Глобальні демографічні проблеми людства
Бідність як одна з глобальних демографічних проблем людства
Не дивлячись, що надворі ХХІ століття, проблема бідності залишається сьогодні досить актуальною в світі.
Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до початку 90-х років XX ст. кількість населення світу подвоїлася, а його частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу - країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах - вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людини і гідну якість її життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн - добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного поступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.
Матеріальне становище членів суспільства різнилося завжди упродовж суспільно-історичного розвитку людства. Так, молоді люди мають більше можливостей щодо підвищення свого добробуту, а ніж люди похилого віку, сім'ї з дітьми витрачають більше, ніж бездітні, а фізично повноцінні люди можуть заробити більше, ніж інваліди; в економічно розвинених регіонах населення має більше можливостей для створення доходу, ніж у депресивних. Безпосередньо бідність є результатом відмінностей щодо матеріального становища індивідів і сімей, а тому завжди існувала й існує в усіх суспільствах, навіть у найрозвиненіших.
Зміст, критерії та визначення бідності змінюються з розвитком цивілізації і залежать від політичного устрою суспільства. Люди можуть бути бідними за стандартами економічно розвинутих країн і заможними за стандартами країн, що розвиваються.
Бідність не лише поділяє суспільство, а й є стимулом для того, щоб людина прагнула і досягала кращої долі. Проте в сучасних умовах бідність часто стає на перешкоді стабільності суспільства і його подальшого розвитку. Навіть в економічно розвинених країнах бідність стає загрозою, коли вона перетворюється на застійну, тобто спостерігається довготривалий стан бідності індивідів, сімей, де бідним є не одне покоління. Люди, які тривалий час перебувають у стані бідності, соціально деградують, перетворюються на люмпенів, злочинців, які становлять загрозу для добропорядних громадян.
Демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості. Головні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду, хоча всі ці країни мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я та харчування людей, ліквідація бідності та технологічної відсталості. В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості використання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та фізичного відродження нації.
Тому боротьба з бідністю нині є складовою соціальної політики в усіх цивілізованих суспільствах.
Боротьба з бідністю особливо гостро стоїть на порядку денному у країнах з перехідною економікою. За часів "реального соціалізму" маєтне розшарування було незначним, а наявність бідних не визнавалась офіційно. Термін "бідність" тривалий час не вживався в офіційних документах. Проте, за оцінками зарубіжних експертів, станом на 1990 р. в Україні бідними можна було вважати приблизно 11 % населення. Нині внаслідок відомих економічних обставин частка бідних серед населення не лише зросла, а й з'явилася загроза появи застійної бідності, коли в бідних сімей немає надії вибратися з нужди. Діти з таких сімей, не маючи доступу до повноцінної освіти, закладів культури, найбільшою мірою наражені на ризик у дорослому житті опинитися навіть на нижчій соціальній сходинці, ніж їхні батьки.
Перш ніж розглядати заходи щодо полегшення становища бідних і боротьби з цим загрозливим явищем, слід вивчити питання щодо визначення бідності та методів виміру й кількісної оцінки цього явища. Бідність — це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Це означає, що бідні верстви населення не можуть відповідно харчуватися, оплачувати житло та комунальні послуги, лікуватися та відпочивати, вчитися самі та забезпечити оплату навчання своїм дітям.
Друге означення. Бідність — це неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, соціальних та культурно обумовлених нормативів.
Різниця в означеннях полягає в такому. Згідно з першим означенням бідними вважаються ті, рівень життя яких є нижчим за певний середній стандарт суспільства, а за другим — лише ті, рівень життя яких є нижчим за визначений суспільством мінімальний рівень.
У документах ООН підкреслюються чотири основних прояви бідності: 1) коротке життя; 2) низька професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення економічної бази нормального життя — чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування; 4) усунення від суспільного життя.
Розрізняють бідність за стандартами цивілізації в цілому (хронологічними) і бідність за стандартами кожної конкретної країни. До першого типу відносять населення "бідних" країн і майже не відносять населення "багатих" країн. А бідність за стандартами кожної конкретної країни існує в усіх державах і суттєво не залежить від загального рівня добробуту населення.
