спеціальному одязі, що вирізняв їх серед інших подорожніх: довгі сірі плащі з нашитим на них червоним хрестом, крислаті капелюхи, каліги (особливі сандалії). Обов’язковими були фляга для води та посох. Вони йшли (бо саме так слід було робити – йти пішки, і в цьому теж був елемент служіння), користуючись у дорозі притулком монастирів, замків, маєтків та простих осель.
Поступово на базі монастирів створилась мережа, що надавала послуги паломникам.
У Венеції паломники укладали контракт з хазяїном корабля, за яким хазяїн був зобов’язаний не тільки перевезти їх до Святої Землі й назад, але й супроводжувати по святих місцях, забезпечувати харчуванням, сплачувати за них податки. У Венеції XV cт. існувала постанова, за якою корабель, що перевозив паломників, не міг слугувати для торгових цілей, отже, обсяг паломництва досяг такого розміру, що сприяв спеціалізації транспорту, а з іншого боку, цим визнавалась повага до паломників. Там же паломники запасалися путівниками по святих місцях, серед яких найбільш відомий путівник Pelegrmationes Теrrае Sanctae (Венеція, 1491).
Створена для забезпечення паломництва індустрія працювала досить злагоджено, забезпечуючи пілігримів всім необхідним: безпечним транспортуванням, притулком, екскурсіями по святих місцях та відправленням культу.
Християнське православне паломництво з України до Святої Землі має давню вікову традицію: відомі джерела відносять її до ХІ-ХІІ ст. Зокрема «Житие и хожение Даниила, русской земли игумена» залишило свідоцтво паломництва ігумена Данила з Чернігівських земель і містить не тільки описи святих місць, але й відомості з організації паломництва за часів Єрусалимського королівства.
Загальні суспільні тенденції (розвиток промисловості, удосконалення транспортних засобів та шляхів сполучення, суттєві зрушення в способі життя населення, підвищення середнього рівня життя, зміни геополітичної ситуації та інші об’єктивні причини) сприяли збільшенню паломництва і, відповідно, переростанню сфери забезпечення релігійних потреб населення в індустрію, розквіт якої припадає на другу половину ХІХ ст.
У Західній Європі, особливо у Франції та Німеччині, у цей час щорічно організуються паломницькі каравани до Святої Землі по 300-400 чол. Значно виріс потік православних паломників з теренів Російської імперії. Центром збору православних паломників стала Одеса, а морський шлях, яким вони діставались до Святої Землі, пролягав через Константинополь. Якщо на початку сторіччя їх щорічна чисельність не перевищувала кількох десятків, то в 1820 р. вона вже досягла 200 чол., а в 1840-х роках подвоїлась, склавши в кінці сторіччя майже 5 тис. чол.
Але найбільший потік паломників спостерігається з кінця ХІХ ст. до початку першої світової війни, що пов’язано з поліпшенням транспортного сполучення, його значним здешевленням.
У той час, як паломництво з Росії набрало сталих організаційних форм у другій половині ХІХ ст., паломники греко-католики західноукраїнських земель, що входили до складу Австро-Угорщини, чекали на цей момент аж до початку ХХ ст. Перше відоме нам паломництво було організоване в 1906 р. за участю митрополита Галицького архієпископа Львівського Андрія Шептицького при сприянні досвідченого організатора паломництва з Тиролю полковника Генріха Гіммлема фон Агісбурга. Організаційні засади базувались на схемі тирольського товариства "Рalastina Pilgerverein", що до того організувало 9 аналогічних подорожей за європейськими стандартами того часу.
Традиції буддійського паломництва сходять до часу життя самого Будди. Згідно канону Тріпітака, Будда заповідав своїм послідовникам відвідувати місця, де він народився (Лумбіні, Непал), отримав прояснення (Бодхгая, штат Біхар, Індія), прочитав свою першу проповідь (Сарнатх, біля р. Варакаси, штат Уттар Прадеш, Індія) і пішов з цього світу (Кушинагара, біля м. Горакхпур, штат Уттар Прадеш, Індія).
У V, VI, VIII ст. здійснювалися паломництва китайських ченців буддистів до Індії. Ченці слідували двома маршрутами. Перший, «північний», маршрут пролягав по Великому шовковому шляху через Афганістан і Пакистан. Другий маршрут – через Південно Китайське море, Бенгальською затокою.
Тіло Будди після його відходу в нірвану спалили, останки розділили на 8 частин і помістили в ступи. Паломництва в буддизмі почалися з поклоніння решткам Будди. Паломництво в буддизмі полягає у відвідинах святих місць для отримання духовних результатів, поклоніння і виразу шанування вищим силам.
Протягом багатьох віків паломництво було практично єдиним видом подорожування, не пов’язаним ні з жодною "корисною", матеріальною метою, що збігається з сучасним поняттям туризму як суспільного явища.
Саме як один з видів туризму релігійний туризм органічно ввійшов в сучасний туристичний процес. На нього припадає 3-5% обсягу світового туристичного потоку.