Сучасна соціально-економічна теорія тлумачить бідність як багатоаспектне явище, розрізняючи такі її форми: об'єктивну та суб'єктивну, абсолютну і відносну, тимчасову і застійну.
Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та можливістю досягнення матеріальних і духовних благ. Суб'єктивна бідність визначається за самооцінкою: людина тоді є бідною, коли вона сама себе ідентифікує з бідністю.
Найсуперечливішим моментом у теорії бідності є поділ її на абсолютну та відносну. Не існує і не може існувати універсальних програм надання соціальної допомоги за єдиним у всьому світі стандартом бідності: ті, хто є бідними у США чи Швейцарії і одержують там державну підтримку, вважатимуться заможними у країнах, що розвиваються.
За тривалістю бідність може бути тимчасовою (короткочасною) або застійною (довготривалою). Застійна бідність означає неможливість для родини чи окремої особи самотужки вирішити свої проблеми і подолати матеріальні негаразди та призводить до більш тяжких наслідків. Тимчасова бідність є результатом моментального зниження рівня життя. Наприклад, сильний шок від політичних змін, природні катаклізми. Причинами періодичних знижень рівня життя та збідніння можуть бути сезонні коливання в цінах на харчові продукти та послуги.
Отже, процес соціальної диференціації стрімко наростає: багаті робляться ще багатше, а бідні - бідніше. У результаті формуються два мири, дві України, зі своїми соціокультурними цінностями, способами життя й образами поводження: мир найбагатшого й заможного стану й мир найбідніших, офіційно називаних невдахами. Радикально відрізняються в представників різних майнових шарів всі життєві перспективи - від соціального росту й службового становища до взаємин у родині й інтересу до роботи. Втрата соціальних життєвих орієнтирів дуже сильно пов'язана з рівнем доходів і якістю життя.
Проблема пошуку місця в житті істотно впливає на соціальне самопочуття й на характер соціального оптимізму. Якщо більшість багатих дивиться в майбутнє з надією або принаймні спокійно, то представники бідних не чекають від життя нічого гарного; для їхнього світовідчування характерні песимізм і розпач. 83% незаможних українців і 80% бідних постійно відчувають почуття тривоги.
Надана проблема формує серйозну погрозу соціальної безпеки, зачіпаючи не окрему людину, а суспільство в цілому.
Багато країн ефективно бореться з бідністю. Для боротьби з бідністю у молодих, хоча вона і є тимчасовим явищем, у багатьох країнах існують гранти на навчання й допомога на дітей молодим родинам, а для старших віком - доплати до пенсії, якщо її розмір і доход пенсіонера забезпечують лише низький рівень добробуту. Будь-який уряд, виходячи із програми своєї діяльності, повинен вибирати між масштабами програми по перерозподілу доходів для боротьби з бідністю й програмами по стимулюванню трудової діяльності й економії витрат бюджетних засобів.
Для викорінювання вбогості й зменшення масштабів бідності міжнародним співтовариством було запропоновано в середині 1990-х рр. національним урядам:
• розробити комплексні стратегії;
• поліпшити для бідних громад (соціальних груп) доступ до виробничих ресурсів і інфраструктури;
• прагнути до задоволення основних потреб людини у всіх верствах населення;
• зміцнювати й розширювати законодавство для посилення соціального захисту й зменшення уразливості певних категорій людей;
У загальній постановці всі ці питання мають безпосереднє відношення до стратегічного курсу українського Уряду. Уряд декларував, необхідність створення в новій Україні, держави із соціально орієнтованою економікою. У такій державі в центр розвитку ставиться, зрозуміло, людина, рішення її проблем при постійному рості рівня й поліпшенні якості життя, безумовному дотриманні прав кожної особистості, а досягнення цілей соціального розвитку не є вторинним стосовно цілям економічного розвитку.
Нам є ще над чим працювати. Бо не дивлячись на те, що країна розвивається, більшість людей не можуть зараз відповісти, чого вони все ж таки очікують від завтрашнього дня. Чи зможемо ми спокійно навчатися, робити та народжувати дітей у нашій Україні, не турбуючись за їхнє майбутнє.
Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до початку 90-х років XX ст. кількість населення світу подвоїлася, а його частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу - країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах - вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людини і гідну якість її життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн - добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного поступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.
Матеріальне становище членів суспільства різнилося завжди упродовж суспільно-історичного розвитку людства. Так, молоді люди мають більше можливостей щодо підвищення свого добробуту, а ніж люди похилого віку, сім'ї з дітьми витрачають більше, ніж бездітні, а фізично повноцінні люди можуть заробити більше, ніж інваліди; в економічно розвинених регіонах населення має більше можливостей для створення доходу, ніж у депресивних. Безпосередньо бідність є результатом відмінностей щодо матеріального становища індивідів і сімей, а тому завжди існувала й існує в усіх суспільствах, навіть у найрозвиненіших.
Зміст, критерії та визначення бідності змінюються з розвитком цивілізації і залежать від політичного устрою суспільства. Люди можуть бути бідними за стандартами економічно розвинутих країн і заможними за стандартами країн, що розвиваються.
Бідність не лише поділяє суспільство, а й є стимулом для того, щоб людина прагнула і досягала кращої долі. Проте в сучасних умовах бідність часто стає на перешкоді стабільності суспільства і його подальшого розвитку. Навіть в економічно розвинених країнах бідність стає загрозою, коли вона перетворюється на застійну, тобто спостерігається довготривалий стан бідності індивідів, сімей, де бідним є не одне покоління. Люди, які тривалий час перебувають у стані бідності, соціально деградують, перетворюються на люмпенів, злочинців, які становлять загрозу для добропорядних громадян.
Демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості. Головні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду, хоча всі ці країни мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я та харчування людей, ліквідація бідності та технологічної відсталості. В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості використання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та фізичного відродження нації.
Тому боротьба з бідністю нині є складовою соціальної політики в усіх цивілізованих суспільствах.
Боротьба з бідністю особливо гостро стоїть на порядку денному у країнах з перехідною економікою. За часів "реального соціалізму" маєтне розшарування було незначним, а наявність бідних не визнавалась офіційно. Термін "бідність" тривалий час не вживався в офіційних документах. Проте, за оцінками зарубіжних експертів, станом на 1990 р. в Україні бідними можна було вважати приблизно 11 % населення. Нині внаслідок відомих економічних обставин частка бідних серед населення не лише зросла, а й з'явилася загроза появи застійної бідності, коли в бідних сімей немає надії вибратися з нужди. Діти з таких сімей, не маючи доступу до повноцінної освіти, закладів культури, найбільшою мірою наражені на ризик у дорослому житті опинитися навіть на нижчій соціальній сходинці, ніж їхні батьки.
Перш ніж розглядати заходи щодо полегшення становища бідних і боротьби з цим загрозливим явищем, слід вивчити питання щодо визначення бідності та методів виміру й кількісної оцінки цього явища. Бідність — це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Це означає, що бідні верстви населення не можуть відповідно харчуватися, оплачувати житло та комунальні послуги, лікуватися та відпочивати, вчитися самі та забезпечити оплату навчання своїм дітям.
Друге означення. Бідність — це неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, соціальних та культурно обумовлених нормативів.
Різниця в означеннях полягає в такому. Згідно з першим означенням бідними вважаються ті, рівень життя яких є нижчим за певний середній стандарт суспільства, а за другим — лише ті, рівень життя яких є нижчим за визначений суспільством мінімальний рівень.
У документах ООН підкреслюються чотири основних прояви бідності: 1) коротке життя; 2) низька професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення економічної бази нормального життя — чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування; 4) усунення від суспільного життя.
Розрізняють бідність за стандартами цивілізації в цілому (хронологічними) і бідність за стандартами кожної конкретної країни. До першого типу відносять населення "бідних" країн і майже не відносять населення "багатих" країн. А бідність за стандартами кожної конкретної країни існує в усіх державах і суттєво не залежить від загального рівня добробуту населення.
Сучасна соціально-економічна теорія тлумачить бідність як багатоаспектне явище, розрізняючи такі її форми: об'єктивну та суб'єктивну, абсолютну і відносну, тимчасову і застійну.
Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та можливістю досягнення матеріальних і духовних благ. Суб'єктивна бідність визначається за самооцінкою: людина тоді є бідною, коли вона сама себе ідентифікує з бідністю.
Найсуперечливішим моментом у теорії бідності є поділ її на абсолютну та відносну. Не існує і не може існувати універсальних програм надання соціальної допомоги за єдиним у всьому світі стандартом бідності: ті, хто є бідними у США чи Швейцарії і одержують там державну підтримку, вважатимуться заможними у країнах, що розвиваються.
За тривалістю бідність може бути тимчасовою (короткочасною) або застійною (довготривалою). Застійна бідність означає неможливість для родини чи окремої особи самотужки вирішити свої проблеми і подолати матеріальні негаразди та призводить до більш тяжких наслідків. Тимчасова бідність є результатом моментального зниження рівня життя. Наприклад, сильний шок від політичних змін, природні катаклізми. Причинами періодичних знижень рівня життя та збідніння можуть бути сезонні коливання в цінах на харчові продукти та послуги.
Отже, процес соціальної диференціації стрімко наростає: багаті робляться ще багатше, а бідні - бідніше. У результаті формуються два мири, дві України, зі своїми соціокультурними цінностями, способами життя й образами поводження: мир найбагатшого й заможного стану й мир найбідніших, офіційно називаних невдахами. Радикально відрізняються в представників різних майнових шарів всі життєві перспективи - від соціального росту й службового становища до взаємин у родині й інтересу до роботи. Втрата соціальних життєвих орієнтирів дуже сильно пов'язана з рівнем доходів і якістю життя.
Проблема пошуку місця в житті істотно впливає на соціальне самопочуття й на характер соціального оптимізму. Якщо більшість багатих дивиться в майбутнє з надією або принаймні спокійно, то представники бідних не чекають від життя нічого гарного; для їхнього світовідчування характерні песимізм і розпач. 83% незаможних українців і 80% бідних постійно відчувають почуття тривоги.
Надана проблема формує серйозну погрозу соціальної безпеки, зачіпаючи не окрему людину, а суспільство в цілому.
Багато країн ефективно бореться з бідністю. Для боротьби з бідністю у молодих, хоча вона і є тимчасовим явищем, у багатьох країнах існують гранти на навчання й допомога на дітей молодим родинам, а для старших віком - доплати до пенсії, якщо її розмір і доход пенсіонера забезпечують лише низький рівень добробуту. Будь-який уряд, виходячи із програми своєї діяльності, повинен вибирати між масштабами програми по перерозподілу доходів для боротьби з бідністю й програмами по стимулюванню трудової діяльності й економії витрат бюджетних засобів.
Для викорінювання вбогості й зменшення масштабів бідності міжнародним співтовариством було запропоновано в середині 1990-х рр. національним урядам:
• розробити комплексні стратегії;
• поліпшити для бідних громад (соціальних груп) доступ до виробничих ресурсів і інфраструктури;
• прагнути до задоволення основних потреб людини у всіх верствах населення;
• зміцнювати й розширювати законодавство для посилення соціального захисту й зменшення уразливості певних категорій людей;
У загальній постановці всі ці питання мають безпосереднє відношення до стратегічного курсу українського Уряду. Уряд декларував, необхідність створення в новій Україні, держави із соціально орієнтованою економікою. У такій державі в центр розвитку ставиться, зрозуміло, людина, рішення її проблем при постійному рості рівня й поліпшенні якості життя, безумовному дотриманні прав кожної особистості, а досягнення цілей соціального розвитку не є вторинним стосовно цілям економічного розвитку.
Нам є ще над чим працювати. Бо не дивлячись на те, що країна розвивається, більшість людей не можуть зараз відповісти, чого вони все ж таки очікують від завтрашнього дня. Чи зможемо ми спокійно навчатися, робити та народжувати дітей у нашій Україні, не турбуючись за їхнє майбутнє.